В останні дні листопада 2013 року над безсніжним Києвом густішали попелясто-чорнильні хмари. На те мало хто зважав, бо пори року після Чорнобиля поволі втратили узвичаєні віками прикмети. Вже ніхто не брав до уваги примхи погоди! Як воно стелеться – нехай собі стелеться. Мабуть, таке чортзна-що не вперше спантеличувало пришелепуваті макітри.
«Якось-то буде!», – ген ще коли спостеріг тямущий обсерватор Іван Франко:
З голоду й нужди вмирає мужик,
Крадіж, рабунки, весь край – один крик.
Мати вбиває голодну дитину.
Батько кидає кохану родину,
В Росію, Молдавію тягнуть плачучії
На заробітки отарами люде…
Радьте, розумні! Рятуйте, маючії!
Якось-то буде! Якось-то буде!
Поле мужицьке в жидівські йде руки,
Школи мужицькі не сіють науки,
Але незгоду й ненависть народну;
Слово правдиве і думку природну
Травлять газети, хорти мов летючії,
Право, сумління потоптані всюди…
Радьте, розумні! Рятуйте, могучії!
Якось-то буде! Якось-то буде!
З того часу багато води сплило, а хура, як мовиться, й досі там. У головах тутешніх посполитих ті самі упертюхи-звивини гальмують, не дають розвиватися мозку. Ум за розум завернув їм. Нічого не вдіють, обрали ж з-поміж себе за головного – злодюгу! Тепер знають смаленого вовка. Вдарені обухом по голові, мов громом прибиті ще з часів рекетирів Рюриковичів, то з Януковичем також зжилися. Безперечно, що споконвіку не всі в Україні роблені пальцем.
Стривай, як там у посвяті Аллі Горській висловився Стус:
Ярій, душе. Ярій, а не ридай.
У білій стужі сонце України.
А ти шукай – червону тінь калини
на чорних водах – тінь її шукай,
де жменька нас. Малесенька шопта
лише для молитов і сподівання.
Усім нам смерть судилася зарання,
бо калинова кров – така ж крута,
вона така ж терпка, як в наших жилах.
У сивій завірюсі голосінь
ці грона болю, що падуть в глибінь,
безсмертною бідою окошились.
Отож-бо й воно: «У кого ненька, у того й голівка гладенька». Однак, у кожного – своя любов до матері. На всіх не настачиш «палаючого серця Данка», аби своє життя пожертвував задля порятунку інших. Біомаса, виявляється, ніщо проти малесенької шопти. Мізерія у порівнянні з вушком чарівливої голки! Так, так, ідеться про ту чарівливу голку, на кінчику якої зачаїлась смерть Кощія, а та голка в яйці, а те яйце в качці, а та качка в зайці, а той заєць у скрині, а скриня міститься на високому дубі, і те дерево Кощій як своє око береже.
На жаль, ба навіть на превеликий жаль, комуно-християнство відучило посполитих од просторового арійського мислення. Сторч поставило визначення всесвітніх означень! Переставило їх навпаки. Умертвило ж и в е на бляшаному розп’ятті. Через що знахабнілі Рюриковичі, захопивши в арійсько-волелюбному Києві владу, мало-помалу загнуздали імперською візантійською вуздечкою сколотських тарпанів, загнавши їх у церковне стійло. Перуна скинули у Дніпро, а священні гаї якомога повирубували та затоптали. Зручно вмістившись на троні, варяги зловтішно проказували: «На наш вік буде, а після нас хоч трава не рости». Так воно й сталося!
Захопивши київський стіл і довколишні україни, Рюриковичі відтак переколошматилися поміж собою, зрідка лишивши по собі на сплюндрованій ними ж землі добру славу!
Похрещена тяма киян і їхніх найближчих родичів, безперечно, далася взнаки, разюче пощербила арійський світогляд та поведінку. Скажімо, прислів’я: «Моя хата з краю – нічого не знаю» або «Нехай у сусіда корова здохне» впали ж не з неба, а привнесені звідтам, ще з часів подрібнення Русі на удільні християнські князівства, що часто вели між собою війни. Відтак орда, московити, татари, та всіх їх годі перелічити, звели нанівець колишню щільно-родинну, колоподібну облаштованість Трипілля. Той візантійський чорний, двоголовий орел добряче в’ївся у печінки пріснопам’ятних киян і довколишніх україн. Перенісшись згодом на штандарти quasi-state Третього Риму! Православно-осатаніла Москва, мов той упир уп’явшись у жертву, нізащо не хоче розпрощатися з підупалим на силі арійсько-волелюбним Києвом. Інакше їй, убогій, – гаплик…
P.S.
У Росії, попри все, ще й Олексій Навальний заходився судитися з тюрмою, в якій, онде, відбуває термін. А все через Коран! Відмовляють йому, бач, наглядачі ознайомлюватися з найсвятішою книжкою мусульман. Що не кажіть, а за Союзу українські політв’язні мали доступ за колючим дротом і до книжок, і журналів, ба навіть дехто з них вивчив кілька іноземних мов. Диво дивне щось відбувається з християнством на величезних просторах Азіопи! Ні бе, ні ме не розумієш. Мав же рацію Тютчев:
Умом – Россию не понять,
Аршином общим не измерить.
Україна, хвалити Сварога, поволеньки відколюється від християнсько-ординської ойкумени.
Ярослав Орос
