Ексклюзивна хвиля

«Каранська мова» і «хоркініана» наших днів

Читаю на сайті «Хвиля Десни» як Віктор Набруско став ув оборону Олександра Бутка всупереч нинішнього генерального продюсера UA: Українське радіо «таваріща Хоркіна»… Щиро кажучи, сей дует мене мало колише, одначе ж я випускник київського журфаку. Дорожу своїм факультетом. Попри те, свого часу на Українському радіо заснував був і вів там програму «Четвертий універсал». Одне слово, сей дует, що став на прю із Хоркіним, мені до болю (ой, до болю) знайомий…

Журфак київського університету напередодні розвалу Союзу не зважав, хто чий син чи зять. Принаймні мене журфак київського університету підготував до того, аби я, під «набрусаченими» враженнями, уділив нині йому хоч дрібок і своїх спогадів. Вдумливий читач вкмітить тут аналогії з «хоркініаною» наших днів.

Я ж не вірю живим, допоки вони не помруть, і про них не скажуть те, на що безпосередньо заслуговують!

Отже…
… Наприкінці другого курсу, легко склавши три іспити, з побоюванням готувався я до четвертого. Можна сказати, що не тільки я, а майже весь курс. Адже екзамен з української мови приймала Марія Устимівна Каранська, суворість і вимогливість якої в’їлася в печінки не одному випускникові журфаку. Мало хто міг отримати від неї «відмінно» чи навіть «добре». Її побоювалися не лише студенти, а й викладачі факультету аж із деканом. Подейкували, що в роки Другої світової війни вона брала активну участь у трійках військово-польового трибуналу, карала направо і наліво винно-невинних. Та й сама вона не приховувала, наголошувала на парах, що тільки їй надано право згори (йдеться про ЦК КПУ) перекладати та редагувати українською мовою класиків марксизму-ленінізму.

Отож, упереддень іспиту з української мови старшокурсники, довідавшись, що я родом із Закарпаття, надумали із мене позбиткуватися:
– Хочеш у Каранської отримати четвірку, а то й п’ятірку?..
– Звісно…
– Тоді одягни на екзамен вишиванку та приготуй для прикладів цитати з віршів Андрія Патруса-Карпатського.
– Та то ж мій земляк…

Щоправда, я про Патруса-Карпатського знав тоді небагато – хіба, що він уродженець села Теребля, колись писав вірші, а ще в якійсь із книжок бачив його фото з Юліусом Фучиком на Карловому мості в Празі…
– Отож, – кажуть старшокурсники, – для тебе Патрус земляк, а для Марії Устимівни – любий чоловік.

Окрилений почутим, я засів за книжки, зробив, словом, усе, як намовили. Приходжу на іспит. Каранська мою верховинську вишиванку, запримітив, сприйняла чомусь насторожено. Суворо звеліла:
– Беріть квиток…

А вже за пів години я завзято наводжу приклади з творчості свого земляка, нарочито наголошуючи – раз, удруге – що це з вірша саме Андрія Патруса-Карпатського.

Глядь, а Марія Устимівна пломеніє, очі звужуються, рішуче подає мені заліковку:
– Геть! – вказує на двері.

Задкую. А за порогом старшокурсники корчаться зо сміху…
Виявляється, Андрій Патрус-Карпатський, коли повернувся з радянських концтаборів, на якийсь час підженився був на Каранській, і добре їй насолив, а тут ще другокурсник, я, його землячок, з віршами її кривдника… Ось так мене вдатно розвели старшокурсники.

Та на сьому історія не скінчилася.
Шість разів я перескладав Марії Устимівні «каранську мову». І пересклав лише двадцять дев’ятого грудня, інакше б мене не допускали до наступних іспитів. Умовили ж Марію Устимівну поставити мені хоча б «трієчку» декан журфаку з куратором курсу, на якому я навчався.

А відбувалося те вмовляння так. Декан факультету Анатолій Москаленко і куратор курсу Анатолій Погрібний підстерегли Марію Устимівну в напівтемному коридорі навпроти кафедри стилістики у жовтому корпусі, де тоді розміщувався журфак. Двієчнику ж перед тим веліли зачаїтися. Я сховався за одну з колон на першому поверсі. Звідтіля краєм ока й спостерігав, як обоє поважних чоловіків умовляють грізну Каранську змилостивитися над спудеєм. І нарешті домоглися свого! Хтось з них махнув рукою, мовляв, можеш іти. Я, вичекавши трохи, почимчикував на кафедру до Марії Устимівни, яка без жодного слова і поставила в заліковку вистраждане, проте дрібнесеньке, «три»…

Очники, себто ті, хто навчався на очній формі навчання журфаку, боялися мститися Марії Устимівні за її занадто суворість і вимогливість до «каранської мови», а заочники могли собі дозволити. Вшкварили були таке, що й у страшному сні не присниться. Каранська жила з несповна розуму сином. Якось пізнього вечора продзеленчав над дверима в її помешканні дзвінок. Вона одчинила вхідні двері, а там, на сходовому майданчику, двоє працівників ритуальної служки тримають домовину:
– Замовляли?.. – співчутливо запитують.

Від побачено і почутого Марія Устимівна, перед тим, аби гримнути добряче дверима, мабуть, вилаялася так, як колись, коли брала активну участь у трійках військово-польового трибуналу, караючи винно-невинних.

Капосні заочники журфаку й не таке могли втнути. Скажімо, одному з неугодних їм викладачеві не пошкодували були передплатили на рік журнал «Свиноводство». Добросовісний професор, замість тишком проковтнути гірку пігулку, пішов на пошту відмовлятися від такого «подарунка». Здійняв ґвалт… За що його й обсміяли. Направду кажуть: «Бідний хитрий на видумки, а багач на гроші».

З чіпкими журналістами нема чого тягатися високорозумним, бо неодмінно вискочки дістануть од них здачі! Що воно так, я переконався на власному досвіді ще спудеєм…

Ярослав Орос

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.