Моє покоління входило в журналістику на спаді хрущовської відлиги, сповнене романтичних надій, навіяних рішеннями «історичного» ХХІІ з’їзду КПРС про те, що нинішнє покоління радянських людей, тобто ми, житиме при комунізмі.
То були часи великих сподівань на краще майбутнє, а обрана професія вважалася найпрекраснішою у світі. Щиро кажу: майже за півстоліття роботи у ЗМІ ні на мить не розчаровувався у правильності визначеного шляху. І понині потужно бринять в душі поетичні рими старшокурсника Бориса Олійника, надруковані в університетській багатотиражці «За радянські кадри», які подаю в один рядок: У мороз, у дощ чи спеку, /хай там чортзна-що із хмар,/ взявши «Прими» чи «Казбеку/ він зібрався в путь далеку,/ невсипущий, невсидющий, всюдисущий газетяр./ Все життя його в напрузі,/ все життя у боротьбі,/ ось чому обрав я друзі цю професію собі.
Ах, Одеса, перлина біля моря …
Хоч починав трудову діяльність не в газеті, а на телебаченні, до того ж амбітному Одеському. Прийняло мене тамтешнє керівництво без особливого захвату, але вже за місяць отримав підвищення по службі, ставши з молодшого повноцінним редактором служби новин, чи по-старому — «Останніх вістей». Заприятелював з доброзичливими однолітками-кінооператорами, які допомогли освоїти їхні «знаряддя виробництва» – 16-мм чехословацьку кінокамеру «Адміра» та «ендеерівський «Пентафлекс», навчили «будувати кадр» та азам монтажу, що дозволило власноруч фільмувати нескладні сюжети для випусків місцевих теленовин. Ясна річ, мої акції в очах начальства стрімко пішли до гори: одна справа відправляти на зйомку, (а надто у відрядження) редактора і кінооператора – зовсім інша, коли з цим завданням впорається удвічі менше людей.
Відтак почалися нескінченні відрядження. Щонайменше чотири рази на місць мов равлик нав’ючений кофром з кіноапаратурою, освітлювальними приладами, кислотним акумулятором для кінокамери, що вічно протікав, та іншим начинням загальною вагою під 20 кг. «у мороз, у дощ чи спеку» я об’їздив, облітав (на невибагливих АН-2) територію найбільшої в Україні області. Здавалося, живи і радуйся. Коли б не стався в житті, як казала моя третя теща, цікавий випадок.
Одного дня покликаний до кабінету головного редактора телестудії Олександра Бурлакова, я застав там двох чоловіків характерної непримітної зовнішності. Вони назвалися співробітниками місцевого КДБ і запропонували разом завітати до їхнього, сучасну лексику вживаючи, офісу по вул. Бебеля 33, бо мають до мене запитання. З’ясувалося, що мій товариш Грицько Гайовий, відомий курсовий фрондер, коли не базіка (хоч його батько, колишній чорноморський матрос, на повну котушку загримів у «незабутньому» тридцять сьомому) вкупі ще одним однокурсником Іваном Пашковим таки вляпалися в історію під «кодовою» назвою 62 стаття (антирадянська діяльність) кримінального кодексу СРСР. «Контри» в їхніх діях було стократ менше, ніж у нинішніх комуністів – просто хлопці мали власні погляди на стан справ у державі, публічно їх не висловлювали, листівок не поширювали, тощо, та цього було досить, аби невдовзі опинитися в мордовських таборах.
Можливо, за іншого слідчого разом з Грицьком та Іваном міг потрапити туди і автор цих рядків. Принаймні на запитання, чи поділяю я погляди друзів, не мудруючи лукаво, відповів, що, напевно, так. Багато років по тому, «прокручуючи в пам’яті» цей епізод, наче зараз бачу вираз обличчя співробітника, як тоді їх дехто називав, контори глибокого буріння. Напевно, так виглядав би невтомний ентомолог, який після виснажливих багаторічних спроб таки виполював на острові Суматра унікального метелика.
Та за якусь мить слідчий отямився, остаточно переконавшись, що має справу у кращому випадку з людиною трохи не від світу сього, і сказав приблизно таке: «Юначе, якщо я занесу до протоколу допиту ці слова, то опинитесь, не з власної волі, у товаристві ваших друзів». І, насолоджуючись сказаним, перепитав, наполягатиму я на цьому чи ні. Після такого доволі прозорого натяку неважко здогадатися, якою була відповідь.
Не впевнений, що у мене з’явилися проблеми на роботі після знайомства з представниками «компетентних органів», хоч певний дискомфорт все ж відчув. Тому, попри те, що почувався на ТБ наче риба у воді, «на зло ворогам», перейшов на роботу до обласної молодіжної газети «Комсомольське плем’я». Її редагував один з перших випускників рідного факультету, вже тоді знаний і талановитий журналіст Єрванд Григорянц. Цей загалом непродуманий вчинок коштував дорого.
По-перше, слід було затямити, що коли на телебаченні слово (після «картинки» і звукового супроводу) грає допоміжну роль, то в газеті — основну. По-друге, що для мене було найсумніше, профільним жанром на сторінках «КП» вважалася глибока аналітична стаття, якої автор цих рядків, початкуючий репортер, ще не навчився робити. Нарешті, варто сказати про надвисокий, порівняно з іншими обласними молодіжками, професійний рівень цього, (до речі, рідкість на ті часи, двомовного) видання, потужні журналістські постаті на кшталт, майбутніх — доктора філософії Ігоря Лисаківського і головного редактора надзвичайно популярного часів СРСР журналу «Крестьянка», а потім секретаря ЦК КПРС «призову» Михайла Горбачова Галини Семенової та інших цікавих особистостей. Наприклад, Бориса Дерев’янка.
Перед ними я виглядав, хоч і лагідним, та все ж немічним цуценям. Змушений був по кілька разів переписувати неоковирні матеріали, (щоб не соромитися перед друкарками, доволі швидко навчився самостійно «клацати» на машинці), повторно (за власний кошт!) їздити у відрядження. Одне слово, пригнічений творчими невдачами, розлючений на власну безпорадність, якогось дня поклав я на стіл Єрванда, з яким до останніх днів його трагічної кончини, коли він працював в апараті «Комсомольский правды», а згодом і «Литературной газеты», не полишав дружніх стосунків, заяву про звільнення і подався світ за очі. Як співалося в одній з популярних одеських пісеньок початку минулого століття, «прощай, моя Одесса, мой старый Карантин, нас завтра отправляют на остров Сахалин …»
Я обрав Комсомольськ-на-Амурі…
Найвірніші друзі-однокурсники, чимало з яких після закінчення університету на той час вже отаборилося в «стольнім граді» з цього приводу влаштували сердечні проводи у ресторані щойно відкритого готелю «Москва» (тепер «Україна»), і чи не Микола Охмакевич зронив тоді фразу: «Радив би, друже, не надто затримуватись на Далекому сході. У Києві ти набагато потрібніший».
Сам того особливо не прагнучи, я виконав це побажання. Рівно через три роки, навесні 1966-го, прихопивши найдорогоцінніший скарб — народжену на Миколаївщині шестимісячну доньку, один без її матері, повернувся в Україну…
Репортерські стежки і узбіччя
Далі починається красива, романтична (часом драматична), казка про бридке каченя і принцесу-Попелюшку водночас. До Києва прибув 12 квітня, а вже 1 травня у престижному святковому номері неймовірно популярної тих часів у столиці та за її межам газети «Вечірній Київ» виходить мій перший матеріал з «оригінальним» заголовком «По-новому». Фантастика? Ні, фантастична реальність. Просто так мало бути. Просто на мене у Києві чекали, дуже вболівали і допомагали.
Виявляється, хлопці й дівчата нашого славетного випуску 1961 р. створили оргкомітет для забезпечення мого (без прописки, житла, фінансових ресурсів!) входження, як наголосив при зустрічі Микола Прокопенко, у «стольний град». Працевлаштуванням, зокрема, опікувався Вадим Пепа. «Шанси маєш мінімальні, — відверто оцінив непросту ситуацію однокурсник,– тому йди у «Вечірку» до Семенця. Він бере усіх, без прописки, без житла, і навіть з «вовчим квитком2. Та й квартирами, до речі, теж забезпечує. Але не терпить брехунів, дволиких та ледарів, вимагає віддачі газеті до повного виснаження».
Відтак з легкої руки та схвальної рекомендації нині знаного літератора, я постав перед ясні очі, без перебільшення, легендарної постаті столичної журналістики тих часів. Про сувору школу Івана Даниловича, дякуючи якій впродовж кількох десятиліть доволі впевнено почуваюсь у пресі, трохи нижче. Та спершу кілька рядків з власного послужного списку: за місяць після зарахування на посаду постійного позаштатного кореспондента (була колись у київських газетах така посада) отримав половину, ще за місяць – повноцінну кореспондентську ставку. За два роки, у неповних 29 літ, дістав пропозицію очолити найбільший (за штатним розписом 5-7 чол.) відділ інформації.
На той час я вже дечому навчився, та й загалом далася взнаки наука у відділі промисловості під керівництвом зануди й педанта, щойно призначеного на посаду керівника, ледь стримуюсь, аби не сказати інтелігентного садюги, Леоніда Даєна, чиє перо, попри авторський суб’єктивізм, було, безперечно, найпотужнішим у редакції. Одне слово, після недовгих роздумів, дав згоду на підвищення по службовій драбині. Не знаючи, не відаючи, які чекають злети й падіння упродовж п’яти з половиною років перебування на цій посаді.
Незабутній Марко Максович Черп, на моє тверде переконання, геніальний відповідальний секретар усіх часів і народів, якому безпосередньо підпорядковувався відділ, полюбляв примовляти: «Той має рацію, хто робить інформацію». Як кажуть брати-москалі, в його словах була сірячинна правда. Не є таємницею і тих часів, і нинішніх, що в секретаріаті тижнями, а подекуди й місяцями, могли чекати виходу великого розміру статті, рецензії чи нариси. Тоді як «дрібнота», 30-рядкова (за нинішнім «курсом» 100-150 знаків) на підверстку інформація мала стократ більше шансів на публікацію.
Та одна справа, коли кореспондент галузевого відділу береться за цей жанр вряди годи. Зовсім інша, якщо робити це постійно: 3 інформації про події кожного дня, неодмінно зі словом «сьогодні» – то мінімальна щоденна норма для працівника відділу, і його керівник не був винятком. На додачу – «Нічний репортаж», «Критичний репортаж», «Репортаж з місця події», і ще, так би мовити, фірмова страва газети, суботня сторінка з доволі претензійною назвою «Все про Київ, все про киян» (до 20 матеріалів на шпальті). Марко Максович, вибухового темпераменту чоловік і неперевершений ерудит, «на п’ять хвилин» кандидат філологічних наук (це тих часів, коли крізь густе решето безкомпромісного ВАКу нищівно вибраковувались посередності!), з яким навдивовижу цікаво працювалося, малював суперові макети майбутніх сторінок. Відділу лишалася «суща дрібниця» – наповнити їх цікавими матеріалами.
А чого вартий єзуїтський витвір невгамовного І. Д. Семенця, як добірки інформації на першій сторінці (вони й досі в моїй печінці!) під рубрикою «Від 6-ї до 10-ї» – протокольний, хронометрований запис подій міського життя, що відбувалися саме за певної години. Це коштувало неабияких зусиль, спалених нервів, (деякі з подій доводилося організовувати) але, повірте, новин на кшталт приший кобилі хвіст ми не пропонували. І якщо, приміром, повідомлялося, що о восьмій ранку відкрився новий авіарейс «Київ-Баку», то десятки пасажирів могли це підтвердити.
Якийсь час по тому, вже працюючи в «Правде Украины», на Всесоюзній нараді репортерів у Північній Пальмирі, мав нагоду, як казали тоді, поділитися набутим досвідом вдосконалення цього виду оперативного жанру. Особливої цікавості серед набагато кебетніших колег така «новація» не викликала. Хоча найяскравішим враженням від участі у представницькому зібранні «фітільних справ майстрів» було спілкування у вузькому колі, не лукавитиму, «під це діло», з ще живими тоді корифеями радянського репортажу — Євгеном Івановичем Рябчиковим, (його публікаціями в «Комсомольской правде» 40-х років минулого століття зачитувалися мільйони співвітчизників, а книга «Теплая Арктика», кажуть, і понині вивчається студентами факультету журналістики Московського університету), Матвієм Іллічем Фроловим, кореспондентом Всесоюзного радіо у блокадному Ленінграді, чий хриплуватий голос пам’ятаю з далекого повоєнного дитинства та іншими видатними професіоналами. То, напевно, були найкращі хвилини мого життя.
Даруйте за «ліричний відступ», та повернусь з манівців на магістраль. Репортери «Вечірки» Олександр Шишов, Майя Фонова, Павло Ларіонов, Анатолій Марчук, Леонід Ткаченко, Михайло Дереза не раз втирали носа колегам з інших київських газет. Облишивши недоречну скромність, ризикну стверджувати, що тоді «Вечірній Київ», принаймні у плані оперативності, не мав рівних серед інших столичних видань. Автор цих рядків сідав до робочого стола з друкарською машинкою о 8.30 ранку, а залишав його нерідко о 21-й. Цього не спростують навіть мої численні недоброзичливці. Як керівник найбільшого відділу, я мав, у тім числі й моральне, право вимагати від підлеглих належної якості продукції, бо міг показати (не закиньте у хвалькуватості) кращі її зразки. Спілкувався з Іваном Козловським, Валентиною Терешковою, «ходив у кесон» з прохідниками «Київметробуду», зумів «витягти на інтерв’ю» недоступного навіть для багатьох московських колег всемогутнього міністра внутрішніх справ СРСР, друга і соратника «дорогого Леоніда Ілліча», Миколу Щолокова…
Своєрідною ж «подякою» головного редактора за невдячну, каторжну працю були його нищівні розноси на планірках та літучках, «невинні» запитання на кшталт, чи є у нас відділ інформації та його керівник? Хоч ті, хто близько знав Івана Даниловича, в один голос стверджують: найчастіше лупцював він тих, кого найбільше шанував. Такою вже була вдача колишнього фронтовика, комсорга розвідувального батальйону, який бачив кров і вогонь та не раз дивився смерті у вічі. Якось, не витримавши постійної критики, я поклав йому на стіл заяву з проханням перевести на колишню посаду кореспондента. У присутності першого заступника Іллі Бердника той відшмагав мене ще раз, заждавши більше не виявляти подібних «ініціатив». За одного битого двох небитих дають? Напевно.
Повторюсь, сувору школу І.Д. Семенця, педагога за фахом і далекоглядного газетного стратега за єством, його вимогливість до слова, високі моральні чесноти і громадянську мужність мав нагоду не раз оцінити впродовж наступних 35 років роботи у пресі після того, як довелося залишити «Вечірку».
Анекдот на партійну тему
Сталося це навесні 1974-го, за півроку після вступу на посаду головного редактора, такого собі самозакоханого дрібнокаліберного чоловічка, з дипломом журналіста та бульдожою хваткою комсомольського функціонера республіканського рівня. Боюсь і понині цих завзятих хлопців, невиправних кар’єристів, неперевершених інтриганів, з-поміж яких кожен другий був, як подейкували, позаштатним «бійцем невидимого фронту».
Вже з перших днів спілкування з новим шефом стала очевидною примарність подальшого перебування у цій газеті. Ні, ні – ніяких утисків, ніяких переслідувань. Усе робилося напрочуд вишукано, тонко, майже шляхетно руками моїх заздрісно-ледачкуватих недругів. Тисячу разів каюсь, але я вже, як ніхто, їх умів наживати. Хіба міг забути секретар партбюро, зав. відділом листів знущальних закидів у творчій імпотенції, чи його попередник, зав. відділом місцевого господарства (у вузькому редакційному колі прозваного містечковим), нормальної слов’янської зовнішності, імпозантний сивочолий шанувальник халяви (за кошт директорів опікуваних ресторанів!) єхидного звертання на кшталт наш партійний ребе?
З мовчазної згоди головного редактора, незважаючи на кілька заяв про звільнення за власним бажанням, вони все ж «склепали», так звану, персональну справу, а збори оголосили сувору догану з занесенням до облікової картки. І досі пам’ятаю її «миле» формулювання «за грубе ігнорування норм партійної та журналістської етики…», і далі йшов незліченний перелік шитих білими нитками провин. Бракувало лиш антирадянської діяльності, підготовки замаху на генсека та розтління неповнолітніх. Решта — у повному асортименті. Виглядало усе це доволі огидно. На бюро райкому, де, як правило, у подібних випадках «штрафникам» посилювали міру покарання, аж до виключення з партії, мою ж сфабриковану «справу», назвали недолугим зведенням рахунків, обмежившись простою доганою. Та й такого покарання, за висловом доповідача парткомісії, було занадто.
Згодом цей випадок я не раз згадував, працюючи у відділі партійного життя (от незбагненні примхи долі!) «Правды Украины», де була нагода під час відряджень погортати чимало «персональних справ» в райкомівських архівах. Яка ж тоді гнітюча атмосфера панувала у багатьох партійних організаціях, включаючи «Вечірній Київ», коли цькували здібних, небайдужих працівників, аби не надто виділялися вони на тлі місцевої сірятини, і з маніакальною затятістю прагнули їх морально знищити.
До органу ЦК Компартії України потрапив після нетривалої «відсидки» в «Молоді України», дякуючи новому її головреду І.Ф. Лубченку. Кажуть, він поклявся своєму комсомольському побратиму (на той час вже покійному) з «Вечірнього Києва» остаточно добити мене, і кидати слів на вітер не збирався. Та, бач, карта не лягла … А от з «кар’єрою» у престижному відділі партійного життя, де прагнуло працювати чимало, даруйте за тавтологію, редакційних кар’єристів, сталася цікава історія.
Прочитавши перші публікації нового співробітника, на мене «накинув оком» його керівник В. А. Фоменко і запропонував перейти до себе у відділ. Діставши відмову, оскільки розроблювана ним проблематика була для колишнього репортера нецікавою, суцільною terra incognita, він обрав адміністративний варіант. Головний редактор А.Т. Зоненко, старий добрий татусь Зон, і ще, як потайки його величали, Брежнєв «Правды Украины», прозоро дав зрозуміти: або приймай пропозицію, або йди геть з редакції. Зважаючи на перспективу отримання квартири, довелося погодитись. Щоправда, тоді, зціпивши зуби, заявив безпосередньому патрону, що мав великим планом на увазі його партійне життя, і за найпершої нагоди дремену від нього лиш курява ляже.
Життя, як завжди, виявилося мудрішим. Сам уже бувалий у бувальцях та дечому навчений, 40-літній індивід потрапив у підпорядкування на 10 років старшого і принаймні на голову у творчому плані вищого колеги. З ним було надзвичайно цікаво працювати, бо Вадим Антонович, земля йому пухом, це незрівнянний віртуоз слова, майстер дзвінкого, як ляпас, заголовка, який, на противагу мені, щиро вірив, що існує ефемерне еклектичного наповнення партійне життя. У нього було чому повчитися. Як і у зав. відділом пропаганди, блискучого публіциста Владлена Кузнєцова, чудового нарисовця Анатолія Повниці та ще низки достойних імен. До дідька посади, ранги і субординацію! Вже сам факт спілкування з неординарною холеричного плану особистістю, котра знала більше і вміла робити справу краще за тебе значною мірою нівелював маразм тогочасного партійного життя.
Щоб не забути, «продаю» винесений у підзаголовок анекдот. Постає якийсь керівничок на аутодафе членів бюро райкому, віддає партквиток першому секретареві, без особливих надій отримати його назад, (я сам, як мовилося, відбув цю процедуру) і чує приблизно таке:
— Чи правда, Іване Івановичу, що ви місяць тому дня удосвіта виходили з помешкання за такою-то адресою?
— Та що ви, товариші комуністи, ні в якому разі, ніколи.
— Добре подумайте, адже йдеться про ваше перебування в партії.
Збитий з пантелику чоловік дає ствердну відповідь і на це, і ще два аналогічних каверзних запитання, де фігурують жінки та їхні місця проживання. Рішенням бюро за аморальний спосіб життя йому оголошують догану, але, враховуючи щиросердне каяття, залишають на старій посаді.
У приймальні-передбаннику секретарка з нетерпінням запитує:
— Ну що, Іване Івановичу?
— Ну що, ну що… Ще одна догана. Зате ж маю три нових адреси !…
Таким було реальне партійне життя.
А наостанок я скажу …
Точніше перефразую відомий вислів Ігоря Курчатова, мовою оригіналу, «хороша физика – жизнь коротка», маючи на увазі журналістику. А ще нехай простить на тім світі Микола Платонович Бажан за сплагіачені, хоч і дещо відредаговані, не кращі його рядки, присвячені «батьку народів» товаришу Сталіну. Так от. «Ім’ям її жити, змагатись, як муж,/ і геть половини, і треті, і чверті./ Газеті віддати не вигризки душ,/ а всю повноцінність життя або смерті».
Не закиньте автору в ідеалізації чи надмірному обожнюванні обраної професії, але, повірте, кращої за неї я й на восьмому десятку літ собі не уявляю, і ні разу їй не зраджував. Мені й донині дуже подобається виснажливий процес ліплення-полірування газетних рядків. Як там у В.В. Маяковського, «истратишь единого слова ради тысячи тонн словесной руды…»
Якщо ж мені часом удавалося робити щось трохи краще за інших, то це завдяки, образно кажучи, викручуванню до повного виснаження власних мізків. А ще дякуючи заочним, так би мовити, вчителям-кумирам Ярославу Галану, чию публіцистику (другий том тритомного видання 1960 р., а згодом і повнішого чотиритомника) перечитував не раз, майстру ще вищого класу Олександру Довженку, видатним професіоналам всесоюзного рівня Тетяні Тесс, Мелору Стуруа, Миколі Грибачову, Леоніду Лиходєєву, Василю Пєскову, Ярославу Голованову, Анатолію Стріляному – блискучому журналісту-аграрнику з «Комсомольской правды», який, нарешті, на схилі літ повернувся в Україну. Пурпурової палітурки книгу його нарисів «В старой Рябине», виданої багато років тому 200-тисячним тиражем, «проковтнув» на одному подиху. Сам того не помічаючи, підсвідомо запозичував манеру письма класиків радянської журналістики, їхню філігранну стилістику …
Настільки мої репортажі, статті, нариси різнилися від інших, судити читачам. Ніколи не був заробітчанином на газетній ниві, не гнав рядків, не пас задніх у жодній з київських газет, де працював. Не тремтів за посадою, не гнув шию, прагнучи лишатися самим собою.
Не заслужений, не злауреачений, не відзначений.
З цього приводу аніскільки не комплексую, бо таких переважна більшість у нашому газетярському цеху. А щодо теперішніх «заслужених», то найкращу характеристику їм дав Сергій Рахманін у «Дзеркалі тижня»…
Найприскіпливіший оцінювач, даруйте за неоковирне слово, моєї продукції однокласник, товариш і друг, світлої пам’яті Анатолій Рубаний, голова ради бригадирів Миколаївського суднобудівного заводу імені 61 комунара, якось сказав, що мене легко читати. Хоч загальновідомо, де легко читається, там дуже важко пишеться. І ще запишу до своїх скромних заслуг висловлювання, (щоправда поза очі), одного з моїх головних редакторів: це найсвітліша голова в газеті, яка створює мені додатковий головний біль…
Sumper idem — вірний собі, як виголошували премудрі латиняни. Таким був, таким є. Іншим вже не буду.
Валентин Бабенко
