1976 року отримав я запрошення на роботу до редакції обласної газети «Вінницька правда». Призначили мене власним кореспондентом по Жмеринській зоні районів. Це був чималий власкорівський «кущ»: 45-тисячна Жмеринка – друге в області за величиною місто після Вінниці, а також Жмеринський район і три сусідні – Барський, Шаргородський і Тиврівський. «Вінницька правда» була газетою популярною, її щоденний тираж перевищував тоді 220 тисяч примірників. Дуже авторитетний редактор Володимир Якович Орлик.
Оскільки для власного кореспондента обласної газети квартира – це не просто житло, а водночас і його службове робоче місце, такий собі маленький зональний філіал редакції, то, призначивши мене у Жмеринку, Володимир Якович відразу ж під час якоїсь телефонної розмови домовився з першим секретарем Жмеринського міськкому партії про квартиру для мене. «Перший», дав команду своїм службам, а тоді якраз здали новий «міськкомівський» будинок у центрі міста, і мені там виділили квартиру.
Отримавши ордер, зайшов я до партійного керівника міста і району подякувати. Зауважу, характер у «першого» був вольовий, стиль керівництва – жорсткий і владний. Дмитро Павлович у своєму звичному стилі безапеляційно каже: «Хорошо, что кроме Жмеринского за тобой закреплено еще три района. Вот там и будешь для «Винницкой правды» «жуков» ловить. А тут, где живешь, не вздумай «плевать в колодец». Найдешь какие-нибудь непорядки – лично мне докладывай, а не в газету пиши»…
Йому вже за 50, мені – 24, він до мене на «ти». І таким погрозливим «начальницьким» тоном. Отож, як тільки у «Вінницькій правді» з’являлася якась моя критична стаття із Жмеринського району, у мене на квартирі одразу дзвонив телефон – і той чи інший із місцевого партійного керівництва у досить різкій формі висловлював своє «удивление» і «глубокое неудовлетворение».
Бувало, що після якихось особливо гострих розмов із «першим» телефонував я у Вінницю Орлику, він вислуховував чергову розповідь, але сприймав їх завжди з гумором, жартами, радив мені не звертати уваги і спокійно працювати. «Розумієш, – пояснював мені Володимир Якович, – якщо жмеринське начальство перестане тобі дзвонити і лаяти, це означатиме, що ти або розлінився, або втратив професійне відчуття на гостроту теми. Тоді вже я почну тобі дзвонити…».
… Час минав, і от якогось дня Орликова секретарка «по великому-великому секрету від шефа» повідомила, що мою особову справу з редакції навіщось забрали, як вона таємниче висловилася, «у найвищу обласну інстанцію»…
Десь аж через місяць з тієї «найвищої інстанції» мені подзвонили. Сказали: моя кандидатура розглядається на посаду редактора обласної молодіжної газети «Комсомольське плем’я» і запросили на бесіду до І. П. Грущенка, тоді секретаря обкому партії з ідеологічних питань. Іван Павлович був зовсім не типовим як для високопоставлених партійних функціонерів. Доктор економічних наук, тривалий час займався педагогічною діяльністю, працював ректором Вінницького педінституту, а вже після того був обраний секретарем обкому. Аристократичної зовнішності, високий, ставний, у свої п’ятдесят вже густо посріблений сивиною… Це було поки попереднє рішення, на рівні «от є така думка відносно тебе». Бо за тодішніми правилами мені було необхідно ще пройти численні кола довготривалої бюрократичної процедури співбесід – на початок у вінницьких, далі у київських, а потім ще й у московських кабінетах відповідних керівних «інстанцій».
Нарешті «затверджений» усіма інстанціями, повернувшись благополучно з Москви, ще якийсь час продовжував свою роботу власним кореспондентом «Вінницької правди» у Жмеринці. На моє місце Орлик згодом призначив людину професійну і цікаву. Це був власний кореспондент «Вінницької правди» по Тульчинській зоні районів. Повний мій тезко по імені та по-батькові – Олександр Олександрович, а прізвище Горобець. Я його добре знав. Він працював заступником редактора районної газети у Шаргороді. Саша на півтора року від мене старший, то ж почувалися ми, по суті, ровесниками і одразу заприятелювали.
Олександр Горобець і в Шаргороді, а потім і в Тульчині відзначався тим, що був працездатний як бульдозер. Мав богатирське здоров’я, міг цілісінький день збирати матеріал до статті у якомусь колгоспі, потім повечеряти з головою колгоспу так «капітально», що того спати заводили вже під рученьки, а Саша нормально собі повертався додому, випивав чашечку-другу кави, сідав за стіл – і на ранок уже готова гарна стаття.
І ось я приступаю у Вінниці до нової роботи, отримую там житло, а Горобцю видають ордер на мою жмеринську «власкорівську» квартиру. Переїжджаємо одночасно – я забираю свої «спартанські» меблі, а він свої завозить у квартиру.
… Проминали роки. Різними шляхами йшли ми далі по життю, але пізніше дороги наші знову перехрестилися у Києві. Я вже працював головним редактором журналу «Ранок», коли у київській моїй квартирі з’явився Саша. Його щойно призначили завідуючим відділом у «Сільських вістях», а перед тим він працював власкором цієї газети по Хмельницькій області. Підняли чарку за нове його призначення, а коли гість з цікавістю почав оглядати мою квартиру, я сказав жартома: «А от цього разу вже нікуди не збираюся переїжджати, то ж вирішуй своє квартирне питання вже без мене!».
Саша незабаром із «Сільських вістей» перейшов у «Правду Украины», очолив там один із відділів, а ще через деякий час став головним редактором. До нового головного редактора «Правды Украины» добре ставився тодішній президент Леонід Кучма, часто включав його до своєї групи супроводу в зарубіжні поїздки.
І раптом трапляється пригода, про яку я вже писав у публікації «Закулісся однієї карколомної кар’єри». Коли Кучма з великим скандалом звільнив свого главу президентської адміністрації Дмитра Табачника… Гостра резонансна публікація в «Правде Украины» вийшла за підписом якогось зовсім невідомого автора під заголовком «Конец чернобородой дИмократии!». Розгромний матеріал бив не лише по главі президентської адміністрації Дмитру Табачнику, а й самого президента і усього його корумпованого оточення. Для Кучми це був, напевно, тяжкий удар. Цілком можливо, що його реакція була: «Як? Невже «Правда Украины»? Та ми ж з її редактором стільки по світу літали, стільки коньяку в літаках пили!»…
«Невідомого автора» тієї статті, котрий заховався за псевдонімом, я випадково зустрів наступного дня. Щось там у мене заболіло, іду коридорами поліклініки, аж бачу – під 
дверима Олександр Горобець сидить, але чомусь сумний.
– Що трапилося, Сашо?
– Ти читав статтю? Вчора, коли газета вийшла, я спеціально на роботі не з’явився, подзвонив у редакцію, сказав, що хворий. Знав, що мені по «сотці» з адміністрації президента дзвонити будуть. То вони мене по домашньому телефону знайшли. Я такого наслухався, що не приведи Боже…
Але тією гострою «чоловічою розмовою» справа не закінчилася. Оскільки «Правда Украины» продовжувала викривальні публікації, спрямовані проти Кучми та його корумпованого оточення, то в роботу включилися… горезвісні «орли Кравченка». Нагадаю, Юрій Кравченко, один із найскандальніших фігурантів знаменитих «плівок Мельниченка», був тоді міністром внутрішніх справ і наближеним до Кучми. А спеціально відібрані в структурах міністерства «перевертні» у міліцейських погонах, котрих міністр гордо називав своїми «орлами», за його ж таки наказами жорстоко розправлялися над політичними опонентами Кучми. Зокрема, саме вони здійснили резонансне вбивство журналіста Георгія Гонгадзе, коли міліцейський генерал Пукач і двоє його поплічників, один у званні підполковника, інший у званні майора, наче троє звичайнісіньких бандюків-«мокрушників» вистежили опального журналіста, викрали його, вивезли у ліс і власноручно там задушили, а потім ще й відрізали голову. Цей злочин мав резонанс на увесь світ. Відомі й інші факти розправи над опозиційними журналістами…
Тепер же була ретельно продумана і спланована цинічна провокація проти головного редактора «Правды Украины» Олександра Горобця. Причому в її розробці та здійсненні взяли участь не тільки міліцейські, а й «орли» з інших правоохоронних структур.
Міністерство інформації видало свій наказ №7 від 28 січня 1998 року, яким під приводом проблем з реєстрацією, призупинило випуск «Правды Украины», заборонивши всім друкарням брати її у поліграфічне виробництво. Насправді ж реєстрація була за всіма тодішніми правилами. Інша справа, що газету активно підпримувало Всеукраїнське об’єднання «Громада» під керівництвом Павла Лазаренка, і це дуже не подобалося Кучмі. Його невдоволення «Громадою» і самим Лазаренком таки мало досить серйозні підстави. Але хто ж як не сам Кучма виростив цей справді потворний моральний і кримінальний феномен під прізвищем Лазаренко, зробивши його спочатку главою Дніпропетровської обласної держадміністрації, потім віце-прем’єром, а потім прем’єр-міністром? На цьому посту Лазаренко вже почав конкурувати із Кучмою за владу і саме тому накликав на себе президентський гнів.
Чи означало це, що критичні публікації «Правди Украины» про найближче корумповане оточення Кучми були неправдивими? Ні, не означало! Ті публікації були абсолютно правдивими! Але чи означало це, що тодішня «Правда Украины» була світочем свободи і демократії, як про це вже багато років постійно говорить і пише її тодішній головний редактор Олександр Горобець? Ні, це також не зовсім правда.
То був період, коли у боротьбі за владу зчепилися два величезні корумповані клани – Кучми і Лазаренка. «Правда Украины» справді писала правду, але тільки про один із них. А на другий клан опиралась. В результаті від першого корумпованого клану на газету посипались репресії. Зупинена згаданим вище наказом міністерства інформації, газета упродовж восьми місяців не виходила зовсім. У цей час влада намагалася відібрати у газети приміщення.
За такої ситуації журналісти і всі працівники редакції вдалися до акцій масового протесту. Вони запасалися харчами та медикаментами і на тривалий час забарикадувалися ізсередини. З вікон редакції вивісили плакати: «Руки геть від «Правды Украины!», «Не дамо задушити свободу слова!»…
Суди відмовлялися розглядати позови газети до міністерства інформації навіть при тому, що Верховна Рада у 1998 році двічі ухвалювала заяви, котрі засуджували грубу розправу структур виконавчої влади над газетою. Нарешті аж у вересні Господарський суд України таки ухвалив рішення про неправомірність наказу № 7. На перше жовтня 1998 року було заплановано відновлення виходу газети. Але за день до того її головного редактора було заарештовано і кинуто у слідчий ізолятор, де він провів вісім місяців. Це була груба цинічна провокація, спланована «орлами Кравченка».
Ця історія привернула увагу кількох депутатів Європейського парламенту, вони активно заступилися і за ув’язненого головного редактора, і за всю редакцію газети. Оскільки історія почала привертати увагу міжнародних інституцій, Олександра Горобця випустили на волю, надуману кримінальну справу проти нього здали в архів. Але вийшовши на свободу, Олександр усвідомлював, що повернутися в «Правду Украины» він уже не зможе. Інвестори, які разом з колективом редакції були співзасновниками газети, припинили вносити свою 
долю фінансування і вирішили взагалі вийти із числа співзасновників. Інших інвесторів під фігуру головного редактора з таким «шлейфом» за спиною, де були і восьмимісячне ув’язнення від клану Кучми, і тривале співробітництво з таким же корумпованим кланом Лазаренка, в результаті чого за «Правдою Украины» міцно приліпилася всенародна назва «Правда Антігуа» — тепер знайти було годі. Тому довелося Олександрові зайнятися іншим, зовсім далеким від політики медійним проектом. Оскільки ж і журналіст, і редактор він таки здібний, справи у нього пішли непогано, то ж повертатися у газету, де було пережито стільки бід і болю, він уже й сам не хотів.
А тим часом в «Правду Украины» прийшли нові співзасновники-інвестори. Вони реорганізували газету, змінили її штатну структуру і формат, ввели на кшталт сучасних зарубіжних видань посаду шеф-редактора. Ця західна модель передбачає, що шеф-редактор займається усіма стратегічними питаннями розвитку видання, в тому числі і його змістовим контентом, а головний редактор зосереджується на повсякденній творчій роботі. І ось такі несподівані жарти долі: ца цю нововведену посаду нові співзасновники вирішили запросити мене, оскільки знали по газеті «Сегодня», де я раніше працював заступником головного редактора.
Тепер же наші з Олександром професійні шляхи знову перетнулися подібно до того, як вони колись перетнулись у «Вінницькій правді». Я привів із собою у колектив «Правды Украины» одразу вісьмох людей, це були люди з прекрасним досвідом роботи у відомих республіканських виданнях. Ми тісно об’єдналися з колективом «Правды Украины» і почали далі рухатися разом.
Але витягувати «Правду Украины» із глибокої прірви після усіх тих драматичних подій і міцно приклеєної до неї народної лейби — «Правда Антігуа» — було дуже непросто. Переважну більшість своїх постійних передплатників вона втратила. Та й у кіосках попит на неї різко упав. Я був просто шокований, ознайомившись з бухгалтерською звітністю за останні місяці її виходу. Вмявляється, списання нерозкуплених у кіосках примірників газети сягало щомісяця 80-90% загального роздрібного тиражу. Та й передплата вже була мізерною. Коли я побачив ці вражаючі фінансові документи, у мене виникло жахливе відчуття, ніби я з усією своєю командою прийшов на якесь кладовище, котре ми мали оживити.
Чи правда те, що упродовж усього періоду співпраці «Правды Украины» з Павлом Лазаренком та його Всеукраїнським об’єднанням «Громада» редакція газети отримувала регулярне фінансування від Лазаренка з транзитного банку Антігуа і Барбуда – невеличкої держави, розташованої на одноіменних островах у Карібському морі? Відповідаю як людина, добре ознайомлена з фінансовою документацією «Правды Украины»: жодного долара з Антігуа за усі кілька років співпраці з Лазаренком «Правда Украины» не отримала!
Усі чутки про це, що широко розповсюджувалися, неправдиві. Якби вона отримувала «відмиті» гроші з Антігуа, то це було б порушенням закону. «Правда Украины» закон не порушувала. Вона отримувала величезну підтримку від Лазаренка іншим, але законним шляхом. Усі обласні і районні організації Всеукраїнського об’єднання «Громада» на своїх територіях і на свої фінансові ресурси забезпечували пенсіонерам, ветеранам, членам товариств мисливців, рибалок, любителів пива і раків, любителям гри в доміно та членам усіляких інших клубів за інтересами безкоштовну передплату на газету «Правда Антіг…», ой, вибачте, на газету «Правда Украины». Списки та адреси майбутніх щасливчиків, які отримають безкоштовну передплату, бралися у ЖЕКах, районних відділеннях Пенсійного фонду чи у тих же численних клубах за інтересами і де тільки не бралися! Причому щасливчики навіть не підозрювали, який незбагненний подарунок на них чекатиме з нового року. А потім раптом у своїх поштових скриньках серед іншого накиданого туди рекламного хламу люди несподівано знаходили і свою «улюблену газету». З якої вони регулярно дізнавалися про усі родові виразки корумпованого режиму Кучми і про великого світоча добра, справедливості, правди і демократії Павла Лазаренка.
Усі ті величезні по всій Україні кошти, внесені на благодійну передплату сотням тисяч людей, врешті-решт надходили на банківські рахунки «Правды Украины». Ну, а те, що казкове доброчинне лазаренкове Всеукраїнське об’єднання «Громада» само фінансувалося з Антігуа, то яке до того діло «Правде Украины» і її головному редактору?
В останній рік такого фінансування газета вийшла на тираж 632 тисячі примірників. Того року це був ледь не найвищий тираж серед усіх всеукраїнських видань. І коли сьогодні мій дорогий земляк і давній вінницький приятель Олександр Горобець у своїх писаннях називає цифру того тиражу як безперечний, на його думку, доказ всенародної екзальтованої любові до газети «Правда Украины» –нерепевершеного світоча правди і демократії, то я не можу втриматися від посмішки і не відповісти йому, бо люби, Боже, правду: «Дорогий Сашко! Твій підзахисний Лазаренко накрав у нас в Україні та перегнав у закордонні банки стільки сотень мільйонів доларів, що для нього майже нічого не коштувало б забезпечити передплату для твоєї газети у кількості не 632 тисячі примірників, а шість мільйонів триста двадцять тисяч примірників! У тому ж таки 1998 році, коли розгорнулися незаконні репресії проти «Правды Украины», а тебе самого кинули в ізолятор на Лук’янівці, Павло Лазаренко купив собі у Каліфорнії розкішний маєток площею 1,7 тисячі квадратних метрів за 6,75 мільйона доларів. А через недовгий час його затримали в Нью-Йорку з підробленим панамським паспортом і розпочали кримінальне розслідування. 
Американській системі правосуддя вдалося знайти і заарештувати у тому ж банку на острові Антигуа і ще у двох банках близько 250 мільйонів доларів, що були виведені Лазаренком з України корупційним шляхом. За свої діяння він був засуджений американським судом на десять років ув’язнення і на десять мільйонів доларів штрафу».
… Але повертаючись до теми репресій кучмівського режиму проти «Правды Украины», я цілком згоден з Олександром Горобцем, що ті репресії завдали газеті колосальних руйнацій. Але не менших, а напевно ще більших руйнацій завдала газеті кількарічна співпраця з кримінальним режимом Павла Лазаренка. І не тільки у моральному плані, а навіть практичному. От вдумаймося: упродовж кількох років люди по всій Україні звикали до того, що «Правду Украины» не потрібно ні передплачувати, ні купувати. Її величезними тиражами приблизно у півмільйона примірників щономера безкоштовно розкидають по всій Україні. Люди роками звикали саме до такого сприйняття газети — вона приходить задарма, як манна небесна. А потім раптом її не стало. І що?! Люди заплачуть гірко і побіжать її передплачувати або купувати? Мабуть, потрібні не тижні, не місяці, потрібні колосальні зусилля, щоб відновити у людей довіру до газети і навернути людей на думку, що, можливо, її варто було б передплатити або купити в кіоску.
Ось над чим я розмірковув, обхопивши руками голову, коли прийшов у «Правду Украины» і пережив той перший шок, коли побачив, що передплатний тираж газети мізерний, а списання роздрібного тиражу колосальне! Тобто під ніж іде мало не увесь роздрібний тираж! І все ж таки уся команда, з якою я прийшов, і весь колектив редакції взялися дружно працювати. Змінили і різко осучаснили зовнішній вигляд «Правды Украины». Перевели її на європейський формат, зробили п’ятничний випуск 16-сторінковим і повноколірним. Подбали і про суттєве поліпшення усієї змістової частини. За найближчі кілька місяців різко скоротилося списання роздрібного тиражу газети для кіосків. Але подальша реорганізація «Правды Украины» вимагала більш масштабних дій і фінансів, більш логічної загальної системи управління газетою.
На жаль, у деяких принципових для мене питаннях я не зміг знайти спільного бачення із засновниками газети. У такій ситуації, попрацювавши шеф-редактором близько року, я вирішив залишити «Правду Украины» і повернутися до своєї давньої ідеї – створення 16-полосного повноколірного тижневика міжнародної аналітики «Дипломатический мир».
Незабаром після моєї відставки засновники призначили нового керівника газети. Ним став один із групи тих восьми, з якими я прийшов. Журналіст високопрофесійний, з хорошим досвідом керівної редакційної роботи, надзвичайно порядний і добросовісний. Але саме ці дві останні риси йому й зашкодили. З усіл сил намагаючись вирвати «Правду Украины» з тієї прірви, у якій вона опинилась, він просто не витримав психологічної та фізичної напруги і вже через кілька місяців був розбитий інсультом і взагалі зійшов з дистанції. Ні до якої роботи він уже не повернувся…
Після нього до керівництва виданням засновники залучили людину, яка вже мала за плечима не тільки доволі успішний досвід редакторства у газеті і в солідному Видавничому домі в одній із великих індустріальних областей України, а ще й після того мав досвід роботи главою обласної державної адміністрації у тій своїй області. І от результат… З обласною газетою і водночас з Видавничим домом справлявся, з управлінням тією великою індустріальною областю справлявся, а з «Правдою Украины», поруйнованою репресіями кучмівської влади та кланом Лазаренка, справитись не зміг…
Останнім керівником газети стала людина, яку ми вже застали в «Правде Украины». Також високопрофесійна і високопорядна. Але і їй не пощастило… Бо, зрештою, зробити із «Правды Украины» «Правду Антігуа» на дармові шалені Лазаренкові гроші – просто і легко. А ось повернути їй достойне ім’я – це насправді не можливо, як годі оживити кладовище. До того ж, спричинилися й загальні для всіх паперових видань проблеми. Адже останніми роками зійшла з газетного ринку не тільки «Правда Украины». Збанкрутували і видання навіть дуже розкручені – газета «Сегодня», «Зеркало недели», «Киевские ведомости» та кілька інших.
Олександр Рущак
P.S.
Газету часів Горобця-Лазаренка читати було неможливо. Стиль усіх публікацій був приблизно такий, як сьогодні дехто пише у фейсбук: “… у власти сидят дебилы, дураки, идиоты, козлы, негодяи, подонки, подлецы, зажравшиеся морды, хари, мордовороты….” І такого – на 4 полоси. До того ж, сам пан Олександр був аж ніяк не взірцем чеснот та моралі, про його донжуанство знала вся “Преса України”. Чим і скористалися “орли” Кучми, реалізуючі бридкий сценарій з арештом. Вся історія ганебна…
Ольга Коростельова
