Читач має право ‒ і цілком резонно! ‒ запитати автора статті: чому відгук на книгу «Самар-і-я» з’явився тільки сьогодні, якщо книга видана в 2012 році, себто, 10 років тому? Відповідь насправді проста: Миколі Гриценку, автору цієї книги, нещодавно сповнилося 60 років. Але варто відзначити й інше. Книга «Самар-і-я» за ці десять років так і не спромоглася на достойну увагу критиків. І здається мені, справа не в не тому, що книга не варта цього, а в тому, що у нас така-от критика.
Оглядачі літературного процесу мало оглядаються навколо себе через залежність або від видавництв, в яких вони працюють, або від замовника, котрий платить гроші. Тому, користуючись нагодою, доведеться виправляти цю несправедливість мені.
На відміну від багатьох смертних, Микола Гриценко змалечку вже знав, для чого прийшов у цей світ. «Ніби космонавт, який опустився на невідому планету, так я, ледь зіп’явшись на ноги, крок за кроком, освоював нову землю» ‒ пише Микола Гриценко у книзі «Самар-і-я». Враження карбувалися в пам’яті, щоб згодом стати рядками поезії чи прози. Він має більше десятка книг. Лауреат Всеукраїнських літературних премій імені Григорія Сковороди, Леоніда Глібова, Олександра Олеся, Івана Кошелівця. Член Національної спілки письменників України, Національної спілки журналістів України. Заслужений діяч мистецтв України. Починаючи з 2019 року ‒ відповідальний секретар Національної спілки письменників України.
В широких колах шанувальників Микола Гриценко позиціонується насамперед як поет. І недаремно. Ось одна з його поезій, в котрих мудрий читач розгледить не лише людську мрію, а й нерозгадану таїну самого буття.
Супутниці
Коли нам буде по сто, а чи – двісті, чи навіть – по триста….
І хмари стечуть із небес, і просочаться вглиб…
І сотні разів опаде й знов розпуститься лагідне листя,
Що ми його пальцями рук доторкнутись могли б…
Якби через – сто, через – двісті… Немов – із туману
Ми вийшли б і стали на склі молодої води,
І знов би, як – вперше, а може як – вперше й востаннє
Спустились фламінгами біло-рожеві сади…
Якби то, якби… сонце вийшло із іншого краю
І все навпаки розкрутилося, наче – сувій…
… Ми знов пролетіли б ясним фіолетовим маєм
З коронами срібними на голові.
Однак, сьогодні, як було заявлено, мова піде про прозу. Умоглядно письменників можна розділити на дві групи: письменники-любомудри, які своєю потужною уявою, через алегорії і підтексти, прагнуть донести до читача життєві істини; і письменники-фотографи, котрі мають феноменальну здатність тримати в пам’яті і передавати на письмі деталі. Вони відтворюють реальні картини дійсності. Їх твори резонують зі спогадами читача, який бачив і переживав те ж саме, що й письменник; написані рядки стають ностальгічно-близькими, а їх автор потрапляє до когорти улюблених. Саме до таких належить Микола Гриценко.
Звісно, подібні тексти потребують пильного ока і чіпкої пам’яті. Без цього ‒ хай у тебе буде сто ідей і двісті гострих сюжетів, ‒ а черкнути по душі читача тобі не пофортунить. Потрібна деталь. Вона може стосуватися порухів душі, коли баба в селі жде на канікули онуків з міста і «обкутує старими шалями-хустками стиглі вишні од сонця, вітру і шпаків, щоб онукам додержати. І яке то щастя для жінки, коли-таки діждеться, коли розгорне вона перед цікавими дитячими очима ті хустки і шалі, а з-під них випружнять гілки із чорними-пречорними ягодами, яких уже на Самарі давно нема, а баба вберегла…»; чи то буде опис порожнечі, котра запанує в хаті після від’їзду внуків: «Діти з онуками йшли далі, на автобус, обтяжені важелезними сумками, які баба почала ладнати з першого дня їхнього приїзду, Федося ж верталася 
додому, засувала сіни, молилася Богу, щоб послав він її дітям дорогу легку. А під піччю так жалібно сюрчать цвіркуни. І стара хата, яка ще в обід ледь вміщала у низеньких стінах веселе різноголосся, зачинала співати своїм старим голосом» (тут і далі цитати з книги М. Гриценка «Самар-і-я»).
А кому хоч раз довелося побувати в старому сільському млині, той вловить у тексті неповторний запах свіжого борошна, ще навіть не дочитавши до кінця речення: «Мельниця трималася, як кажуть, на божому слові і на вмілих барабошчиних руках. …Прийде Барабошка з-поза ранку, відімкне величезного, нового замка, що вочевидь «не личив» цій розвалюсі. Трохи пововтузиться із реміняччям, обмете камені, солідольчиком де треба підмаже і…задвигтить земля, затруситься, як стара баба в пропасниці, розвезена споруда і запахне довкола свіжим борошном чи дертю».
Автор одною реплікою здатен оживити образ персонажа. «Ти мені лучче скажи, кого там в Америці Президентом вибрали? А то в нас радіо вже три дні не балака» ‒ питає дід Петро студента, котрий приїхав у село на канікули. «Рейгана, діду» ‒ відповідає студент. «Знач-таки Рейгана. Я так і думав, що Рейгана» ‒ завершує дід, і перед нами готовий портрет старого, спосіб його життя, думки, які крутяться в його голові, його характер.
Часом М. Гриценко дивує реальним відтворенням рідкісних життєвих ситуацій. «… колеса розсипались під возом того ж таки Кастрюльки, коли його, п’яного, «поносили» коні так, що віз упав «на живота», а колеса повипурхували з-під нього, як горобці, й розлетілися на різні боки. Сам Кастрюлька тоді чудом лишився живим» ‒ щоб написати таке, треба не тільки знати, але й на власні очі бачити, як то коні «носять».
Схожі блискітки розкидані по текстах скрізь, вони роблять твори письменника живими і кольоровими, роблять такими, що врізаються в пам’ять.
Окремо хотілося б зупинитися на мовній проблемі. Проблема ця загальнодержавна: біда української літератури в тому, що наші митці змалечку привчені «бдить» чистоту української мови і викорінювати з неї все те, що не прописане в словниках. Результат плачевний ‒ мова нашої літератури перетворилася на академічну мертву латину, і коли такою мовою заговорить герой твору, то заслужить у читача хіба що іронічну посмішку. Такою мовою не можна створити реального персонажа, тим більше, героя. Боротьба за чистоту мови привела до підміни понять: мовотворцем стає не народ, як це має бути, а професор філології. І це буде тривати доти, доки наші митці не заговорять мовою вулиці. Котра, до речі, здається мені справжньою мовою Київської Русі, а пресловуті «русизми» насправді ‒ віддані росіянам корінні слова нашого народу. Коли люди на непотрібну річ, яку жалко викинути, кажуть: «Хай лежить, кому вона міша?», то так слід і писати. А замініть-но слово «міша» правильним «заважає», ‒ і ви тут-таки ясно побачите, як щезає на ваших очах жива картинка, а натомість з’являється літературний штамп. Щоправда, на цій стезі підстерігає письменника інша біда ‒ примітивний суржик Вєрки Сердючки. І лише деяким талановитим письменникам вдається проскочити поміж цими мовними Сциллою і Харібдою. Маємо прекрасну народну мову тих же Євгенія Пашковського, або Ліни Костенко. Є чому повчитися на творах Т. Шевченка.
Микола Гриценко знайшов із цієї ситуації доволі оригінальний вихід. Пишучи чистою літературною мовою, він бере в лапки живі народні слова, котрі вклинює в авторський текст. Саме завдяки їм письменнику вдається створити повнокровних, колоритних персонажів, які заселяють сторінки його книг.
Взагалі, мова творів Гриценка туго припасована до їх тематики. Розповідь про село ніде не перебивається модерними вставками. Оповідь неспішна, широка, по-хліборобськи ґрунтовна. Автор спершу смачно опише любов селянина до своєї корови, а вже тоді поволеньки переходить до сюжету. Разом з тим, серед традиційного розповідного тексту несподівано вигулькне типово гриценківський прийом ‒ раптовий перехід з минулого часу на теперішній, що підсилює ефект реальності: «До своєї долі Гавриші звикли, змирилися з нею. І на мізинець не суперечили їй. …Орють городи. Всі бігають один за одним на табір, аби в них виорали сьогодні, чи там на завтра домовитися. Поки ж погода стоїть, та й земля готова. Сохне… Гавриші ніколи нікуди не бігають ‒ вони й так знають, що їх город буде виораний останнім». Додамо до цього доброзичливість, яка струмить із кожного речення, та ще нутряне українство, котрим пронизаний текст творів ‒ і будемо мати легко впізнаваний стилістичний почерк Миколи Гриценка.
Видана в 2012 році у видавництві «Ярославів вал» книга «Самар-і-я» складається, власне, із «Самар» (повість про велике життя у маленьких новелах), «Первина» (ранкова повість) та «Інше» (оповідання, новели). «Самар» на перший погляд ‒ звичайний збірник новел та оповідань. Але згодом помічаєш прекрасно структуровану із цих новел повість. Починається все сходом Сонця, далі йде опис сільського кутка під екзотичною назвою Самар, затим читача знайомлять із самарською мовою, а тоді розпочинається головне дійство ‒ розповідь про самарян. Чи не в кожному селі є чоловік, який знає безліч цікавих і, як правило, смішних історій про своїх односельців. В цих історіях іскряться характери; в сірих селянах, які, окрім щоденної праці, нічого більше в своєму житті не бачили, раптом проявляються самобутність, інтелект, почуття. Ти немов відкриваєш раніше невидиме ‒ і вже ніколи твоє відношення до цих людей не буде зневажливим. Так, мабуть, Міклухо-Маклай колись відкрив для себе душу туземців і залишився з ними назавжди. Отож, розкажчики є ‒ але не кожному з них судилося стати письменником. Миколі Гриценку судилося.
Повість «Самар» зіткана із непростих людських доль, котрі канули б в лету, якби їх не зафіксувало слово письменника. На сторінках книги живуть баба Федося та її внуки, мельник Барабошка, жадібний Забрьоха, до якого ніхто не прийшов на свадьбу дочки; живе навік поєднана зі своєю хатою Зінька та її бездушні діти, сільська відьма Явдоха, сімейний тиран Глянько зі своєю наївною гордістю за те, що про сина його згадали в газеті; живуть там прикольні історії про діда Остапа, «котрий ніколи не стогнав, бо застогнеш раз ‒ то вже так до смерті і стогнатимеш», пульсує безслівна, але така щира і болісна любов чоловіка з дивним прізвиськом Параска.
Після книги «Самар-і-я» ти вже знаєш жителів цього кутка, як своїх односельців. Але ось перечитуєш оповідання «Остання нива», і нахлине думка про смисл людського існування, про те, навіщо людину створив Бог. Глибоко в підтексті, але виразно, показує автор селянське нутро діда Кулика, в якого радянська влада забрала смисл життя ‒ землю. «Скільки пройшло років, а поле, що піднімалося над Самаром, так люди й називали ‒ Куликівське. Коли орали й засівали його весною ‒ дід неодмінно виходив до трактористів, щось там із ними гомонів і виносив півлітру. Про ці «причуди» старого Кулика знали давно. І то вже було за честь ‒ отримати наряд на Куликівське поле. «Гарно сійте, хлопці, «огріхів» не оставляйте, а то все голові розкажу»,‒ розмотуючи вузлик і розливаючи в гранчаки самогон, говорив дід. «Земля тут хароша. Гріх її пагано оброблять. А що сієте сей год?». «Пшеницю, діду». Поки хлопці полуднували, дід підходив до сівалки, запускав глибоко здоровенні руки в зерно: «Пшеничка…». До останнього дня дід думав про землю. А сину його вона вже й не треба.
Окремо слід згадати оповідання «Михайлове чудо». Вправляючись в атеїзмі, сільське начальство напередодні храмового свята наказало трактористу Михайлові зірвати з купола церкви хрест. Щоб не кортіло темному селянинові спілкуватися з Богом! Для цього діла Михайла вибрали неспроста: в чоловіка були свої рахунки з Всевишнім. Михайло був страшенним невдахою по життю. І от, коли трос до хреста уже був прив’язаний, а трактор гуркотів під стіною церкви, чоловік враз передумав чинити гріх. Що ним рухало, можна тільки догадуватися, але поліз він знову на купол знімати трос. Зняв. Потім підсковзнувся на мокрому від ранкової роси покритті, упав на землю і розбився. Гриценко піднімається тут над провінційно-школярським моралізаторством про гріх і кару за нього, і ставить питання, які реально існують, але відповіді на які людині знайти не дано. За що Бог убив Михайла? Чи справді істинне проти Божої волі людське розуміння справедливості?
Повість «Первина» ‒ теж збірка нарисів про село. Але на цей раз маємо справу з дитячими спогадами. Про хату, квіти, школу, людей, птахів і бджіл ‒ аж до школярського колекціонування сірникових етикеток. Вперше відкриваючи для себе світ, автор ділиться ним з читачами. Дитинство в багатьох із нас було схоже до дрібних деталей, тому спогади викликають ностальгію. Але не в цьому бачиться мені суть повісті. Присмачені художністю твори М. Гриценка насправді являють собою енциклопедію українського села на зламі цивілізацій. В средньовічних устоях натурального господарства з’являються паростки індустріального суспільства. Скоро останнє поглине в собі і хлів з худобою, і піч, і вишиті рушники на іконах, і відривний календар з часами-ходиками. Але образок тієї сільської хати надовго залишиться на сторінках «Первини»: «У центрі, як і годиться, ‒ великий круглий, а чи квадратний стіл із стільцями по боках… Тут обов’язково стоїть дебелий, дерев’яний із хвилястою спинкою коричневий або синій диван. Поруч ‒ дерев’яний настил, який у нас називали «піл». З нього через припічок можна спокійненько залізти на піч. А з іншого боку печі ‒ її гаряче нутро, де горить вогонь, який закривається напівовальною заслінкою. Нижче ‒ підпіччя з рогачами, кочергами, і круглими плескатими лопатами». Або: «На стінах у хатині висіли портрети і рушники (трішки скромніші, як у залі), в кутку стояла етажерка (для учнівських зошитів і книжок), на дерев’яному східчику, на стіні ‒ будильник, а під ним ‒ відривний календар. В нашій сім’ї до календаря ніхто, крім батька, не торкався. Він починав день із того, що загортав старий листок календаря. Тож на тих чи інших датах акуратним батьковим почерком було написано: «парували тилицю», «корова пошла у запуск», «підсипали сіру квочку»…».
Така проза має бути цікава не лише етнографам чи літнім людям, але й поколінням прийдешнім, адже письменнику вдалося передати дух тогочасного села, чого не знайдеш в жодному енциклопедичному довідникові.
Залишаючись літописцем села, Микола Гриценко постає дещо іншим у книзі «Інше». Акценти тут зміщені з описовості на емоції і роздум, які читаються в підтексті. Трагічне оповідання про Вакулу та його дітей («Вакулині діти») піднімається вище за просте відтворення баченого. Великі твори художньої літератури мають одну характерну рису ‒ вони показують промисел Божий в людських судьбах. І тоді реакція людини на волю Бога робить твір об’ємним, змушує плакати над долею Вакули, якому безплідна жінка не могла родити дитину, а ще більше перейматися долею цієї жінки, за якою Вакула у відчаї гнався трактором, щоб задавить її, і яка йому тільки мовила на це: «Прости…».
В збірці «Інше» є психологічне оповідання «Сліпий місяць», де переданий депресивний ‒ аж до суїциду, ‒ стан, який час від часу навідується до митців. А питання «Хто мене хитає? Хто розхитує?», котре рефреном повторюється по тексту, перетворює прозу Миколи Гриценка на болісне замовляння, наближає її до стику з поезією.
«Серед поля» ‒ чи не найсильніша в художньому плані новела М. Гриценка. Розповідь-фіксація стану душі, схожа в чомусь на «Інтермеццо» М. Коцюбинського, виконана в бездоганно модерному стилі. Медитація заполонює єство спогадами до тої міри, що разом з автором боїшся залишитися в минулому назавжди. «Я йду, забувши про все. Моя голова чиста і прозора. У ній встигає розміститися і це небо, і поле, і жменя жайворів, що наввипередки співають для мене своїх правічних пісень. Боже, коли твоя ласка, продовж це поле далі, не гати його лісосмугами, не діли його, моє поле, на вчорашнє, сьогоднішнє, завтрашнє…».
Здається, творчість Миколи Гриценка і наближає нас до цього заклинання ‒ в його новелах вчорашнє, сьогоднішнє і завтрашнє зливається в єдиний і вічний момент життя. Хочеться в ювілейні дні побажати йому здоров’я і вдячних читачів, а вправного пера йому, як бачиться, не позичати.
Михайло Карасьов
«Вільна літературна критика»
