Моя мати народилася 10 листопада, на Параски. Тож, питання вибору імені не стояло. Більшість називали її – Паша, на роботі з повагою – Паша Яківна, друзі, рідні – Парасочка, а батько завжди називав – Яківна. Сама ж вона чомусь завжди називала себе Параскою, ніби не любила, щоб звали інакше.
ОЧІПОК
Матері моїй, Парасці Яківні Шовкун, присвячую
– Мамо, чуєте, мамо? – Тулю до себе кволу руку. – Мамо!
– Ну, чого ти? – змучені очі поволі розплющились. – Не плач, донько, я ще не вмру.
– Мамо, – повторюю, наче молитву, – скоро вам легше стане. Потерпіть трошечки.
Намагається усміхнутись і кривиться від болю. Потім таки посміхається.
– Ти краще відкрий шафу. Там, на середині полиці, біля самої стіни… — замовкає і важко дихає. – Там рушник давній. Пошукай.
Аж на дні полиці той рушник.
Справді давній. Вишиті червоні й чорні хрестики полиняли, тонке полотно давно пожовтіло.
– Розгорни і дай мені.
Щось знайоме, але таке далеке, загорнуте у рушник. Схоже на дитячу шапочку, тільки тканина вицвіла, а чорна стрічечка зношена.
– Мамо, що це?
Мати мовчки простягає руку.
– Дай. Не впізнала? І не впізнаєш – це матері моєї очіпок, – підносить ближче до обличчя. – Коли вмерла, новий одягли, а цей я сховала. Навіть не прала, щоб зберігся материн запах. – Тулить до очей стареньку тканину, глибоко вдихає. – Як наляже на душу — дістану. Коли й поплачу, а коли й так пожаліюся.
Сива, скільки вже часу сива мати моя, з очима, як у дитини, чистими. Давно осиротіла і овдовіла, горнеться до старого очіпка. Це ж скільки років…
– Іди собі, відпочинь, мені вже легше. Уже не так… Або почекай. Це я чого. Всяке може бути… Щоб не викинули очіпок. Зі мною покладіть.
– Мамо!
– Іди й не плач. Ніхто ще на цьому світі навік не остався. Зачини двері, приляж.
Не зачиняю і не лягаю. Тільки голова важко хилиться до спинки дивана, але я чую тихе:
– Мамко моя, голубко. Як же мені важенько. Болить мені, мамо. Ох, і болить.
Валентина Мастєрова
м. Мена, 1994 р.
