Ексклюзивна хвиля

Марко Вовчок, Тургенєв і Куліш…

10  серпня 1907 року у забутому богом Нальчику, у скромній хатині скромного землевпорядника на 74 році життя в муках від страшного головного болю відійшла у засвіти та, яку сучасники вважали найзагадковішою, найяскравішою і… найскандальнішою жінкою Російської імперії кінця 19-го століття, і якій судилося залишитись у пам’яті нащадків скромною «донею» Тараса Шевченка і поборницею волі і правди в українській літературі.

… Та в найхимернішому сні Марусі, скромній провінціалці, чемній жоні убогого шляхтича та ще й неблагонадійного, приснитися не могло, які лицарські турніри спричинить її з’ява у російському «туманному Альбіоні», чи то пак у Петербурзі! Що врешті, сама того не бажаючи, вона потрапить між чотирьох вогнів! Та таких «вогнів», що часом буде непереливки від пристрастей! Шевченко справді був нею зачарований. Куліш чудував ексцесами! Афанасій, чоловік вінчаний, здивовано-переляканий… А Тургенєв…. Тургенєв, як і годиться «отпетому ловеласу», – містифікував.

У листі до знайомого орловського ескулапа Павлова від 15 лютого 1859 року Іван Тургенєв так повідає про своє знайомство з Марком Вовчком: «Я здесь с недавних пор погрузился в малороссийскую жизнь. Познакомился с Шевченкой, с г-жею Маркович (она пишет под именем: Марко Вовчок) и со многими другими, большей частью весьма либеральными хохлами. Сама г-жа Маркович весьма замечательная, оригинальная и самородная натура (ей лет 25); на днях мне прочли ее довольно большую повесть под названием: «Институтка» — от которой я пришел в совершенный восторг: этакой свежести и силы еще, кажется, не было — и всё это растет само из земли, как деревцо. Я имею намерение перевести эту «Институтку», хотя и не скрываю от себя трудности этой задачи».

Невже й справді всесвітньо відомий літератор Іван Тургенєв, який ще не так давно в романі «Рудин» «вустами» своїх недолугих героїв насміхався над чуттєвістю української мови і поезії, після короткого знайомства з Марком Вовчком і її творчістю став палким українофілом? Чи це знову був невинний розіграш «общественного мнения»? А може, чергова містифікація, що, на здогад Івана Сергійовича, мала викликати серед апологетів «русского мира» (від замшілих монархістів до буйних анархістів) чергову хвилю злобного ажіотажу довкола нього, незалежного від доморощеної демагогії, але трохи (за рік відсутності) призабутого в рідних пенатах?

Взагалі, Тургенєв, такий зовні простий, поміркований, дружелюбний, дратував багатьох сучасників своєю внутрішньою багатоликістю: яскраво виражений «западник», парижанин «до мозга костей» і шовініст, закоханий у феодальну патріархальність Росії; великий романіст ліберальних поглядів, який мами рідної не пожалів, аби на цілий світ затаврувати кріпосний лад, і – і ще більший плантатор-кріпосник… Геніальний «співець» і поклонник жіночої статі, визнаний ловелас і підкаблучник… Цілеспрямований у творчості і мінливий у поглядах і настроях. Але завжди однаково спраглий до нових ідей, подій, пліток, скандалів, знайомств і переживань – того буденного життєвого сміття, з якого геніальне перо майстра вибудовує іншу – художню – реальність у вигляді томика нового роману. Та найбільше письменникові, який чи не єдиний в Росії орієнтувався на західного читача, потрібна була – СЕНСАЦІЯ! Не російське нудне, затрапезне й напівдике життя, а російська сенсація.

Але цієї зими в Тургенєва було часу, щоб зануритися в каламутні глибини петербурзького світського життя в пошуках чогось не ординарного. Та слава Богу, орловський «лєший» пригнав до його порогу свого людського двійника, ніколи нечесаного, зате завжди веселого шибайголову Павла Якушкіна з повною торбою казок-приказок і столичних пліток. На щастя, цього разу в цій бездонній торбі була маленька сенсація на чудне ім’я Марко Вовчок. Чи не на цю дивну росіянку, яка з доброї волі стала попервах дружиною політичного бунтівника малороса, потім під впливом житейських обставин – хлопоманкою й українофілкою, а знедавна почала писати малоросійським наріччям антидержавні оповідання, натякав йому не двозначно безликий віцмундир з Третього відділу? А ось і Павлуша розхвалює та просить відвідати молоду писательку…

Отож, як завжди буває, перемогли письменницька цікавість і азарт. І він був віддячений несподіваним знайомством із справді сенсаційною жінкою! Жінкою, яка своєю незвичною долею і талантом потужним заткнула за пояс усіх «літературних амазонок» безмежної Росії! А тепер – ця морока з перекладами її творів… Та відмовити не міг, бо знав, як багато значить для молодої письменниці його ім’я на її книжці. По-друге, землячка Маша Вілінська сподобалася йому як мила, освічена, емансипована жінка нової генерації, і зацікавила як гіпотетична героїня майбутнього роману. Уже уявляв, як зимовими вечорами в затишному будиночку в Куртанвелі чи в маєток Віардо в Башивалі він, сидячи в кріслі при палаючому каміні, читатиме любій Полін романтичну повість про російську Жорж Санд… Ніби бачив, як спалахнуть ревністю її чорні циганські очі, як запашіють рум’янцем смагляві щоки…. І він переконається остаточно, що всі минулі роки, які він просидів, як горобчик, на краєчку її солов’їного, але чужого йому, гнізда, не пролетіли марно: Полін таки кохала його і кохає досі!… О, з яким задоволенням він впаде перед стривоженою Полін на коліна і буде клястися, що вона – неперевершена, божественна, що він обожнює її, і тільки її, а Марі – це тільки бідна, але талановита російська письменниця-революціонерка, яку він врятував від розправи царя. Та, звичайно, це буде… не зовсім правда… Але в тому й інтрига його роману… І пережитого, і написаного. А можливо, усе буде навпаки – і вони з Марі сидітимуть біля каміна в затишному кабінеті в будиночку десь біля Булонського лісу, і він згадуватиме дорогу Полін, як… важкий, виснажливий сон, і з вдячністю цілуватиме своїй юній Марі руки, і дякуватиме за тихе щастя слухати її оповідання…

… Але перекладати її малоросійські, небезталанні, та не відредаговані до пуття твори… Коли?! Тим більше, що голова його зайнята набагато прозаїчнішими, ніж проза милої землячки, та не менш важливими справами: майбутня реформа в сільському господарстві, яка вирішувала не так долю кількох тисяч його кріпаків, як його особисту. Бо хоч, як він зізнавався, «кріпосне право ненавидів з колиски і втік від нього в Париж», та все ж не уявляв, як жити без доходів від своїх латифундій орловських в разі відміни кріпосного права: лікуватися, утримувати рідну дочку Поліну в паризьких пансіонах і велике сімейство Віардо. Тож мусив брати участь у різних комісіях і комітетах, зустрічатися з міністрами і поміщиками, та шукати такого вирішення реформи, щоб і вівці були живі, і вовки ситі. Та коли після бурхливих дискусій в урядових кабінетах, громадських зборах і на зустрічах з представниками народу зрозумів, що врешті-решт кріпаків відпустять на волю без засобів до існування, хіба що з клаптиком поля, і вони, щоб вижити, все одно будуть змушені працювати на панській землі, не полегшало на душі, а навпаки, стало важко і соромно… Тож хай вирішує брат, що їм роби з маєтком, можливо, продати?.. А поки Спаське-Лутовинове ще його родове гніздо, він, втомлений суєтою і клопотами, бажав одного: щоб за давньою звичкою і традицією чим скоріше добратися до рідного «захолустья», з його сумними пейзажами за вікном і чашкою міцного чаю на столі, встигнути завершити роман «Дворянское гнездо» і почати – новий, якому вже й назву придумав – «Накануне». І, задається, навіть знайшов майбутню героїню, а може й дві, правда в одній особі – своєї оригінальної чарівної землячки!

Тож довелося знову вдаватися до компромісів. Оскільки відмовити не міг та й не хотів, знаючи, як багато важить для молодих авторів протекція старших знаменитих колег, запропонував Марії, щоб її оповідання й «Інститутку» переклала вона сама чи з чоловіком, а відредагував Павло Якушкін, прекрасний фольклорист і мовознавець. Йому ж залишиться написати передмову до «Украинских рассказов Марко Вовчок в переводе И. С. Тургенева». І подбати, щоб їх екстрено віддрукував відомий видавець Дмитро Кожанчиков.

Що й було зроблено. А навесні 1859 року, уже після від’їзду Тургенєва і Марка Вовчка у Берлін, книжка побачила світ. Справи з перекладом «Інститутки» були трохи складнішими. В якійсь мірі Тургенєв не проти був спробувати свої сили в перекладах з української, але радше, щоб продемонструвати зайвий раз свій лібералізм до ворохобних, вічно чимсь невдоволених малоросів, а заодно поінтригувати доморощених шовіністів, які кричать, мов на пуп, ніби Тургенєв «з хохлами зв’язався», і, звичайно, закрити рота нахабним «різночинцям» – молодшим «современникам» в особах М. Добролюбова і М. Чернишевського, вирощених недалекоглядним Миколою Некрасовим. Отих самих «юношей», яких він, патріарх, у своїх романах називав «зайвими людьми» і «нігілістами». А вони мстили йому тим, що, зневаживши його ліберальні погляди, дружбу з Герценом і Бєлінським, врешті, переслідування за «восторженный» некролог на смерть М.Гоголя… підозрювали у співпраці з Третім відділом.

До речі, про цей світоглядний конфлікт розповість Марку Вовчку Микола Добролюбов, зустрівши її через рік у Римі. І Марія Олександрівна, ображена на свого благородного благодійника Івана Сергійовича за те, що той «ополчився» проти її зв’язку з Олександром Пассєком, натякне йому в листі, мовляв, він теж не такий вже святий та божий, щоб їй читати мораль. Звичайно, Тургенєв, який в певній мірі став «кишенею» для Марії, зрозумівши, що довгу війну за свою «Єлену Прекрасну» він програє молодшим, промовчить, однак, ображений, нічого не зробить для того, щоб тріщина взаємного розчарування не розколола прірвою їхні такі довірливі стосунки.

Але це буле через рік, а поки що Тургенєв вийшов на прю за серце літературної амазонки Марії Вілінської-Маркович з цілим полчищем «хохлів», на чолі з войовничим воєводою Кулішем і новоявленим пророком Шевченком. Тож у довгій дорозі через усю Росію до Орла, – спочатку чавункою до Москви, а далі – в екіпажі по весняному роздоріжжі, – замість обдумувати фабулу роману, ламав голову над тим, як йому виграти цю «рать богатирську»? І дійшов логічного висновку: оскільки один у полі не воїн, доведеться прихилити на свій бік всемогутню силу – тисячоголосе «общественное мнение». Інакше, навіщо було Тургеневу, знаючи адресу Марка Вовчка, писати з Москви саме Варварі Карташевській, «мозковому центру» петербурзької колонії малоросів, аби та попросила ледь знайому Марію Марковичку… надіслати йому у Спаське оригінал і російський підрядник «Інститутки»? Чи не тому, що потрібні були свідки його перекладницької співпраці з Марком Вовчком? Адже розумів: знатиме Варвара — знатимуть Петербург і Москва, що саме він, законодавець літературної моди і володар душ тисяч читачів, наставляє молоду письменницю на путь істинний.

І як у воду дивився: головною сенсацією весни 1859 року в Петербурзі й Москві стала творча співдружність Івана Тургенєва з Марком Вовчком. Та все ж не надто великих зусиль доклав «серцеїд й серцезнавець» жіночий І. Тургенєв, аби за дуже короткий час свого побиту в Петербурзі, ввійти в довір’я молодої жінки. Адже сама прагла зближення, заздалегідь прорахувавши усі вигоди від приятелювання з багатим, славетним і щедрим меценатом, який не претендував на її особисту свободу і не вимагав жертовності, як інші. І навряд чи випадково поділилася з новим приятелем дуже інтимним секретом, ніби Куліш, той самий, що зробив з неї, російської дворянки Марії Вілінської гайдамацького Марка Вовчка, пропонує їй… поїхати за кордон «світа побачити». Звичайно, разом із сином, і чоловіком, якщо той захоче… Але Шевченко – проти, і Костомаров проти, а сама вона не знає, що діяти?…

Звичайно, сорокарічний Казанова і майстер інтриги належно оцінив зізнання провінційної молоденької авторки, спраглої «світа і слави». І хоч йому й ніколи було «гусарити», в голові все ж проскочила авантюрна думка: а що, коли йому викрасти цю чарівну і розторопну орловську «барышню-крестьянку» у малоросійських «козаків-розбійників»! Отак взяти й викрасти! Чом’ не чудова нагода відомстити нахабному Кулішеві, а саму Машу назавжди відвернути від її хохлів?! Або вже, як карта ляже! Тим більше, чує його душа, що скромна мовчазна Марія належить до тих хоч і не дуже вродливих, але красивих талантом і сильних розумом жінок, що й Поліна Віардо: здатних заступити «все остальное». Сам же недавно зізнавався другу-поету Афанасію Фету: «Я только тогда блаженствую, когда женщина каблуком наступит мне на шею и вдавит мое лицо носом в грязь».

Отож азартний гравець, Тургенєв блискавично й кардинально змінює свої плани побути в Росії аж до літа, впорядкувати справи з маєтком, дописати роман, а відтак, здавши його видавцеві, гайнути назад у Париж, чи «на води» у Виші, чи в Куртавнель, до трьох найдорожчих своїх «Полін»: Віардо і позашлюбної російської дочки Пелагеї – Полінетт, яку оперна діва з милості взяла на виховання, та шестилітнього синочка Поля, про справжнє батьківство якого мовчить загадково мама Поліна, та говорять голубі оченята і біляві кучерики хлопчика, такі незвичні для чорнявого артистичного сімейства. Ба! Тепер йому навіть нудно думати про таке! І він радісно зізнається Марії:
– Який збіг! Друже мій, Маріє Олександрівно, не повірите, але я теж вирішив повернутися в Париж в кінці квітня. От тільки відвідаю Спаське, залагоджу справи, перекладу ваші твори, і поїду. Тож цілком можу вам скласти в дорозі компанію. А то з чужими людьми, самі знаєте, їхати в таку даль не дуже зручно.

Звісно, Марія ошелешена несподіваною пропозицією, не чекала… але по очах видно, вона від неї в захваті. Ще б пак! Іван Сергійович, ніби підслухав їхні з Паньком сварки про ту заграницю, і лиш чекав нагоди запропонувати їй свої послуги! Ні, таки є Бог на світі і він чує молитви кожного. І її почув! Невже вона одним махом-побивахом усі свої проблеми залагодить: і в Європу поїде, і Куліша збудеться?! Тим часом такий уважний, такий все можний Іван Сергійович, не відкладаючи справи в довгу шухляду, обіцяє, що вже завтра через своїх впливових знайомих замовить їй закордонний паспорт, от тільки не знає, чи вийде допомогти Афанасієві Васильовичу… Але, помітивши, що дорогу Машу це не дуже хвилює, обіцяє взяти на себе подорожні витрати та оплату житла, наприклад, у Дрездені, з якого варто почати знайомство з Європою, і де, до речі, в нього є добрі знайомі з пансіонатом… А ще він обіцяє Марі не лиш показати світа, а й познайомити її з такими видатними французькими письменниками, як Жорж Санд, Меріме, Флобер, Золя, Мапасан, Доде, Готьє, брати Гонкур!

Від однієї думки, що вона, нікому невідома письменниця невизнаного народу стоятиме поряд із всесвітньо знаними письменниками, голова йде обертом. Але замість того, щоб дякувати добродію своєму, тільки здивовано сяє сріблясто-сивими очима і знічено стенає красивими повними плечима… Оце її невміння висловлювати вдячність по-жіночому бурхливо, емоційно! Може тому, що дуже вже часто від неї, «бідної нахлібниці», вимагали вдячності, вона просто крижаніє, перетворюючись, як скаже згодом її французький друг Ежен Етцель, на «мармурову королеву».

Крім того заважають злетіти від щастя на сьоме небо… думки про Шевченка, запаморочливий пієтет перед ним і неймовірний жаль за тим, що ніколи не збудеться. Звичайно, розуміє без слів Тургенєв, їй не просто зірватись і повіятись з незнайомим чоловіком, тим більше, російським письменником, зрадивши великі надії хохлів, пардон, козаків, чи як вони тепер себе називають?… Його теж трохи мучать докори совісті, що, увірвавшись у чужий монастир зі своїм статутом, він ще й «чудотворну ікону Марії Магдалини» викрав! Та заспокоює себе тим, що в такий спосіб рятує заблудлу землячку не лиш від «картавого тупоумца» Куліша, а й від «бдительных» церберів з Третього відділу Його Величності Імператорської канцелярії.

А коли чесно, то від своєї авантюри з «викраденням» Марка Вовчка Іван Сергійович був у захваті. Ще б пак! Колись, в молодості, пересичений доступною любов’ю юних кріпачок, утомлений претензіями перестиглих дворянок, яким притьмом хотілося за нього заміж, він шукав натхнення в обожненні прекрасноголосої і капризної Сирени – Поліни Віардо. На жаль, це дивне почуття до заміжньої, великої божественним талантом і по-циганськи меркантильної оперної діви, яке дивувало усіх його знайомих, поволі згасало, як кострище під осінньою мжичкою, і він, вічний пілігрим, потребував нового полум’я, нового ідеалу, нової героїні. І несподівано доля подарувала йому справді унікальну, справді «нову» для патріархальної «немитої й забитої» Росії жінку з незалежною душею і європейськими поглядами. Тож не шкодував ні за романом ненаписаним, ані за втраченою радістю побродити з рушницею рідними весняними угіддями. І вже було не так важливо, що скаже Полін, коли він привезе у Париж російський варіант Жорж Санд – ясноокий і русокосий, як цікаво, що скаже Куліш, зустрівши Марію в Берліні в призначений ним час, але … з Тургенєвим під руку? О! Ради такої ефектної перемоги часом варто і повоювати!

Отже, 20-го березня 1859 року, Тургенєв, майже закоханий у Марка Вовчка, в передчутті грядущих перемін у власному нудному житті самітника, виїхав з Петербурга на рідну Орловщину з вітаннями від Марії – її рідним і знайомим, правда, забувши в поспіху повість «Інститутка». Чим не дуже журився, знаючи, що її російський переклад доведуть до пуття Маркович з Якушкіним.

Тим часом про наміри Марії таки їхати за кордон, але вже з Тургенєвим дізнається Опанас. Він в розпачі, але не тому, що вона їде за кордон з іншим чоловіком, а тому, що в нього нема закордонного паспорта, і вибрати його можна лиш за кілька місяців. Але він готовий на все, тільки б добре було його Вовчку. Тільки б він світа побачив, та себе показав. Тож, як кажуть в народі, Господи, благослови Парасю, доки люди трапляються. А люди трапляються надійні, славні люди. І треба тим скористатися. Тож хай Маруся не печалиться ним, Опанасом, а їде з Богданчиком, куди вже скаже пан Іван. А він, Опанас, якщо не дістане за цей місяць посади хлібної в Петербурзі, то теж приєднається до них, своєї сім’ї, де б вони не були. А Мотря? Мотрю десь пристроїть у добрих людей. Може, Білозерським треба наймички? А якщо він дістане роботу, то піде на службу, і чекатиме їх на зиму в столиці, тим часом висилаючи справно їм гроші на прожиття та екскурсії. А головне – клопотатиметься видавничими справами Вовчка….

Чим довше лепетав бідолашний Афанасій, тим сумніше ставало Марії. Відчувала: не дістане чоловік роботи ніколи, і ради собі не дасть без неї. Такий її хрест, який вона вже несе десять років і не ропще… Тому – хай вибирає паспорт! А там видно буде, може вони з Богдасем до літа й повернуться… Опанас веселішає, вдячно дивиться на дружину вогкими закоханими волячими очима, завдаючи їй туги сердечної нескінченної, бо чує серцем: ніде їй не дітися від цієї безпорадної великої дитини…

Тим часом все частіше нагадує про поїздку в Берлін Куліш. Але Марія мовчить. І це мовчання «мовчущого божества», як називає її Пантелеймон, доводить його до розпачу. Марія, боячись ексцесів, вмовляє Куліша трохи зачекати. Ще не час… Спочатку треба влаштуватися в Петербурзі, знайти роботу Афанасію… А потім… що вони скажуть Олександрі Михайлівні? Все одно ж дізнається… Може, їй легше буде пережити у Мотронівці? Може, він спочатку відвезе дружину в Мотронівку? Але Куліш невблаганний. Бо відчуває нещирість Марії і… загрозу втратити її. Звичайно, підозрює багатого холостяка Тургенєва, відомого звабника жінок. Тому будь-яке Маріїне слово проти поїздки, викликає в Пантелеймона істерику і масу нових аргументів на користь поїздки. Якщо вона не хоче розголосу їхніх стосунків, соромиться їх і його, чи боїться завдавати болю Саші, його дружині, то він поїде наперед першим, і чекатиме її у Дрездені, або в Берліні…

Але Марія знову тягне з відповіддю. І тоді Куліш, запідозривши її у зраді чи в збайдужінні до нього, виносить усе сміття непорозумінь між ними «з хати» – на вулицю. З відчаю та образи буквально переслідує її, не соромиться виясняти з нею стосунки на літературних вечорах в присутності знайомих, і навіть бідолашного Опанаса Васильовича. Звісно, така поведінка досточтимого Пантелеймона Олександровича викликає осуд, досаду та обурення в малоросійській громаді. Плітки про його новий роман та ще й із заміжньою Марко Вовчок, розлетівшись Петербургом, долітають до України. Зокрема, активний «громадівець» поміщик Григорій Галаган так описує у листі до дружини публічні любовні скандали Куліша: «Из наших малороссиян видел Андрея Марковича и Шевченко. Последний, кажется, ведет себя очень хорошо. Кулиш сделался совершенно невыносим для всех, характер до того самонадеянный, желчный, завистливый, что со всеми перессорился, и Марку Вовчку так надоел, что она готова бежать от него. Свою жену Кулиш бросил, и она, бедная, очень жалка. Все берут в ней большое участие, и я хочу ее навестить. Шевченко говорит, что он ожидает от Кулиша, что он с ума сойдет».

А Марія? Так! Їй незручно, навіть трохи соромно, але хіба вона винна, що молода, гарна, талановита, що подобається чужим чоловікам? Що викликає такий гострий інтерес у публіки петербурзької?! Так, буває непереливки під пильними поглядами салонної публіки, та з іншого боку, чого гріха таїти, навіть приємно бути в центрі уваги! Часом здається, що проживаєш сюжети своїх майбутніх романів, які сама провокуєш, і будуєш, обравши вигідну роль нещасної жертви, під сердешною маскою якої, насправді, ховається холодний і пильний спостерігач. Але, знову ж таки, того ніхто з читачів, чи то пак, публіки і не підозрює.

Та, на жаль, часом здають нерви і в «мовчущого божества», як називає її аж надто нервовий і балакучий Куліш. Атож! Буває, що і в Бога вривається терпець! А вона лиш слабка, недосвідчена жінка. Тому, коли ошалілий від кохання свого бусурманського Пантелеймон, перейшовши всі грані пристойності, влаштовує на неї засідки біля під’їзду Академії мистецтв, майже під дверима Шевченкової майстерні, як ось зараз, Марія не витримує і, щоб відчепитися, дає нарешті згоду їхати з ним за кордон. Однак, з умовою, що поїдуть вони не разом. А окремо. Щоб менше галасу було. Він поїде першим, щоб влаштуватися. А вона приїде з Богдасиком згодом, коли доведе до ладу і видавця переклади «Народних оповідань» та «Інститутку», яку обіцяв перекласти Тургенєв…

Ліпше б вона не згадувала Тургенєва! Від цього повідомлення Куліш знову шаленіє: він знав, знав! Недаремно цей старий лис занадився в наш курятник до наших «хохлушок»! Він таки поклав собі за мету перетягнути українську письменницю Марко Вовчок у свій шовіністичний бордель! І відомстити йому, Кулішеві! Як вона не розуміє цього? Між ними, нею і ним, вбивають клин!

Перехожі здивовано озираються на дивну пару: високу ставну жінку в чорній «ротонді» і чудно вбраного невисокого чоловіка у височенній шапці, що шпарко крокують кудись Невською набережною, пересварюючись невідомим наріччям. Добре, що в Петербурзі її не знають, думає Марія, та все ж шукаючи очима вільного візника, питає холодно Куліша: що поганого в тому, що Тургенєв напише передмову до книжки російських перекладів її українських оповідань? Які, до речі, перекладає Афанасій, а Тургенєв тільки поправить…

Від цього чистосердечного зізнання в голові і душі Куліша розвидняється: значить, не все так гладко у Марії з Тургенєвим, як йому привиділось! А може, й взагалі нічого не було, і нема. І не буде. Тож доки цей європейський сибарит і Дон-Жуан добереться до своєї Тмутаракані орловської, вони з Марією будуть вже далеко… в Берліні, а може, й далі. Подалі від цього плантатора, якому вже мало кріпосного гарему!

Втішений власним висновком, присмирілий і ще більше закоханий, Куліш, перехопивши вільну карету, підвозить своє «мовчуще божество», свою «мармурову» Галатею до її помешкання, а сам спішить «ощасливити» вірну дружину Сашу благою вістю, що їде у важливих справах за кордон…

Галина Тарасюк,
Уривок із роману
«Зоре моя вечірняя або Пророк і Марія»
(К,: «Дніпро», 2015 )

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.