Ексклюзивна хвиля

Медитації на сотий день війни

Дивлюсь, що зараз в тренді «100 днів війни»… Ну, погнали. 100 днів війни, ми героїчно… Ні, не можу я так. Ми і так, на власній шкурі, відчули, що героїчно. Героїчно, до біса тяжко, з втратами, стомлені, виснажені, але нескорені тримаємо оборону і даємо п*здюлєй. Даємо. Поки що у притаманній нам манері — дати по морді і дивитись чи воно, падло, се не вспокоїло.

Та, на превеликий жаль, воно не заспокоїлось — воно тягне ще більше рабів, металолому, і поливає нашу землю ракетами, снарядами, випалює наші села, вбиває людей. І воно не заспокоїться — це треба було усвідомити вже давно. Хоча який сенс говорити зараз про те, що треба було…

Так чи інакше — війна триває. Наша війна, наша боротьба, вже справжня боротьба за незалежність. Та це лише перший раунд. Від нашої єдності залежить скільки цих раундів ще буде. Ми показали свою єдність у боротьбі з кривавим, ненажерливим ворогом. Але… Ох, як б*ять ненавиджу ці вічно задовблюючі «але»…

Допоки не настало 24.02.2022 мене якось не обходило протистояння «Порохоботи-Зелебобіки». Ну, люди собі гризуться, міряються хазяйством, то таке. Проте ця хєрня продовжується і на 100-му дні війни… При чому відверто гризуться, на кшталт:
— Зелений — п*дар!
— Пішов ти на*уй, порохобот галімий! Броніки привіз?
— Ага.
— Слава Богу, бо пацанам треба, шо п*здець.
— Ти завтра до них виїжджаєш?
— Нє, через годину десь газуємо
— Жінка тут закрутки передала ще…
— І сало?
— І сало! Пацанам привіт передай і ось іконки ще віддай, вчора тільки освятили.
— Дякую. Слава Україні!
— Героям слава!
— Але порох таки поц.
— Зелений таки п*дар…

Якось так, але все одно гриземося… І я знаю чому. Бо ми досі йдемо за прізвищем, а не за діями, вчинками… Це своєрідний залишковий ефект совкової (власне, рабської) ментальності. Ми вже вільні та… ще якось не дуже, ще якось би нам когось аби той трошки покерував нами, бо ми ще не зовсім готові брати на себе відповідальність за власну країну, ще треба нам когось, аби потім списувати на нього невдачі, косяки…

Певно, не мені давати оцінку владі… Хоча стоп! Хвилиночку! Я тут з кишені дістав загорнуті у файл… — шо тут у мене — військовий квиток, лист з поміткою «передати у разі загибелі…», паспорт громадянина України…

Громадянина України… Це я тут держава, це я тут з автоматом, це ото мій побратим, з таким же паспортом громадянина України, дивиться в прилад нічного бачення, це ми тут — держава, яка відвойовує свою незалежність, свободу і право на існування. Це волонтери там, за моєю спиною, — держава, яка за власний кошт нам той «ночнік» передала. Це наші рідні — батьки, брати і сестри, наші друзі — держава, яка щодня молиться за нас і, хто зна, може їхніми молитвами і оминають наші окопи та бліндажі ворожі снаряди (тьфу тьфу тьфу, постукав три рази по дереву…де то дерево бьять?!! — а от воно, ще залишилось кілька туйок, нерозпи*дячених). Тож кому, як не нам — громадянам України, давати оцінку діям влади, яку, між іншим, ми і обирали.

Я вже дав. А ви?
То ж поки одні гризуться, полемізують на теми хто кому що винен і хто винен взагалі, ЗСУ працює і виконує свою роботу. Штурмовики безбожно пресують загарбників, артилерія навішує піз*юлєй «братам», авіація пасивно-агресивно вгамовує запал п*дарських (ну, не стримався) «градів», а піхота героїчно терпить, іноді з посмішкою на брудних, як у бомжів, обличчях, в укриттях артобстріли цих сцикунів триколірних. Ми всі, п*здець, як втомилися, і фізично і морально, ми хочемо побачити своїх жінок і дітей не через екрани телефонів (хоч добре що й так), хочемо зустрітися з друзями, а не чути їх тільки у трубку, хочемо нормально поїсти, тихо випити келих якогось доброго холодного пива, виспатись в одних б*ять трусах на м’якому матрасі.., але нам по*уй.., будемо стояти, сидіти, повзти… ще 100 днів. Бо держава — це ми! Ми — блакитно-жовтий п*здець кривавому, червоному терору.

Слава Україні!!!

Павло Ісаченко

P.S.
На фото: «піхота не будує, вона творить прекраснее». І зробити в погребі спальне місце в два яруси з н*хуя –«пфффф…гівно питання! Румин, тягни дошки! Джексон, там десь я бачив пилку, тягни її сюди. Фізрук, знайди цвяхи, вони десь там є. Док, не п*зди під руки, я знаю що робити!» Зять: під час будівництва жодна закрутка не постраждала — всі вони акуратно, з любов’ю, були складені в куток і накриті дерев’яною фанерою. «ЗСУ — з добротою в серці до громадян (і закруток), з ненавистю до ворогів».

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.