Леонід Ісаченко – відомий український журналіст Сіверщини та Буковини — не знаємо, як го ліпше межи ними розділити на нерівні партики – видав кілька книжок цікавої документальної прози.
Читаючи СМАК ВОДИ І ВІСКІ (Чернівці, БУКРЕК, 2017), зловив себе на думці, що урешті збагнув ріжницю поміж художньою літературою та журналістикою. Журналістика – се відсутність творчої сміливости та уяви у розпорядженні життєвим матеріялом. Дякую Ісаченкові за сей вагомий приватний психольогічний урок.
СОЛО ДЛЯ ТРУБИ Й ВОГНЮ. Героя варто іменувати твердо. По румунському Ґиза (у перекладі — муха). Щось схоже на українське ґедзь. «… Як за схлипуванням багаття… і пси мовчки побігли за ним… Ну, якщо не гребли, то підгрібали».
Слово шпарґат варто писати через українське ґ.
ЖАЛО І МОЛИТВА. «Та навівають мрії… Люди найперше самі себе занедбали… Постояв трохи безголовий Лєнін та й прибрали решту — ноги з тулубом. Аж просвітліло у селі… Хризантеми, що допіру розквітли і пахнуть мені віршами Максима Рильського… Я тільки знаю те, у чому певна… Якби я сплутала гроші з молитвою – я би втратила силу… Хто не переспав з отрутою».
АНТИЛОПОЮ – НА ВЕЛИКДЕНЬ. «Мати стомилась на нього виглядати… Він з тих, котрі просто їдуть. Їдуть ніби світ за очі, і ніколи й ніде не спізнюються, бо таким людям – як до Бога – ніколи не пізно… З насторогою… У людей, що не ховаються за вікнами, зовсім інша душа. У таких душах завжди більше Божого».
БАБА ВЕКЛА. «Давай цьомкатися як у кіні… Юліну косу забракувала: не туди в’яже…»
Замість гляк треба уживати ґляґ – і пояснити читачеві, що то бараняча сперма.
«У загубленому поміж диких лісів українському селі, до якого скоріше нема дороги, аніж вона є…»
МОКРІ ГОРІХИ ДЛЯ ЯНУКОВИЧА. «Смішно, наче у риби, ворушаться бабині губи… Ось не мішай нам. Шуши горіхи… Ту сільраду треба вимести, вимити і провітрити. А ще краще зрівняти з землею і розпочати нове життя з новою управою… Уміла обривати фразу… А дощ, як мовила бабця, хлярить… Бо вона мене благала, щоби ти не знав… Ніколи їй цього не казав, а тепер кажу, вже не їй кажу, а собі…»
ВЕЖА В КУКУРУДЗІ.
Автор недомовлює про те, же гвинтокрилами охороняють не кукурудзу, а наркоту в кукурудзі. Так само автор не тямить сторічну нить між своїм охоронним оповіданням і новелою Марка Черемшини РАЗ МАТИ РОДИЛА, де діють двоє охоронців церкви і теж ідеться про сміливість людську.
«… Трохи сала нашкварчав був, але з’їв… Їм тут охватніше за компанію переночувати, побалакати…»
ПО ТОНКОМУ ЛЬОДУ. «Сипав спогади Микола… Мішків із цукром та цементом мої плечі знали більше ніж дівчат… Весело сміялися… На сорок літ опісля школи… Не знаю, чи мав він колись біль ізсередини, проте назовні з ним була лише радість… Він пив чарку і закушував яблучком навіть тоді, коли за столом (мабуть, усе таки на столі?) було всякої всячини… Цмудлимо гидоту…»
СМАК ВОДИ І ВІСКІ. «Давно жив і на голу ногу, і на голу душу… В шатрованій криниці… Мені приємно слухати сього неприкаяного чоловіка. Просто слухати…»
Перший розділ найудаліший у книжці, бо показує живі характери живих людей. Се завше неоціненно, і треба вміти їх найти у житті і побачити.
Другий розділ присвячений людям української радянської естради.
Володимир Івасюк. Автор називає Брюховецьким БРЮХОВИЦЬКИЙ ліс піді Львовом. Цікава деталь – про модельєрство одягу Василем Зінкевичем у Вижниці.
Образ – пісня пахне Україною.
… Івасюк подарував Софії Ротару перстень з діамантом за 10 000 карбованців.
Версія Василя Бабуха – використання КҐБ генератора низької частоти у стосунку до доведення до самогубства композитора сорок років тому.
Дмитро Гнатюк: «Усю музичну грамоту, усе, що маю найкращого — то ще від села і церкви. Бо я з дрібного дитинства у тій церкві співав дуже завзято, ще маленьким хлопчиком». «Мов та турецька криниця, що дна не має», ПІСНЯ ПРО РУШНИК. Я ж заспівав її трохи інакше. Вона розлилася у мене значно повільніше. Бо мені те бачилося як пісня найперше про матір. Я згадував свою матір, і потрактування просилось саме таким», «Михайло Ткач повіз нас на полонину, а там – по груди квіти, трави, пахощі», «Нехай буде ні»…
Анатолій Драгомирецький: «Справжню пісню написати – це як на небі зірку засвітити, і ніхто її не бачить, тільки ти», «Яблука Сабадашові дуже сподобались, якогось старовинного молдовського сорту», «смакуючи яблуком», «шо воно за яблука», «зірвав горицвіт і поніс одній жінці. Вона була щаслива. Але тільки вона», «я не встигав з усіма», «люди мовкли».
Микола Збарацький: «Графоман, мов кінь – голову опустить і оре. Оре свою – під будяковий засів – ниву», «ще той перший і справжній РУХ під проводом Чорновола», «пісня, як і вино, має вистоятись. Було ціле літо сумнівів».
Ув оповідці про Збарацького автор обмежується констатацією його арешту. А дарма. Відсидів він недовго і уже на свободі – пише свої пісні.
Лілія Сандулеса: «Якщо і є ностальгія, то тільки за піснями», «Підтримка потрібна тоді, коли вона потрібна».
У матеріялі про Мозгового вкралась велика брехня про Загребельного. Виставляти Павла Архиповича – улюбленця партії і Щербицького – огидно та просто смішно.
Прогони Івана Поповича на Оксану Білозір потребують і її позиції поряд. Так би було по журналістському праведно.
Вадим Крищенко: «Невідомий автор найвідомішої пісні», «Ми і далі змушені відроджувати те, що треба утверджувати», «Життя – мить, і тільки істинне у ньому не знає забуття». Гарно про змоскворочену Аллу Кудляй…
Василь Велимчий, «Літературний Форум»
