Записували передачу на радіо… Хороша вийшла… Говорили про рід. Про дідів-прадідів… Хоч-не-хоч, а зайде іноді за «ідеологічні моменти»… Є, певне, дещо, про що говорити й не варто… Але, щоб усе всім було зрозуміло, і річ не лише в передачі, а в тому, що робиться мені час від часу — дивно… Ще десь із далекого 1979 року. Коли з «тихого» поліського хутора, якого й на картах області не було, потрапив до міста… У перший «казенний дім», як випадало, коли сусідка «розкладала карти»…
Тут з’ясувалося, що я розмовляю «не так». У, так би мовити, серці, українського Полісся, про яке б серце не йшлося — перше чи «друге»… Так от, розмовляв я одразу двома діалектами української, один поліський, інший — волинський. Саме в такій послідовності, тобто «наперш» — «гавуорка»…
Так от…
Спочатку, в садку, мені розповіли були, ліпше мені вже говорити, не тими, обома, а російською… Бо так говорять не лише в нашому, а і в інших містах Радянського Союзу. Та й школи лише російські, бо в славнім Чернігові працюють вихідці з усіх радянських республік, та що там республіки, з-за кордону люди працюють… А діти ж їхні мають десь і якось вчитися… Ну, гаразд, думаю, говоритиму ще й так…
Причому, російська моя — з усіма двома сотнями завчених поезій «Золотого і сєрєбряного вєков» — закінчувалася десь у районі автостанції біля ринку «Нива»… Там, де говорили вже «по-нашому, по-сільському», а не «по-міському»… Але ще цікавіше мені малому робилося, коли казали не лише як, а й що говорити!
Про політику — зась, особливо, те, про що дідусі-ветерани вдома тихо розповідають. Країна в нас, казали, найкраща… І всі вороги, зовнішні та внутрішні, мають знати лише це… А друзі й поготів… Та й таке… І як один дід втік з німецького полону й пару сотень кілометрів ішов до села, і про те, чому й кому інший дід 
«лічно ізвєстєн» і чому не любить фільмів про війну… І битву під Москвою… І що було в Гражданську… І про те — хто, кого й за що рубав… І як так сталося, що деякі родичі встигли побути й у Семенівському лейб-гвардії полку, і у Денікіна, і у РСЧА, і серед куркулів, а по розподілі майна між родичами, — і серед «геть зовсім не куркулів»…
Та й таке.
І що вдень влада може бути одна, а вночі — друга… І про те, і про це… Тра відчувать пульс життя і летючі смисли моменту… «Сло’м»… Щоб знати «магістральні напрями» один дідусь, стельмах і коваль в одній особі, передплачували газету «Правда» і районку. Ми їх вдвох читали… Другий дідусь, директор школи, передплачували преси на 52 рублі, читали то все, а для вчування в тамтой життєвий пульс ще й «голоси» слухали під завивання глушилок. Іноді мені здавалось, що то стогони з пекла (я про глушилки). Зрозуміло, мені дідусь «Америку» слухати не давали… Та й колезі з сусіднього села влаштували були за те «слухання» добрячу халазію. Попросили дядька, який на той час захопився радіохуліганством, «налаштуватися» на потрібну хвилю і передати дідовому товаришу «привіт з Гамерики». Того, певне, від самого цього слова довго тіпало…
Та й таке… Результат був той ще… Коли був я класі в четвертому, призначила мене партія, в особі нашої класної керівнички, парторга школи, яка певний час жила в Парижі, і тому знала «як там усе насправді», політинформатором… Бо газети я читати вмів. Хоч і по-своєму, але розумів «генеральну лінію»… Далі були перші демократичні вибори голови ради загону… Я провів виборчу кампанію… Переговорив з ключовими комунікаторами, відмінниками, відмінницями, просто популярними особистостями з класу й «паралелі», заручився «силовою підтримкою» просвіщенної верстви нашого хуліганства. І вуаля — я голова ради… Але «каденції» не добув… Через «псевдодемократичне» «загравання з массами» та «націонал-комуністичну» єресь припинило керівництво ту «демократь», відправивши мене «на підвищення». До ради дружини… Та я «звєрствовав ідеологічно» й там…
А вдома вже не замовкали, коли я приходив, мовби мене так і підпирало подвиг Павліка Морозова повторить… Я тоді читав «Огоньок», «Час бика» Івана Єфремова, вчив напам’ять Котляревського й Шевченка, «дудів у сопілку». Бився з представниками «братніх народів» за «автохтонські» права. На той час я пішов займатися боротьбою… Жити стало цікавіше…
Та й таке…
Далі був Львів, університет, попри знання мови, наполовину написану збірку віршів, попри бійки за мову та права, мені одразу пояснили добрі люди, а мо чиїсь «шпійони», тамтешні, що я «москаль-москалем», «ґенетичний комуняка» і «чємодан-вокзал-Білорусь»…
До чого там була Білорусь тяжко второпати одразу, але… Хотів був вернутися додому, щоб не збухатися від когнітивного дисонансу. Потім зрозумів, що кретинів повно є всюди й нема на то все ради… Про яку б раду не йшлося. Потім знайшлися інші люде…. Розумні…
Та й таке… Весело мені робилося, коли бачив чи не на всіх стовпах «кампусу» і довкола оголошення-запрошення. Вступати в «секретні організації»… Ще й адепти приходили… Розповідали про… Різне розповідали… Про гори й моря… І далекі і не дуже мандри… Досі дивуюся: «Що ж то за таємні організації такі, що про них на всіх стовпах пишуть»…
Та й таке…
Потім була робота на облрадіо. Там мені швидко розповіли, хто Хатинь спалив, і що даремно я не визнаю, що «нахтігалевець» таємний, «крипто-бандеро-бульбівець-жертва-нацпропаганди»… Та й таке… Сказали, що й своїх україномовних вистача. Обіцяли показать, що таке дисципліна, як «неподобства порушувати», і давай про все, що я говорив, робив і не робив, начальству доповідати… Та й випхали зрештою працювати в російськомовну газету…
«Шоб знав»… Розвеселило мене то все — виграв я конкурс на заміщення однієї хорошої посади, та й утік до Києва. Ким там лише не працював… І коректором, і літредактором-перекладачем, старшим літредактором-перекладачем, і заступником головного, ба навіть свій сайт відкрив і платив колегам гонорари, редагував науково-популярну й художню літературу…
Шарахнув згодом мене з того всього ішемічний інсульт «та й юж»… Сьомий рік — як «помираю на батьківщині»… «Здається мені, — сказав один мій товариш, — ти так взагалі ніколи не помреш»… Так от, то ще позитивні товариші таке говорять, інші — ну, буває, пояснювати, коли і яку вишиванку носити, і коли на концертах вставати… Головне, що я таке від них чув ще у 80-ті, коли батьківщина в них була інша, радянська… Прослухають передачу — знов якоїсь єресі наговорять… Передовиць їм бракує, певне…
Іноді мені здається, що я таки помер, а довкола — веселе пекло… І все це — ненасправді…
Дмитро Мамчур
