Вона залетіла до мого скромного сільського помешкання першого травня. Перша весняна муха. Розчумалась від зимового сну у теплих променях сонця, нанюхалась бузкового цвіту і її, захмелілу, занесло у вузьку щілину вікна, залишеного на провітрювання. Довго була непомітною. Я тільки чув неприємне, монотонне, гучне дзижчання серед звичної тиші.
«Муха-важковаговик», — подумав. Вона літала кімнатою з такою шаленою швидкістю, що годі вгледіти. Лише — неприємне дражливе дзижчання. А потім раптом все стихло. Знову запанувала тиша. Як залетіла — так і вилетіла… Напевно.
Я вдягнувся і пішов десь-інде. Додому повернувся з дощем. Трохи змок. Вологу куртку розвісив на спинку стільця. І раптом — знову це дзижчання. Муха нікуди не поділась. Вона вирішила пожити в мене. Навіть літала тепер повільніше і розважливіше, ніби роззиралась довкола, приглядалася. І нарешті сіла на плескате скло настільної лампи, яка стояла на секретері.
Вона була велика, з чорними лапками і темними крильми. Її черевце і боки виблискували зеленавим глянцем. То була зріла, породиста муха. Вона сиділа зморена, дивилась на мене пильно і зацікавлено, ніби сподівалась на прихильність. Але і мій вік, і життєвий досвід спілкування з жінками не лишав їй жодних шансів — я дістав із шафи мухобійку!
Вона все зрозуміла. Змахнула порско крильми і знову довго та навіжено шугала перехресним маршрутом під стелею моєї утлої кімнати. Я сидів із мухобійкою в руці і чекав. Жінку треба терпляче вислухати, а муха має налітатись.
То була активна, спортивної комплекції муха. Літала довго і без втоми. За вікном почало братись легкими сутінками. І я вдався до трюку. Всі мухи, що доти потрапляли до мого особистого обмеженого простору, ловилися на той трюк, а отже — я завжди брав гору і був зверху!
Скляні двері відокремлювали мою кімнатку від вузенького передпокою і такої ж куцої вбиральні. Я відкрив скляні двері наопаш і увімкнув плафон. Муха полетіла на яскраве світло. Блиск діє на жіночі інстинкти прогнозовано й одноманітно, хай то гонорова пані або якась муха.
Я хутко вийшов за нею і зачинив за собою двері. Муха потрапила в пастку. Їй не лишалось тепер жодного порятунку. Вона зробила символічне коло вбиральнею і повернулась до передпокою, всілась десь зверху, на плетену антресоль предковічного, поточеного шашелем, вішака із тьмяним люстром, що стояв у тісному куті біля вхідних дверей.
Я не бачив мою муху, але чекав її останнього відчайдушного польоту перед смертю. Я готовий був подарувати їй кілька хвилин тієї втіхи. То як покурити перед розстрілом. Але вона не злітала. Причаїлась і чекала, напевно, неминучого.
Я приставив до вішака табурет, став на нього, роззирнувся. Вона сиділа на купі яскравих рекламних проспектів і місцевих газет, які приносять мені двічі на тиждень безкоштовно. Муха дивилась на мене нажахано, безвольно і приречено.
«Ти просто не в той час і не в те місце залетіла, — сказав я їй. — Нічого особистого… Якби хоч не твоє паскудне дзижчання… Літатимеш вночі, сідатимеш на мене… А я вже не хочу, щоб на 
мене хтось сідав… Навіть така, як ти!».
Я жартував із нею перед смертю. Так, напевно, легше і вбивати, і помирати. Але мені здалось, вона мене не чула. Вона втратила віру в порятунок, змирилась з невідворотним.
І раптом я звернув увагу… Її лапки судомно топтались по літерах… «Der Kurier» — називалось видання. І я згадав, що ще до війни, ніби десь в іншому, паралельному світі, і в моєму житті була така газета. Вона називалась «Урядовий кур’єр»… Там, де тепер війна, не потрібні газети. І ті, хто писав до них, теж не потрібні…
Може, війна щось змінить? Так думав я сам собі, але мало в те вірив, а на мене дивилась муха, і її віра була ще меншою. Щось інше, аніж убити цю нещасну муху, мені навіть на думку не спадало. Війна далеко, але вона поруч, вона не залишає тих, хто вже давно не читають паперових газет, але сумують за країною, де тепер так люблять клоунів і регочуть, регочуть, ніби їм пороблено.
Я скочив з табурета і відкрив вхідні двері. Дощ ущух. Свіже вечірнє повітря увірвалось до передпокою. Муха нерішуче підповзла на край антресолі, подивилась на мене недовірливо і вилетіла геть.
Леонід Ісаченко
