Без жодних юридичних наслідків і соціальних претензій до держави маю повне право називати себе «дитиною війни». Попри те, що народився на чотирнадцятому році після падіння Берліна. За непоясненною планидою, чи з волі непоборного фатуму, а може, й через те, що в навіженому космосі так зорі лягли (бо якось дикувато приплітати сюди Божий перст), але цілком резонно мусив би дякувати, опріч батьків, і двом уселенським іродам – Джуґашвілі-Сталіну та Шикльґруберу-Гітлеру – за свою появу на білий світ.
Бо й справді: якби не війна – не стрілися б на каторжних роботах під Нюрнбергом ставний злоточубий юнак з волинського села Грибова Кирило Ясиновський та мініатюрна синьоока дівчина з шахтарського містечка Первомайськ на Луганщині Раїса Архипова. Після звільнення американськими військами їхніх таборів, після кількох днів бучних святкувань з нагоди Акта беззастережної німецької капітуляції – із застіллями, музикою та танцями, що їх американці влаштували для себе і визволеної ними «малої Європи» (бо на рабську працю у підземні заводи «фатерлянду» гітлерівці звозили робсилу з усього континенту), після перемовин з чемними аж до улесливості «гостями Західної зони окупації», радянськими офіцерами в новенькому, щойно з голочки обмундируванні та сліпучих аж до глянцю юхтових чоботях, після всіх тих запаморочливих калейдоскопічних подій, коли біль і плач шалено витанцьовували з радістю і співом, коли сподівалося заслуженого вистражданого щастя, – мої юні довірливі батьки перебралися в рідну окупаційну зону. Попри перестороги американських вояків та багатьох друзів по табірній біді, вирішили повертатися в Україну.
Дні і тижні разом з тисячами таких же нещасних чвалали пішки до Бреслау. Казали – на вузлову станцію, де їх чекають ешелони додому, а виявилося – у радянський фільтраційний табір. Щоразу тільки-но дорогою стрічалися військові колони, на голови «остарбайтерів» патьоками лилися найгидкіша лайка, погрози та страшні прокльони.
Долаючи тяжкі версти, батьки вряди-годи сперечалися: батько був людиною компанійською, з гумором, прекрасно співав, навчився грати на губній гармошці, а тому швидко заприязнився з американськими вояками і, піддавшись на їхні вмовляння, ладен був їхати за Океан. Але мама нізащо не погоджувалася – тільки додому. Тим паче на руїнах їхнього табору чемні красені у новеньких офіцерських мундирах з п’ятикутними зірками на золотих погонах і в отих глянцевих юхтових чоботях, що з веселим рипом, твердо обіцяли: повернетеся в Україну – отримаєте собі землі скільки забажаєте, бо колгоспів не буде… На «Родінє», мовляв, уже не та політика, Йосип Віссаріонович визнав усі перегини… Що було, те не повториться…
Збагнула мама ціну тій словесній макусі лише тоді, коли потрапили в той енкаведистський фільтраційний табір. Моральні та й фізичні знущання там нічим не різнилися од есесівських: життя кожного пересильного висіло на волосині, а до окриків табірного начальства «Эй ты, фашистская бл…дь!» нещасні звикали, як до власних імен. Втім, і там у мами ще жевріла надія: після навіть такого чистилища ще може бути рай… Остаточно впала духом, коли на польсько-радянському кордоні побачила нашого «державного стража» – у зашмуленій пілотині, потертій гімнастерці і бруднющих, сяк-так прилапмічених на заляпане галіфе обмотках. У літньому світанні прикордонник мерзлякувато щулився на залізничному насипі, убгавши у плечі марне обличчя. І, чеберяючи обмоттям, ляскав перекинутою через плече гвинтівкою з багнетом.
Мама впізнала його. Це був Святий Петро: борючи дрож, знічено ховав за плечима ключ від радянського раю…
Батьків чекала Грибова, моя родова колиска.
***
З-поміж найсвітліших спогадів мого дитинства – сінокіс. Напередодні батько клепав косу, вправляв нові зубці у легенькі липові граблі, діставав з піддашка спеціальні – до сіна чи соломи – суховила, вибирав з ящика кілька брусків і дідівський дерев’яний куш. Звечора вертався з колгоспної конюшні парокінним драбиняком, розпрягав виводив недоглянутих конячин до Жирака на випас, аби з першими світанковими загравами я, напівсонний, пірнав у солом’яну перину упряженого драбиняка. З-під стулених губ батько видавав хльосткий звук поцілунку, замахувався батіжком, і віз розкотисто торохтів з горбка на випас, далі опушеною луговою колією колошкав туман аж до села, а там підстрибом котився центральною грибівською вулицею, поволі вростаючи у вервечку великих і малих підвід, яка на сільській околиці набирала явних обрисів довжелезного товарного состава.
Одразу за фермою та вервиця звертала різко вліво, на зриту канавами польову дорогу «в границю». Там, за кілометр-два од села, обабіч захаращеної вербняком безіменної річечки, розляглися колгоспні луки. По сей бік наші, а по той – в’язовецькі. Там для мене був інший світ, бо ж інший район і навіть область. Одне слово – «заграниччя». В «границю» не пускали череди, тут царствували трави у пояс такої шовковисті і чайного пахілля, яких не бачив, не вчував на дотик, не нюхав і не смакував більше зроду.
Першим ділом прокошували хід до кринички, і я притьмом біг зі дзбанком а чи слоїком – набрати води для куша. Чи хотів пити, чи ні – а пив: вода була такою солодкою і пахнющою, наче мамин узвар. «Пий, хлопче, будеш стосилим: та вода на ста травах настояна», – підохочували мене дядьки-косарі. І я залюбки цмулив, навіть попри те, що криничку облюбували жабки і в дзеркальному плесі чорними горошинами мерехтіли їхні дітки – пуголовки-«прачики»…
Кілька літ тому я знову побував у цих місцях. Сінокіс розорали, луг стік мочаром аж до річечки, геть змалілої, на нитку. Нема вже тих ста трав, які солодко заколисували на покосах. А проте у баговинні, заснованому рогозом, аїром та осокою, таки почув з дитинства знайоме жебоніння кринички. Вона здрібніла, мов старенька бабуся, але вода! Вода лишилася такою ж студеною, як і півстоліття тому.
Якщо пробрести цими звивистими багнистими джерельними місцями кілометрів двадцять п’ять, а то й тридцять – побіля сіл Гриньки, Козачки, Осники, Білозірка, Молотків, – вийдете на Зелені Криниці, з яких бере початок «ріка єднання», славетний Збруч. Мої земляки у переважній більшості, коли хвалять криницю, називають її воду не «хорошою» чи «смачною», а «доброю». У тих запустілих нині витоках Збруча, у Зелених Криницях, воду справіку називали «чесною». Як Святий Хрест.
«В границі» за Грибовою, на отому запашистому сінокосі, акурат по безіменній річечці, до 17 вересня 1939 року проходив не просто вододіл між полями; безіменний потічок ділив цілі світи, планетарну ідеологію, спосіб мислення і життя, українство. Ледь помітна у князівстві трав жеботлива джерельна жилка на європейській мапі значилася кривавим пасаманом – державним кордоном між Польщею та СРСР.
… А вдосвіта 17-го вересня 39-го закурилися польові шляхи за моїм селом: з-під «границі» бігли, відстрілюючись, польські стражники, натомість з-за потічка, з в’язовецьких вічно сполотнілих од крейди полів, оповита курявою і ревищем, пішо, комонно, на колесах, на гусеницях сунула хмара війська. За якусь мить стовковисько куряви, вершників, машин, підвід, пішого оружного люду в одностроях і чужої крикливої мови, рясно загноєної матюччям, захарастило село. Напуджені тітки та дітваки зирили на ту течу з вікон, дядьки – з глибин дворів та з-за парканів, а діди, пасучи зором вершників, згадували Першу світову, «постой» у селі царських уланів і ревно хрестилися.
Ніхто не стрічав більшовицьких «визволителів» хлібом-сіллю, ніхто не кидав їм під ноги, копита, колеса та гусениці букети квітів. Надто блискавично все сталося. Та й надто свіжими були на пам’яті земляків моїх жахні часи, коли з-за тої ж таки «границі» в моє село групами і поодинці проривалися люди, схожі на скелетів чи тіні мерців. Кидалися у двори, не зважали на господарів, на ненависний собачий гавкіт – лихоманливо нишпорили сліпакуватим неприкаяним зиром бодай чогось їстівного. Найперше – у собачій тарілці.
Моя баба Сянька, Олександра, згадувала, як одного ранку на їхнє подвір’я забрело кількоро таких тіней. Уклякнули коло цебрика: в ньому вистуджували для свиней щойно зварені і затовчені із запареною половою бараболі. Голодні несамовито накинулися на той пекельний харч: занурювали кістляві руки у пекуче місиво, піднімали його до вуст, а воно клято сковзало назад. Нещасні пожадливо ловили, хапали, підхоплювали його на льоту – суцільними ранами: шкіра на руках від того пеку миттю пузирилася, здувалася і злазила, словами баби, «як пальчата».
Баба до кінця днів своїх згадувала, як від того жахіття наче вкипіла в землю – не годна була й «ворохнутися». І щоразу за тією мовою крайками хустини втирала сльози та не могла втерти: вузлуваті пальці билися пропасним дрожем…
А хвиля «визволення» курним смерчем побештала далі: озвалася стріляниною на підступах до залізничної станції, де за колійним насипом у гайку принишкла будівля польської стражниці, заторохтіла рушничними вилясками в Ланівцях, Білозірці, Вижгородку… У Коржківцях, колись теж прикордонному селі між царською Росією та Австро-Угорщиною, – став коротким постоєм військовий більшовицький підрозділ. Бравий офіцер, очевидно з політпрацівників, забіг у найближчий від сільського майдану двір. Заскочив ґазду.
– Слышь, товарищ, а как по-вашему будет «бедняки»?
– Та як… Дідва, – скривився дядько.
За Польщі в наших селах, хоч і не з медом жилося-булося, бо ж і робили чорно та клято, але бідними вважали лише «лайдаків» – одвертих ледарів та п’яниць-гультіпак. Отаких і називали презирливо «дідвою».
Задоволений офіцер вистрибом подався геть. А наступного ранку коржківські зійшлися в центр села і аж присідали од реготу, читаючи кількаметровий транспарант, який розтягли між дерев:
«Долой эксплуататоров! Да здравствует дидва!»
Не відаю, чи поплатився за свою «контрреволюцію» щирий коржківський дядько. Цілком імовірно, якщо не тоді, то через рік «караючий меч» більшовицької влади вповні міг упасти на його бідну голову.
Не знали тоді земляки мої ані в Грибові, ні у Коржківцях, ні у Тернополі, ні навіть у Львові, що «Золотий вересень» 1939 року став наслідком великого геополітичного «дерибану», який незадовго перед тим учинили двоє всесвітніх тиранів – Сталін і Гітлер. Благословивши пакт, що увійшов в історію прізвищами очільників двох міністерств закордонних справ, які скріпили його своїми підписами: фашистського рейхсміністра Іоахіма фон Ріббентропа та більшовицького наркома В’ячеслава Молотова. Через 15 років, чекаючи у нюрнберзькій в’язниці виконання смертного вироку Міжнародного трибуналу, Ріббентроп ще раз згадає у свіжих рядках своїх мемуарів серпень 1939-го, секретну угоду про розкраювання Європи на німецькі і радянські «сфери впливу». «За короткий час мого перебування в Москві, – пише гітлерівський закордонних справ «шахермайстер», – ми прийшли до такої угоди, якої я, виїжджаючи з Берліна, і вимріяти не міг і яка сповнювала мене тепер велетенськими сподіваннями щодо майбутнього розвитку німецько-радянських відносин».
За тиждень після московського «чортоявлення» пакту Молотова-Ріббентропа Німеччина напала на Польщу. А ще через 17 днів, як і домовилися з Рейхом, Молотов оголосив по радіо про так званий визвольний похід Червоної армії у Західну Україну та Західну Білорусію – щоб «подати руку допомоги своїм братам-українцям і братам-білорусам, які населяють Польщу». Майже півмільйонна армія пішла потоптом через кордон, зокрема в Західну Україну ввірвалося понад 265 тисяч червоного війська.
Нічого про се не знали тоді мої земляки з прикордонної Грибови. Навіть про «руку допомоги» сном-духом не відали: не було в селян радіоточок, та й ніколи не чули тут ані про Ріббентропа, ні про Молотова. Правда, усним «селянським телеграфом» уже в перші дні нової «робітничо-селянської» влади з краю в край множилися чутки про арешти, як їх у нас називали, «большовиками» польських офіцерів, жандармів, чиновників, поміщиків, про зникнення активістів українських громадських організацій. Але то було десь і з кимось – слава Богу, в чужих чужаницях…
Хіба могли бодай здогадуватися мої краяни, що вже через тиждень після прориву «границі» з Тернополя в Москву, на ім’я наркома внутрішніх справ СРСР Л.Берії полетіла доповідна записка його «уересерівського колеги» І.Сєрова – з коротким оглядом заходів армійської групи комкора Голікова «по занятию г.Львов». У ній, зокрема, – опис зустрічі у «визволеному» місті секретаря ЦК Компартії України з начальником особливого відділу фронту Міхєєвим: «Тов. Хрущев,.. подражая Тимошенко (йдеться про генерала Семена Тимошенка, майбутнього маршала Радянського Союзу, який тоді командував військами вторгнення, – В.Я.), набросился на Михеева со словами: «А Вы что здесь болтаеетесь по тылам, Вам надо больше работать, а то не видно Вашей работы». Тов. Михеев ответил, что работает. Тогда Хрущев сказал: «Какая это работа, ни одного расстрелянного». На это ему т. Михеев сказал, что «в З[о]лочеве расстреляно 12 человек, а без дела не стреляем».
Десь на ту пору в осінньому Києві геть зацькований Павло Тичина одписується черговим відкупним «шедевром на злобу дня» – «Ганнусенькою із Західної України». Наче бачить оту безіменну річечку «в гранці» за моєю Грибовою:
Ой річечка манюсінька
всі греблі розрива.
Стояла там Ганнусенька
і кидала слова.
Далі в поета, вочевидь, усохло чи скінчилося чорнило. Рука нервово топила перо в солоденькій патоці з маковиння – плелися рядки нудотні, як мана:
– Течи, моя гарнюсінька,
на той бік, де права.
Хай чує ж бо матусенька,
що я іще жива.
Звісно, добра «матусенька» чує Ганнусине квиління: «Взяла її – сиріточку – й вернула всім полям, – свою маленьку квіточку в обиду я не дам».
І стала жить Ганнусенька
в своїй сім’ї, в роду,
Така русява, русенька
з рум’янцем на виду.
«Пішли в далеке неповоротне минуле і муки українського народу, не повернеться ніколи більше той чорний час, коли в містах і селах України, яка знемагала під панським ярмом, страждав великий український народ». Ці пафосні слова гулко, як бомкання, прозвучали 1 листопада 1939 року в Москві, на позачерговій сесії Верховної Ради СРСР. Їх озвучив тодішній заступник голови Раднаркому СРСР Андрій Вишинський. Той самий недавній «обер-прокурор» СРСР, який втілював «великий сталінський терор 30-х», скріпивши власноручним підписом десятки тисяч смертних вироків.
Той, хто із пристрастю маніяка вимагав «расстреливать, как бешенных псов», стару більшовицьку гвардію, видатних господарників, науковців, літераторів, митців, титулованих полководців, талановитих офіцерів… Цвіт українства випалено руками цього серійного убійника, «одеського землячка». Це ж якою трутизною цинізму треба було геть витруїти власну душу, щоб після таких злодіянь насмілитися вітати вересневе приєднання Західної України Шевченковими словами! Так, на цій спеціальній урочій сесії маріонеткового сталінського парламенту радянський «кат в законі», не моргнувши своїм шакалячим банькатим оком, процитував того, хто святим Словом прокляв до сьомого коліна «тюрму народів»:
А скрізь на славній Україні
Людей у ярма запрягли…
Гинуть! Гинуть
У ярмах лицарські сини!..
Вишинський професійним тоном вироку викаркав цю Шевченкову пекучу правду, і ніхто в сесійній залі Кремля, передовсім з численних делегатів Західної України, навіть тіні здогаду не мав, що то люто каркала та самісінька Ворона, яка в Тарасовому «Великому льосі» віщувала:
Через мост идет черт,
А коза по воде,
Быть беде. Быть беде.
«Беріївські коршуни», «яструби Вишинського» таки винесли повчальний урок із хрущовської критики Міхєєва: депутація Західної України ще святкувала на бучних кремлівських учтах «історичне возз’єднання братів», а той-таки нарком внутрішніх справ УРСР І.Сєров уже рапортував начальнику Головного економічного управління НКВС СРСР Б.Кобулову. «Сухім язиком статістікі»: всього в Західній Україні заарештовано 5972 чол.: колишніх офіцерів, жандармів, поліцейських, фабрикантів, правників, агентів поліції, провокаторів «и прочих». В оту загадкову категорію «прочих» потрапила більшість – 3456 чоловік.
Влітку 1940 року теперішнім моїм Лановецьким районом прокотилася хвиля масових арештів «пособников ОУН»: енкаведистські «зондеркоманди» влаштували справжнє полювання на молодь, отих тичининських «русявих, русеньких», зокрема на студентів Кременецького педінституту та лісотехнікуму, які тоді перебували в родинних гніздах на вакаціях. Хапали і вивозили невідь-куди.
Новий нарком внутрішніх справ УРСР Ткаченко згодом рапортував наркому держбезпеки СРСР Меркулову: «Подготовленный «ОУН» к сентябрю 1940 года план вооруженного восстания, ввиду изменившейся международной обстановки и ряда провалов ОУНовских организаций на территории Западных областей УССР, потерпел крах». Лише у Львівські області, доповідає Ткаченко, арештовано 520 чоловік, з них у ніч на 21 грудня 1940 року – 404 чоловіки. У «заколотників», за даними наркома, знайшли справді небачений арсенал: аж… 1 гвинтівку, 4 револьвери, 4 гранати і 94 бойових патрони… Зважаючи на те, що недавно тут котився наступальний фронт і точилися бої, – улов був більш ніж сміховинним. Отож маячня про «повстання» могла виплодитися тільки в параноїдальних головах «беріївських костоломів».
Утім кінець того людоловства був страхітливим. Лише з німецькою окупацією хтось із батьків та родичів зміг розшукати понівечені тлінні останки своїх нещасних дітей – в енкаведистських катівнях Тернополя, Вишнівця, Дубна, Рівного… Більшість невинно убієнних мучеників так і лишилися невпізнаними – в сотнях братських могил.
***
У Грибові мама влаштувалася вчителькою початкових класів. Дуже придалося, що якраз перед війною успішно скінчила єдину в Первомайську українську середню школу: вона була поруч і батьки-росіяни, очевидно, керуючись лише цією вигодою, віддали Раю – єдину з п’яти дітей Архипових – туди в науку. Якби знали тоді, яку неоціненну послугу зроблять цим своїй доні в недалекому майбутньому…
На перших по війні виборах до Верховної Ради маму призначили секретарем районної виборчої комісії. Верталася з Ланівців під спів перших запівнічних півнів. До Грибови – трохи менше трьох кілометрів. Але що то була за дорога у ті часи, – спаси і сохрани. Вже за залізничною станцією, на дальніх грибівських висілках, почула тяжке торохтіння коліс об брущатку. Її наздоганяли підводи. Багато, забиті людом. Перша порівнялася, мама побачила армійські однострої.
– Доброї ночі! – привітався їздовий. – Далеко йдете?
– Доброго здоров’я. В Грибову, – відказала мама і не впізнавала свій голос.
– То сідайте, підвеземо.
– Та мені вже недалеко.
– Сідайте-сідайте, ми знаємо куди.
Під серцем похололо. Ноги вмент здерев’яніли, стали неслухами. Їздовий подав руку, витягнув маму на підводу, завбачливо посунувся, давши місце на передку.
– Звідки добираєтеся такої темені?
– З центру.
– А чого ж так пізно?
– З учительської конференції, – відказала перше, що на ум спало.
– Е-е, негоже гарній вчительці неправду казати. Ви ж із виборчої комісії? Ну то як, відголосувалися за «нєрушімий блок»?
Мама мовчала. Вже бачила міст через Жирак, свою побережну вуличку, яку, либонь, за густу зелень, в селі називали «Кавказом». «Невже кінець?.. Отам на мосту пустять кулю в лоб, тіло у воду… і ніхто ради не дасть…»
– Ви ж Рая? Кирилова? – напудив її відчай їздовий.
– Так, – ледве видушила з себе.
– Вас дуже хвалять у селі. І діти люблять. Дякуємо, що вчите їх нашої рідної мови, вчите людьми бути…
Підвода прогуркотіла мостом. Стала.
– Приїхали, – сказав їздовий. – Ваш Кавказ. Бувайте здорові. Переказуйте привіт Кирилові. – Від кого, – спитала мама, скочивши на землю.
– Від фірмана… Вйо, коники!..
Підвода покотилася, за нею діловито підтягувалися інші, вже скоро голова того хвоста застугоніла луною на містку через Горинь: курна дорога та глупа ніч вели загін за Юськівці, Загірці, і далі, одним махом через жвавий Чумацький шлях, – на Шумськ, у Чорні волинські ліси. А мама намацувала у пітьмі грудастий вуличний путівець, ловила кожним нервом, кожним гупанням серця стихаюче торохтіння, форкання коней. І враз наче наяву побачила своїх сестер Анну і Марію – такими, якими пам’ятала перед війною: бойових веселух, активісток-«червонокосиночниць». І те даленіюче торохтіння підвід у цю мить мовби відтворювало у зримих розсипах їхній сміх – призабутий за ці роки. І материн строгий голос – з її вже далекого довоєнного дитинства:
– Дочь моя, не разговаривай на этом татарском языке.
– Почему на татарском, мама? Украинский – очень красивый язык.
– Красивый?! А знаешь, как на их языке слово «жесть»?
– Знаю, «бляха».
– Батюшки, да это ж ругань!!! Ругань, понимаешь?!! Упаси бог дождаться, чтобы твои дети когда-нибудь учили этот язык!..
І прискання сестричок – приглушене, торохтливе…
***
У сорок шостому перша спроба зорганізувати в селі колгосп неминуче збіглася з голодом. Схоже, саме таке ґвалтовне «окомунення» – повсюдно в Західній Україні – і накликало цю смертельну напасть. Тепер бідували чорно вже обабіч «границі». Мої грибовецькі знову згадали голодні ватаги 1932-33 років, які проривалися в село «з того світу», через свинцеву завісу «большовицьких» кулеметів… Аби не чекати вже й собі голодної смерті, багато краян вербувалося на Донбас, відбудовувати шахти і заводи. Мама тоді не поїхала, хоч її з чоловіком і немовлям кликали свої в Первомайську. Рятувалися як могли, але найбільше прислужився мамин учительський пайок: влада тоді знала ціну вчителям у Західній Україні, всерйоз допомагала «проднаборами». Але голод та й безсилля медицини косили своє страшне жниво: поховальними дзвонами ридала старенька сільська церква. У сей рік немовлям згас батьківський первісток, мій брат Борис. А згодом – теж немовлям – поховали мою двоюрідну сестру Тамару…
У сільській початковій школі стояли «стрибки», якими заправляв навіжений майор-росіянин, матюкальник та п’яничка. Щоразу доходячи до кондиції після щедрого причастя самогоном, влаштовував учителям «політ-просвєт». Найбільше сікався до мами:
– Ты же русская, Рая! Почему миндальничаешь с этим бандеровским отродьем? – Тому що це мої односельці, які прийняли мене. Тому що тут мій дім…
– А в партию почему не вступаешь? – ледь повертав язиком осоловілий «політагітатор». – Не могу, – ховала посмішку мама. – Рядом с вами, товарищ майор, чувствую себя недостойной высокого звания большевика.
– Да я тебя… мать-перемать… к стенке!!! – ревіло п’яне мурло.
– Не испугаете, не страшно. Меня эсэсовцы пугали… И в пересыльном лагерне… Я у себе вдома, то ви – в гостях.
Час од часу майор кудись пропадав, а коли повертався, одутлий від сивухи, брудний, на другий день усе населення з ближніх і дальніх сіл силою зганяли в Ланівці. На майдані під пам’ятником Леніна лежали хлопці й дівчата, навіть підлітки. Ставні – дубочки і тополини. Багато у вишиванках. Скривавлені. Задублі. Деякі міцно склепили воскові повіки, деякі зирили у денце сполотнілих небес широко розчахненими скляними очима…
Люди, мовчки тягли на плечах свою свинцеву розпуку, свою розірвану на шмаття віру, надію і любов – повз оті ряди мерців. З геть камінними лицями верстали ті пекельні кроки. Бачили своїх родичів, братів, сестер, синів, доньок, онуків і не сміли не те що зойкнути – нерівно дихнути. Про сльозу годі й казати. Десятки пар колючих очей пильно стежили за кожним порухом живих. Не доведи Боже чимось видати своє горе – нещасних тут-таки хапали і волочили в управу «енкавеес». А там їм щонайменше світило 25 літ табірної вічної мерзлоти. Над жертовними тілами убієнних величався з постаменту впитий океаном крові Владімір Ільїч Сатана – вождь і учитель людоморців, творець першої в світі соціалістичної імперії ГУЛАГ.
… А майор-«стрибок» одного разу таки пропав безслідно. Мов страшна мара – наче й не було. Подейкували, свої ж його десь тихо «пустили в розход».
***
Пам’ятаю стіну в нашому сільському клубі, густо завішану портретами земляків, які не повернулися з фронту. Після визволення краю від окупації «коричневою чумою» колишнього сталінського побратима-«однопактника» (недаремне ж той-таки Молотов зразка 1939 року розтікався мислями перед депутатами Верховної Ради СРСР про те, що «бєссмислєнно», ба навіть «прєступно» «вести такую войну, как война за «уничтожение гитлеризма»), після повернення радянської влади десятки тисяч земляків моїх, ненавчених, необстріляних, беззбройних, кинули в прибалтійське пекло – голіруч, на штурм укріпрайонів. На вірну погибель. Повторився більшовицький імперський сатанізм з українськими «сіропіджачниками», мобілізованими на форсування Дніпра. Обґрунтований цинічною фразою «маршала совєтской побєди» Георгія Жукова: «Нах… обмундировывать и вооружать этих хохлов? Все они предатели! Чем больше в Днепре потопим, тем меньше придется в Сибирь после войны ссылать»… Скільки моїх краян загатило трупом підступи до прибалтійських укріплених зон гітлерівців, – про це достеменно знає лише Всевишній, узявши в обитель вічного спокою їхні невинні душі.
Зі стіни клубу на нас зорили з довоєнних літ цілі родини: батьки і сини, брати рідні, двоюрідні, троюрідні…
Були там пожовклі світлин і моїх родичів.
Були. Тепер нема. Немає світлин і стіни, бо й клубу нема. Раною-руїною взялася у вутлому гайку та початкова школа, в якій вчителювала мама і яку закінчив я. Навпроти, ще колгоспним коштом, спорудили нову. Тепер вже й колгоспу нема, людські паї обробляє прийшлий земельний магнат. Молодь переважно роз’їхалася заробляти по світах. А ті, хто лишився, стрічаються хіба що по неділях чи на свята – хто у церкві, хто у баптистському «домі молитви», а хто – у місцевому «генделику». Залюднюється Грибова хіба що на Провідну неділю – на цвинтарі, де вже нема місця для свіжих могил. За останні десятиріччя розрослося це «тогобічне» село ледь не удвічі, хоча закладали цвинтар ще «за Польщі». Косять люд страшні хвороби, косить оковита, та найбільше заганя у гріб відчай-безнадія. Ніби триває заклята війна беззбройних з оружним і невидимим ворогом, з отим одутлим, озлобленим нелюдом, «майором-стрибком», що стає по ночах невідь з яких могил і кладе свої нескінченні криваві покоси направо-наліво.
У Провідну неділю правлять спільний парастас біля пам’ятника «Загиблим у роки Великої Вітчизняної війни». Відколи себе знаю – пам’ятаю цей ритуал. Хоч пам’ятник, збудований коштом громади, завжди вивершував хрест, тодішнє сільське компартійно-радянське начальство заплющувало очі: поховані ж радянські воїни. Навіть школярів «мобілізовували» покладати сюди квіти 9 травня, у День Перемоги. Місцевий священик отець Тимофій Кручковський дуже тішився, що був серед ініціаторів спорудження цього скромного сільського монумента. І лише на своїй межі до «життя вічного», у часи Незалежності, зізнався: під хрестом і могильною плитою спочивають вояки УПА. Але напис на пам’ятнику не змінили. Тепер моляться за всіх убієнних воїнів-земляків. І за душі полеглих у нинішній війні.
Історія – пророк, задивлений у минуле. Рівно за два роки вшановуватимемо 80-ліття «Золотого вересня». Нехай би участю наших сварливих, непоступливих, загрузлих у гордині і бучній тліні партійних «булавоносів», коштом змерзілих у гріхах олігархів, організаторськими здібностями срібнолюбивої влади та дружною народною толокою до того часу на витоках легендарного Збруча, у Зелених Криницях «чесної води» виросла Капличка – на знак нашої Соборності. Хай би освячувала благодаттю ріку українського єднання. І щирістю молитви спокутувала б тяжкі лахмани нашого все ще непоборного розбрату, разила б змія чвар, лиходумства і лиходійства. Не здолаємо в собі тої скверни – потече назад у чорне лоно чесна збручанська вода. Неминуче повернувши із стоклятих боліт історії на світ білий старі погибельні лихоліття. Зо тьмою воскреслих нищителів наших.
