Це буде щонайменше моя нова новела… А може, потягне і на повість. Зараз я переповім лишень фабулу і розкажу про трігери, які мене до цього спонукали… Місто Мехелен у Бельгії (20 км від Брюсселя) є древньою столицею Бельгії і одним із культурних та історичних пам’яток Європи. Я не знаю чим пояснити любов до України попереднього бургомістра Мехелена Барта Сомерса. Він пояснив це тим, що у студентські роки прочитав якусь книжку австрійського автора про Львів.
Потім добродій Сомерс поїхав до України і закохався в неї. Тепер цей Барт Сомерс є міністром уряду Бельгії. І він пролобіював будівництво поселення для «Біженців війни з України» на околиці Мехелена, на березі озера Некер. І саме за такий статус: «Біженці війни з України» для наших співвітчизників треба було поборотись і в сенаті, і в парламенті Бельгії. Цієї цілі було досягнуто.
Не буду розповідати про осбливості цього статусу. Вибачте за таку довгу і розхристану преамбулу. Сам намагаюсь зібрати думки до купи, а воно ніяк… розбігаються хто-куди.
Так от.
Бельгійське місто Мехелен стало найбільшим у світі центром для біженців війни з України. Уявіть собі поселення у понад тисячу, наразі півтори тисячі, жінок з дітьми і старенькими мамами, бабусями в одному містечку. Чоловіки залишились захищати Україну. І ось ці, наші українські дівчата (я їх всіх так називаю, не зважаючи на вік) проявили такий ентузіазм, що бельгійці просто у захопленні. Сьогодні про них пише уся бельгійська преса. Дівчата, які нещодавно приїхали, швидко подружились з тими нашими дівчатами, які вже тут живуть давніше. Пробили щільний графік роботи Палацу культури у Мехeлені, щоб розмістити там виставку про війну в Україні.
Мер міста Александер Вандерсміссен надав їм дозвіл розмістити виставку у найбільшій залі Палацу культури. Виставка зветься: «Україна до війни, Україна зараз і Україна майбутнього». А потім наші дівчата, причепурені віночками, у вишитих українських сукнях як заспівали!!! Вони заспівали так, що хиталися стіни і стеля, плакало небо і омивало вікна й шиби, тротуар і вулиці, будинки, плакали українці і бельгійці… плакали всі.
Випало так, що моїй дружині і мені треба було перекладати і зміст пісень, і зміст кожного фото та 
експонату на нідерландську мову для гостей на чолі з бургомістром Мехелена. Дійшов до експонатів про Бучу, Ірпінь, розбомблений театр у Маріуполі, фото з написом «діти» i… не втримався… пустив не скупу чоловічу сльозу, а просто вмився юхою.
Бургомістр Мехелена поклав мені руку на плече, але бачу, теж втирає сльози. А потім дівчата підхопили бургомістра попід руки, інших офіційних представників і як вдарили «Ой у лузі червона калина»…
Гості потроху розійшлися, а усі ми разом з бургомістром (він відклав усі свої робочі справи) засиділись до третіх півнів. А сьогодні зранку на виставку почали підтягуватись журналісти регіональних і загальнонаціональних ЗМІ Бельгії.
(https://www.hln.be/…/we-hadden-zon-mooi-land-en-kijk…/).
Одне прикро! Планували, що на відкриття цієї виставки приїде посол України в Бельгії Єгор Пивоваров. Але в останню мить нас повідомили, що він терміново відбуває у Люксембург, а замість нього прибуде другий секретар посольства України Владислава Летіга. Врешті-решт приїхав лише шофер, який передав через нас бургомістру кілька книжок про Україну. І переказав, що пані Владислава погано себе почуває.
Що ж, посольство України у Бельгії стало надійним окопом для дипломатів та їхніх сімей, аби безпечно і безтурботно пересидіти війну. У результаті ми заспівали гімн України самі, разом з керівництвом Мехелена. Як то кажуть, «обійшлися без сопливих».
Як це було, можна подивитися ще тут: https://www.facebook.com/LadaArtinsky
Ростислав Демчук з Брюсселя
