За підготовку матеріалів про життя і творчість Тараса Шевченка взявся лише в 50 років — бо багато часу пішло, щоб перечитати, що писали: П. Зайцев, Г. Хоткевич, П. Жур, В. Мельниченко, О. Новицький, А. Непокупний, І. Дзюба, Т. Лебединська і, звичайно, спогади про поета земляків та його сучасників.
А ще «Матеріали та документи до біографії», архівні документи у С-Петербурзі та Москві й Києві, енциклопедії, літературу всіх, хто щось та «доточив» про Кобзаря. Більше того – пішки пройшов від Києва до Канева і написав книгу «Іду за Шевченком» про земляка (я також народився на Київській землі, Тарасовій материзні — Черкащина ж утворена із сіл та містечок Київської області 1954 року).
Упорядкував енциклопедію «Черкащина» (1110 сторінок), відвідавши 800 сіл області, написавши все про життя і творчість Тарас Григоровича (твори, переклади, малюнки та інше), а також про оточення Кобзаря.
Зазначу: коли готував книги: «Київська земля — Тарасова колиска», «Шевченків Вільно», «Ідемо за Шевченком», «Печерськ Тараса Шевченка», «І я лину у віки давноминулі» та статті про поета для різних видань, зіткнувся з великою кількістю неточностей, перекручень, брехні, що друкують, так звані, «дослідники та краєзнавці» про Шевченка.
Більше того, декотрі «журналісти» газет і телеканалів, які бралися писати, зокрема, на основі і моїх матеріалів про Т. Шевченка, до того безграмотні та далекі від проблеми шевченкознавства, що не можуть, скажімо, розрізнити – картину, ікону, портрет, чи – ганок і балкон, плутають дати, місця перебування поета і так далі, більше того, не вважають за потребу навіть узгодити підготовлене з автором!
Зупинюся на кількох резонансних ляпах: готуючи книгу «Мандрую за Шевченком», пишу і про те, що в березні 1846 року Шевченко, на запрошення поміщика Петра Катеринича, відвідав чернігівське село Марківці та змалював аж вісім (інші шевченкознавці стверджують – одинадцять!) портретів родини Катериничів. Чимало нового віднайшов і в архівах про «Інститут шляхетних панянок» — бо дівчата поміщика тут, у Києві, вчилися, і Шевченко з ними спілкувався — мешкав «у будинку, навпроти Інституту».
Із публікації «Великий Кобзар і Катериничі» (Вечірній Київ; 6 липня 2004 року) «краєзнавець» Олександр Левандовський заінтригував «відкриттям», що серед тих, хто давав гроші на відпускну Т. Шевченку: «був і мій прапрадід — Петро Андрійович Катеринич, поміщик із села Марківці Козелецького повіту Чернігівської губернії».
Брехня, яка не підтверджена ані архівними джерелами, самим Тарасом, споминами сучасників та учасниками цієї важливої для Шевченка події – про тих, хто насправді допоміг Тарасові вийти на волю, писалося-переписалося, а джрелопошуковець Ганна Черкаська присвятила великий матеріал. Оце бажання «примазатися» до Шевченка деяких невігласів – просто шокує.
У статті, що надрукована у журналі «Час і події» Віра Оберемок із черкаського села Русалівка у статті «Шевченко дружив з моїм прадідом» (2 лютого 2003 року) стверджує, дослівно: «Моїм прадідом був Андрій Оберемок. Саме таким було його прізвище, а не Обеременко, як значиться він у реєстрі солдатів Новопетровського укріплення (ви можете уявити – авторка піддає сумніву навіть царський реєстр! – прим. В.Ж.). Про нього оповідає Тарас Шевченко у своєму «Щоденнику», називаючи «незрадливим, благородним другом». Я, правнучка солдата, перечитала усе, пов’язане з Андрієм Оберемком і, передовсім, Шевченків «Щоденник». Адже мій прадід був у Новопетровському укріпленні ледве чи не єдиним українцем, крім Шевченка, та ще й його земляком».
Свого часу у «Літературній Україні» я «розгромив на конкретних фактах та Шевченкових споминах» неправду та намагання В. Оберемок долучитися до оточення Кобзаря, про перекручення навіть прізвищ, і про те, що А. Обеременко був родом не із Русалівка, а із села Ризине.
… Нині, зібравши архівні матеріали та відвідавши Варшаву, попрацювавши в польських архівах, готую книгу про перебування Тараса у столиці Польщі в 1829-1830 роках. Звичайно, перечитав усе, що написано і надруковано з цієї проблеми, критику та спомини Тарасових сучасників і біографів.
І раптом у журналі «Оксамит» (Випуск №2 (8). Квітень-травень, 2015 р.) знаходжу статтю «Тарас Шевченко: перша драма по-європейськи». Автор – «науковець, журналіст, поетка» Тетяна Землякова (зізнаюся – не чув і нічого не читав).
Ось початок «публікації»: «Саме у Вільнюсі, куди наприкінці грудня 1829 року прибув у якості панського «козачка» зовсім юний Тарас Шевченко, він розкрився у трьох маловідомих до сьогодні іпостасях: художника-портретиста, міні-поліглота та мужчини».
Відразу впадає в очі, хто досліджує життя і творчість поета – елементарне незнання вже чимало написаного про перебування Тараса у свиті поміщика, такий собі набір безграмотних фактів та слів: бо — не «Вільнюс», а «Вільно», хлопець іще й близько не був «художником-портретистом», а лише – прислугою пана, дивні слова про «маловідомі іпостасі», фраза — «прибув у якості козачка» і чимало неправдивого і безграмотного.
А як зневажливо-принизливо «журналістка» пише про Тараса: «кучер відшмагав дворака Т. Шевченка», а далі «науковець та поетка» зморозила іще більшу дурню: «За чутками, після повернення до Варшави Ядвіга (мова про Гусиковську, з якою Тарас познайомився у покоях Софії Енгельгардт – полячка обшивала поміщицю – прим. В.Ж.) народила дитину від Шевченка».
Тобто, коли Тарасові було без трьох місяців 17 років, він став батьком! У цей час — 1830 рік — Варшаву охопило повстання, і «журналістка видає» безтолкове: «Енгельгард мав їхати, з ним Тарас, але він побіг перед від’їздом прощатися із Ядзею та й не повернувся… Ядвіга забажала, аби Тарас приєднався з нею до повсталих студентів. Хлопець відмовився. Тоді Ядвіга видала його керівнику гарнізону у Вільнюсі (так у Варшаві чи у Вільно? – авт.), та й відправили хлопця як утікача етапом до пана у Петербург. Страшенно важким був той шлях бідака — вісімсот верст йшов до Петербурга пішки. Повністю протер один чобіт».
Господи, яка бездарність написаного, примітивного і не професійного – чи може читач уявити, що козачок, тобто –кріпак – міг самовільно поїхати із Вільно до Польщі, ходити містом, коли на кожному кроці військові патрулі, більше того — 800 верст (верста – це 1066,8 метрів!) сам добиратися Північної Пальміри?
Звістка, що Шевченка одправили з Варшави у лютому 1831 року, теж неправдива: в лютому полякам було вже не до того, щоб когось відправляти чи не відправляти. Вже 6-го лютого російська армія концентрично сунулася до Варшави, вже 13-го — йде битва під Гроховим.
Навигадувала «журналістка» Землякова і про етапування Тараса: польський уряд, коли місто охопив бунт, не згодився б взяти поміщицьких кріпаків до етапу навіть з етичних мотивів. Так само не можна припустити, щоб Енгельгардт виявив би «отеческую заботливость», що залишив Тараса «вчитись у чужому місті самому».
Неправда і те, що Енгельгард виряджав слуг «етапом та ще й у порваних чоботах». Нарешті, пересилка людей етапом коштувала б більш, ніж вирядити їх повозками. А до того — пересилка етапом вимагала згоди на те урядової. Який би там не був уряд, хоч би як не сприяв панам, ледве чи згодився б мордувати неповинних людей 2-3 місяці етапом і етапними тюрмами…
Таке бездарне написання матеріалу Т. Земляковою про перебування Тараса у Вільно та Варшаві викликає неповагу до «журналістки, науковця і поетки» — чого пхаєте «свою бездарність» у творчість українського пророка, приписуєте «дитину», нереальні факти та події?
А як все було насправді, на основі документів та архівних джерел буде надруковано – українською та польською мовами та з переднім словом поета Дмитра Павличка, який сприяв відкриттю Т. Шевченку у Варшаві пам’ятника. Про все це — у моїй книзі «І серце чистеє подай!».
Порада графоманам і профанам: перед тим, як писати про Тараса Шевченка – вимийте з милом руки та компресором продуйте мізки!
Віктор Жадько
