Ексклюзивна хвиля

Не наздогнати і не втекти…

Історія, що все не зважувався вносити до картотеки, хоч проминуло відтоді чи не сім років. І тепер нишком сподіваюся, закінчиться в ручці паста, хтось мене кудись покличе, щось інше скоїться – так-таки не хочеться згадувати.

Густий осінній дощ загнав мене до вокзалу на Бахмачі-Пасажирському, наче зумисне. Купив газету, знайшов у залі для пасажирів місце. Навпроти сидів худющий, неголений і занапащений чоловік. Під височезною стелею – дуже мізерний.

Здається, я подумав, що йому байдуже, звідки й куди їхати, а до всього, таких і міліція не бере. На колінах у нього лежало щось загорнене в рушник чи ганчірку, схоже на книжку.

Дощ не затихав.
Випадково перехопив його знуджено-голодний погляд і показав очима на буфет. Чоловік слухняно пішов за мною.

Біляші були чи не позавчорашніми – саме тому буфетниця розігрівала їх, щоб губи обпікали. Він мовчки випив три пляшки пива і проковтнув чи не з півдесятка отих біляшів.

У мене тим часом зародилася підозра, що чоловік німий. Відставленим мізинцем і великим пальцем я показав інтернаціональний символ пияків, а на додачу торкнувся вказівним горлянки. Він згідливо кивнув. Але й тіні запобігливості чи вдячності не було на його обличчі.

Це мене купило.
Дорогою ми змокли, а після холодного пива чоловіка почало трусити. В майстерні я одразу увімкнув електроплитку, знайшов для нього стару куфайку і подав склянку горілки.

Перші слова, які він сказав з моменту нашої зустрічі, — про цибулю. Він попрохав російською «луку». Пожадливо випив, з’їв хліб, ковбасу та цибулину, а тоді розчепірив над плиткою пальці.

Нарешті зігрівся, розгорнув ганчірку, дістав окуляри й Біблію, і хвилин десять читав мені вголос Книгу Еклезіястову…

Мене й досі не полишають сумніви чи це мені все не приснилося? Або наче з якоїсь причини мене не пустили до кінозалу, і я мусив дивитися химерний фільм в дуже малу щілину.

Про себе чоловік нічого не розповів.
Сказав, що бомж і що власне ім’я забув, не пам’ятає, де народився, не знає, де помре. Може статися, що й тут, оце зараз, бо давно не їв і не пив.

Мабуть, він звик прикидатися на людях дурником, тому за інерцією і в моїй присутності продовжував «мочити», хоча потроху облуда з нього сповзала. Він заспокоювався, повертався до самого себе, читав Книгу Іова та знову ж таки Проповідника і згадував слова й цілі фрази, що колись були в нього у вжитку.

Так мені випало того вечора почути кільканадцять ущербних натяків-недомовок, які можна було б списати на хвору психіку. Можна було б, та за сім років не списалося…

Півжиття наздоганяти власну тінь, півжиття від неї втікати. Нас немає ще й досі, але з нетерплячки бути ми самі себе похапцем і неоковирно вигадали. Горілка, опіум, анаша – для певности, що нікого над нами немає і ми самі собі глухонімі та сліпі господарі. А Бог – це щоб надурити себе ладом і законом, наче справді чуємо, бачимо, кажемо, а він саме через нас здійснює власну космічну силу, славу і волю.

Насправді – все суєта.
Лише суєта справжня. В суєті – високий зміст. Все, що є в ній, виправдане: горілка, Бог, добро, зло, любов, ненависть. Все наче тече, наче міняється і ніколи не витече, бо рухаються наші ілюзії про світ, а не ми. Не наздогнати і не втекти!

Мабуть, аби підтримати балачку, я сказав, що в його словах нема нічого нового, що людство це все вже давно з’їло і висрало, що це релігія втомлених і безсилих. Я так сказав, аби не мовчати, аби хоч якось захиститися від гнітючого гіпнозу його недомовок.

Вперше за вечір він посміхнувся.
Нарешті, каже, ви мене майже зрозуміли. Ви ще не такі сильні, як я, та й коли це висерете, все оновиться, і в суєту-суєт повернеться весна…

Він погодився заночувати.
Вранці я зварив йому картоплі, насмажив сала. Він випив дві чарки, поснідав і зібрався йти. Я дав йому два червінці і сказав, що куфайку може залишити собі.

Аж наступного дня знайшов під стільцем, загорнену в ганчірку, Біблію. Чи він її забув, чи залишив на знак вдячності за наданий притулок? Коли він читав мені з неї вголос, мене не полишало враження, що в книгу він не дивиться, бо знає тексти пам’ять.

А згодом у пивбарі я розмовляв з хлопцями із комбінату комунальних підприємств. У лісосмузі вздовж залізниці між Халимоновим і Бахмачем знайшли труп чоловіка. Тиждень він займав місце в морзі, та міліція так нічого й не встановила. Далі в комбінат подзвонили з міськвиконкому і розпорядилися виділити ящик, людей і закопати на кладовищі біля МКЗ.

Чоловік був у старій куфайці.
Одна рука ніяк не згиналася, мусили поправляти її лопатою. Хлопці розповідали і сміялися, що один з них не витримав і пустив дугу. Яму викопали саме таку, щоб не виглядав ящик…

Біблію кладу перед собою майже щовечора і майже завжди сама по собі вона розгортається на Книзі Еклезіяста або на Книзі Іова.

Володимир Кашка
«Картотека пана Альфи, №6827»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.