Щойно я опублікував мої політичні нотатки про те, як суперництво Лазаренка з Кучмою знищувало газету «Правда Украины», як «герой» моєї публікації, тодішній головний редактор цієї газети Олександр Горобець так розгнівався, що одразу аж на трьох інтернет-ресурсах розповсюдив злісну і безмежно цинічну брехню, в якій сам себе й заперечує. В одному абзаці він дивується, чому аж через стільки років після тих подій я згадав про них… В іншому вже стверджує, нібито я упродовж цих років час від часу писав про нього, пана Горобця. І називає моє прізвище разом із прізвищами відомої журналістки газети «Зеркало тижня» Юлії Мостової та ще двох журналістів, які таки справді поверталися іноді до тих подій.
Що стосується Юлії Мостової, то я добре пам’ятаю її яскраві публікації. А от що стосується двох інших авторів, то зовсім не пам’ятаю, що ті пани колись писали і чи взагалі писали щось. Забрехався мій «герой» і в тому, нібито я колись оцінював його редакторську діяльність в «Правде Украины» зовсім інакше, ніж оцінюю тепер. І як приклад тієї «інакшості» називає мою публікацію, у якій я посилався на знамениту статтю Юлії Мостової «Батрахоміомахія». Тут мій «герой» спотикається аж двічі. По-перше, у тій моїй публікації жодним словом я не згадував пана Горобця. У цьому дуже легко переконатися, бо та публікація і досі «висить» на моїй сторінці Фейсбук. Називається — «Два поети з однією душею і Посол, який грає на скрипці».
Що ж до пана Горобця, власне, то я взагалі його намагався забути з того моменту, коли він і душу свою, і честь, і газету продав «світочу свободи і демократії» прем’єр-міністру України кучминської епохи Павлу Лазаренку. Цей персонаж водночас був ще й дуже багатим фінансовим князьком на екзотичному острові Антігуа, у банках якого зберігав награбовані в Україні сотні мільйонів доларів. Тих самих доларів, за рахунок яких усіма обласними і районними структурами лазаренківського Всеукраїнського об’єднання «Громада» упродовж кількох років повністю фінансувалась практично уся передплата на горобцеву газету «Правда Украины».
Фінансувалися ті самі 632 тисячі примірників, які, за брехливою версією Горобця, нібито є результатом, ну, прямо таки екзальтованої всенародної любові до його газети. Насправді ж ті 632 тисячі «передплатників» ні сном, ні духом не відали, що по всіх областях, по всіх районах України ходять ледь не цілими натовпами активісти лазаренківської «Громади» і настирливо випрошують у районних відділеннях Пенсійного фонду списки з прізвищами і 
домашніми адресами пенсіонерів та місцевих інвалідів. А ще ті активісти ходили по ЖЕКах і всіляких громадських об’єднаннях, товариствах за інтересами й де завгодно і скрізь домагалися списків людей з прізвищами і домашніми адресами. А потім з усіма тими списками приходили до місцевих поштових відділень і оформляли масову «благодійну» передплату на «світоч правди і демократії» газету «Правда Украины». Це фінансувалося за рахунок місцевих організацій лазаренківського Всеукраїнського об’єднання «Громада». А вже воно саме фінансувалося Лазаренком за рахунок тих накрадених ним в Україні сотень мільйонів доларів, що у кримінальний спосіб були перекинуті за кордон до кількох зарубіжних банків, зокрема на острові Антігуа. І вже ті гроші, що по всій Україні отримані місцевими поштовими відділеннями за цю «благодійну» передплату, були таким чином «відмитими» й цілком офіційно надходили на банківські рахунки газети «Правда Украины».
В результаті всі ті 632 тисячі фіктивних «передплатників», котрих тепер Горобець намагається представити як палких шанувальників його «Правды Украины», щономера знаходили свою нібито «улюблену газету» у своїх поштових скриньках серед купи всілякого іншого накиданого туди рекламного сміття. І ті, хто усе ж таки її читав, а не викидав одразу з іншою макулатурою, дізнавалися з кожного номера про величні діяння «видатного політичного лідера сучасності, світоча правди і свободи» Павла Лазаренка.
Нині я згадав про Горобця лиш тому і тільки тому, що зовсім випадково натрапив на присвячену «Правде Украины» досить велику за обсягом статтю у Вікіпедії. Стаття анонімна, без авторського підпису. Але добре знаючи стиль мого дорогого земляка і колишнього приятеля, одразу ж зрозумів хто є автором і хто її власноруч там розмістив.
Це велике за обсягом «простирадло» являє собою героїчний епос славетних діянь головного редактора, який подумки приписав собі усі подвиги Геракла плюс усі можливі й неможливі подвиги на редакторській ниві. Виявляється, нічого світлішого і нічого видатнішого за всю історію української журналістики, аніж горобцево-лазаренківська газета, у нас ще не було. Я майже вочевидь зафіксував як над головою дорогого мого земляка і колишнього приятеля засяяв німб Святого Горобця. Того самого, який упродовж кількох років слухняно просидів у золотій клітці Великого Демократа Сучасної Епохи Павла Лазаренка. Та все це було мені байдуже… Як то кажуть, чим би дитя не тішилось…
Насправді у цьому героїчному епосі мою увагу привернуло інше… Як тільки Лазаренко з панамським паспортом був заарештований у Нью-Йорку, американська Феміда дуже швидко розшукала й заарештувала в банку Антігуа та ще у двох банках накрадені Лазаренком в Україні сотні мільйонів доларів. Лазаренко у США був засуджений до десяти років тюремного ув’язнення і десяти мільйонів доларів штрафу. Частину свого тюремного терміну він таки відсидів за гратами, а частину вже досиджував під домашнім арештом. Але як тільки в Україні не стало Лазаренка, і не стало фінансування для передплати горобцевої «Правды Украины», одразу ж виявилося, що ті 632 тисячі передплатного тиражу є не що інше, як мильна бульбашка. Яка, попри весь великий геній Святого Горобця, тут же і лопнула. Найближча ж чесна передплатна кампанія дала «Правде Украины» замість 632 тисяч тиражу абсолютний мізер, а продаж вроздріб через кіоски так само був нікчемним.
Бо кілька років підкидання кожного чергового номера газети такими величезними тиражами безкоштовно у поштові скриньки привчили людей по всій Україні сприймати цю газету саме як рекламне сміття, і не інакше. А яка нормальна людина піде на пошту передплачувати або в кіоску купувати рекламне сміття? Та й реклама, яка там реклама? Ледь не в кожному номері безмежне прославляння Великого Демократа Сучасності, який незабаром після того закінчив свою кар’єру за гратами американської тюрми. До цього усього народна мудрість давно вже приклеїла «Правде Украины» популярну і всенародну назву «Правда Антігуа». І нічого крім сміху згадка про цю газету ні в кого не викликала.
Власне, про це я і написав у своїх нотатках з дещо провокативною назвою «Крах газети «Правда Антігуа». Там же, під моєю публікацією, є відгуки людей, зокрема тих, які працювали у газетному комплексі «Преса України» і добре знають усю цю історію. Насамкінець додам, що на мою публікацію мій дорогий земляк Олександр Горобець відповів всуціль брехливою статтею «Незавершена історія газети».
Хто не полінується почитати це писання — той оцінить стиль і рівень самого Горобця і його газети. Чого лиш вартує бойовий заступник Горобця, товаріщ із Донбаса на прізвище Малахов…
Знаючи свого земляка давно, я тепер просто жахнувся: деградація дуже велика, як моральна, так і професійна! Стиль і рівень цього… не знаю як назвати… «творіння» викликало у мене асоціацію з образом якогось грубого, нетесаного сільського дядька, який привів на базар козу продавати, і криє лайкою кожного, кому не сподобалась його коза. Але, як пишуть люди під моєю публікацією, саме такою за своїм рівнем була і газета «Правда Украины» в ту лазаренківську пору, про яку ми зараз тут згадали.
Олександр Рущак
