Ексклюзивна хвиля

Нянюшечка

Пуцьвірінком, у штанцях з однією шлейкою, я називав її «нянюшечкою» і на «ви». А на посміх старших («Яке «ви»? Вона твоя рідна сестра!») уперто огризався: «Ні, ВИ! Бо вона така доросла!».

Останню фразу вимовляв майже з молитовним захопленням.
Замошілі сніпки нашої «шевченківської» хатини в одному місті зяяли проріхом, і коли з небес проливало, а зі стелі дзюрило, я шугав під ліжко з незмінним криком: «Нянюшечко, ховайтеся, дощ іде!»

Вона брала мене до клубу.
Ще немовлям, в колясці. І десь там, кажуть, на десятому місяці свого земного перебування, я вперше замугикав мелодію.

Біля неї навчився читати: досі бачу її підсліпувато нахилену до книжки і переламані тіні стану, окулярів, двох ріжок-косичок, що гойдаються в мареві ґасової лампи на вибіленій грубці.

Коли я пішов до школи, Люда вже була випускницею. І тоді ми співали з нею «Черемшину», але до клубу на танці вона мене вже не брала.

Потім вона поїхала навчатися в Чернівці, але швидко повернулася, сказала, що провалилася. Я не раз провалювався в закуті першим льодом баюри і навіть на нашому Жираку, штовхаючи під собою джиґелами санчата, а тому знав, як це прикро, і щиро співчував Люді.

Але вона, зібравши чемодана, знову подалася в якісь Копичинці, в бухгалтерський технікум. І там уже не провалилася. І приїжджала додому на канікули. Вже не зі звичними кісками, а з якимось начосом, але у тих-таки окулярах, без яких сліпала близоруко зеленим очима.

Навчила мене нової модної пісні: «Їхав — обіцяв повернутись, прийти ти» — «Ой не міг прийти – ніч свою знайти встиг…»

Семикласником їхав потягом і летів літаком «ТУ» до неї у Вірменію, в місто Ечміадзин, де вона служила війльнонайманою на прикордонній заставі і мешкала з чоловіком у фінському будиночку, двері якого відчинялися на синє роздолля з біло-сивим Араратом, що був осьо, наче й поруч, а казали — за сотню кілометрів, ще й у страшній тоді для мене Туреччині. («Турки ви немировані!» – лаяла нас з другом Володькою його баба Зінька).

Довгою дорогою до Люди бачив київського Богдана на гарцюватому коні, аеропорт «Бориспіль», купався в грудневому адлерівському дощі під цвітастими деревами і пальмами, ціпенів, прикипівши до вікна вагона, при виді Кавказьких гір, жадібно втягував із тамбура запах Чорного моря і був уражений вишневими будинками Єревана та гігантським комонним Давидом Сасунським.

Сестра видавалася мені якоюсь геть незнайомою, з її чудацькими російськими фразами і ще більш чудернацькими вірменськими: «арфісте»,.. «шутара». Але все підсолоджував смак дивовижного абрикосового варення з ядрицею, яке вона неповторно готувала за вірменським рецептом.

Якось Люда надіслала мелену каву, турку і детальну інструкцію, як це диво готувати. І я чаклував коло того напою біля електроплитки, аж поки те каламуне вариво враз не піднялося і шугануло на гаряу спіраль, наповнивши хату шкварчанням і таким димом, наче горіла ціла перина. Те, що в турці лишилося, було гірке, як кінський каштан… Звідки я тоді знав, що з тим ковтком почнеться мій багаторічний шлях пристрасного кавомана.

А потім я подався по науку до Києва, в який залюбився ще тоді, коли побачив Богдана на гарцюватому коні, а вона повернулася додому. З дитиною. Влаштувалася в Тернополі, приїжджаючи до батьків на вихідні.

Ми стрічалися рідко, хоча тепер нас не віддаляли такі географічні відстані. Вже не співали разом. Кожного захопило своє життя.

Передзвонювалися.
Коли приїжджав у село, нас збирали короткі вихідні. А як осиротіла наша батьківська хата, спілкування наше стало здебільшого мобільно-телефонним.

Тільки вчора, коли Нянюшечка відмучилася, відлетіла у засвіти, відчув, як у грудях нестерпущо боляче тенькнула жива нитка і серце враз поважчало.

Їду в Тернопіль.
Ще ніколи дорога туди не була такою тяжкою.

Валерій Ясиновський

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.