Щось мені забаглося сказати трохи про товариша і трохи про книжку. Давнього кумпля звати Сергій Сулима, книжка називається — «Сон кельта». Прочитав книжку і згадав про товариша. Ми давно не бачились, хоч живемо обидвоє у Києві. А раніше, майже десять років тому, мешкали довший час у Чернівцях. І там, і тут Сергій Сулима вмів безпомильно, мало не у псовий нюх знайти ресторанчик, кнайпу, генделик, де у швидкому часі ставав настільки своїм, що його зустрічали як тата рідного, готували страви на замовлення за окремим, ним визначеним, меню, і ці громадські заклади завжди вражали якимось особливим стилем, шармом і обов’язково домашнім затишком.
Чи це була ресторація «Слава» пані Ярослави Тищишин, чи «Дон Кіхот» Михайла Лахнюка, а чи «Кайзер» Івана Маковійчука у Чернівцях, або в Києві ірландський паб «О’Брайянс» — скрізь лягало на душу, мов під застільну задушевну пісню, ніби радісний вікенд в Парижі, який завжди з нами, хоч ми в ньому й не були ні разу.
Мінялися заклади, змінювались наші смаки. Смаки розпізнавав у спосіб ґрунтовної і неупередженої дегустації, звісно ж, Сергій Сулима, і вмів завжди переконати, що кращої випивки, ніж кальвадос, нема в світі. Пив сам і мене припрошував, бо сам він пити не може, а тільки в компанії або хоча б з однією, хоч трохи близькою чи суголосною йому душею. Невдовзі за кальвадосом настала черга віскі. І Сулима резонно зауважив: кальвадос кальвадосом, а ось віскі — воно і судини зміцнює, і серцю помічне, і, що важливо — профілактика від онко. Потім пилася граппа від італійських монахів, бо «монахи щось бридкого не накалапуцькають», згодом купувалася виключно грушівка, але не якась, а якісна, із Чеської республіки…
Нашим останнім пристанівком (до вже загрозливо довгого нездибання) став згадуваний ірландський паб «О’Брайянс» неподалік Хрещатика. Я ніяк не міг збагнути, що мені там так подобалось, чому почувався з-поміж чужих людей і всуціль чужої мови, ніби вдома, у мами, в нашій сільській хаті, тільки інтер’єр віцігорніший та модерніший…
Тепер ось перегорнув останню сторінку книжки Нобелівського лауреата Маріо Варгаса Льйоси «Сон кельта» (видавництво «Фоліо», 2012 р.) і ніби поміж хмар свинцевих вияснилось: ми дуже схожі — українці та ірландці. Дві яскраві, своєрідні, літературно вишукані, співочі, самодостатні, але колись загарбані і колонізовані нації.
В одну із посиденьок за сусіднім столиком в «О’Брайянсі» вразив рудий іноземець, який експресивно, на межі зриву пояснював захмелілому аборигенові, що він не англієць, а ірландець (!), і то так його зачепило, він так розійшовся, що темне пиво з великого кухля у його руці вихлюпувалось та потрапляло у горня з кавою аборигенові. Я пригадав, як їздив колись на гостини до товариша в Болгарію, до Велико-Тирново, і 
там мене називали «руснац», і в моїй душі все закипало, і я не стомлювався пояснювати: не «руснац», а українець (!), чорти б вас узяли…
Що ж до оповіджених перуанцем Льйосою снів кельта – так то сни Роджера Кейсмента, що снилися йому у Пентонвілській в’язниці, де він кілька місяців очікував на вирок суду – шибеницю, і за ці дні у снах та спогадах проминуло все його життя. Роджер Кейсмент, англійський дипломат, якого в 1903 році британський уряд відрядив спершу до держави Конго, яка на той час була особистим володінням бельгійського короля Леопольда ІІ, а ще за три роки він поплив до Амазонії, аби провести незалежне розслідування жахливих злочинів проти тубільців, що працювали на каучукових плантаціях. І в Конго, і в Перуанській амазонській компанії процвітала работоргівля, європейські колонізатори захоплювали цілі поселення місцевих племен та примушували добувати каучук, їхнє життя нічого не вартувало, їх шмагали канчуками, їм, ніби тваринам, випікали тавро, фірмовий знак власника, їх вбивали, коли вони ставали виснаженими і не здатними працювати.
Про все це Роджер Кейсмент написав докладний звіт. Особливого розголосу набув його «Звіт про становище в Путумайо». Текст було надіслано урядові США, аби Лондон і Вашингтон здійснили узгоджений тиск на перуанський уряд президента Аугусто Легії, вимагаючи, щоб в ім’я цивілізованого суспільства він поклав край рабству, тортурам, викраденням людей, гвалтуванням і винищенню тубільських спільнот, а злочинці були покарані.
Його Величність Георг V надав Роджеру Кейсменту дворянський титул за послуги Сполученому Королівству в Конго та Амазонії. Він став — сер Роджер Кейсмент, отримав титул лицаря-бакалавра, був нагороджений орденом святого Михайла і святого Георгія. Разом з тим, ще в Конго та Амазанії, почав замислюватись над долею рідної Ірландії. Чи не була Ірландія такою ж колонією, як і Конго? Чому те, що погано для Конго, має бути добрим для Ірландії?
Зрештою, дійшло до того, що Роджер Кейсмент, уславлений, пригрітий, возвеличений званнями, нагородами, посадами Британської імперії, завдяки внутрішньому прозрінню стає її затятим ворогом і непримиренним борцем за волю Ірландії. Перше, що він намагається зробити — вивчити ірландську мову… (як це не схоже на багатьох наших в Україні, пригрітих і уславлених…). В 1913 році полишає державну службу, його ім’я — поміж засновників військової організації «Ірландські добровольці». Він переконаний, що незалежність рідної країни можна здобути лише збройним шляхом. Напередодні Першої світової війни вступає в перемовини з німецьким урядом, аби той допоміг повстанцям зброєю та набоями. Німці споряджають вантаж, вантажне судно прямує до берегів Ірландії, але британські спецслужби вже знають про його рух і арештовують корабель. Сам Кейсмент за кілька днів також полишає Німеччину і на підводному човні пливе до Ірландії, але там і його чекають… 21 квітня 1916 року у форті Маккена йому вдягли кайданки і звинуватили у державній зраді, саботажі та шпіонажі проти британської корони.
Суд присудив Роджеру Кейсменту шибеницю. Було подано Апеляцію, аби замінити смертну кару на довічне ув’язнення. Під проханням про пом’якшення покарання підписались відомі і впливі люди тогочасної Британії — Артур Конан Дойль, Вільям Їтс, Бернард Шоу… Натомість його близький друг, з яким вони познайомилися ще в Конго і щиро потоваришували, під проханням про помилування підписатися категорично відмовився. Друга, народженого у Бердичеві на Житомирщині, звали Юзефом Коженьовським, а світ його знає як Джозефа Конрада…
Апеляцію відхилили.
«… Містер Джон Елліс, кат, як завжди, в чорному одязі й у супроводі свого помічника, який відрекомендувався як Роберт Бахтер і який нервував і здавався наляканим, прийшов обміряти його тіло — зріст, вагу й розмір шиї, — щоб, як пояснив він із професійною незворушністю, визначити висоту шибениці й міцність мотузки. Поки обміряв його метром і записував розміри до свого зошита, розповів Кейсменту, що, крім цієї професії, він досі працює перукарем у Рочдейлі і що його клієнти нерідко намагаються випитати в нього таємниці його катівського ремесла, але він у цьому плані мовчазний, мов сфінкс…»
Роджера Кейсмента позбавили всіх звань і нагород, повісили і закопали там-таки, на в’язничному пустирищі, поруч із вбивцею та грабіжником. Згадуваний містер Джон Елліс, у своїй книзі спогадів, яку написав незадовго перед тим, як наклав на себе руки, сказав: «Із тих людей, яких мені довелося стратити, найбільш мужньо поводився Роджер Кейсмент».
Але Ірландія на довгий час про нього забула. Річ у тім, що Ірландія до зовсім недавніх років офіційно дотримувалась найсуворішої моралі, а в Кейсмента з тим були проблеми… Аж 1965 року англійський уряд Гаролда Вілсона нарешті дозволив забрати з Англії і перевезти останки Кейсмента. Їх доставили до Ірландії військовим літаком і виставили для виявів публічної пошани… В Арнімі, неподалік родинної оселі, Кейсментові поставили пам’ятник, який радикальні юніоністи з Північної Ірландії зруйнували…
Все дуже схоже з українськими героями і їх пошанівком пообіч Дніпра… Але мені йдеться тут не про героїчне і високе, а більше про приземлене, про людей простіших, аніж Роджер Кейсмент, які люблять трохи віскі, трохи пива, не проминають нагоди зайти до пабу «О’Брайанс»… І, може, тому, я, скажімо, досі жодним словом не обмовився про магічний стиль письма Маріо Варгаса Льйоси, направду одного з найулюбленіших мені латиноамериканських письменників, натомість знову вдаюсь до асоціацій, до яких спонукає мене чтиво, і згадую мого друга Сергія Сулиму — не героя, не дипломата, але українця і патріота, про якого ніде не напишуть і не скажуть, як не згадують тих мільйонів українців та ірландців, що виборювали, хай не зброєю, а тільки небайдужістю, державну незалежність.
Є все ж таки щось спільного між Роджером Кейсментом, тим, якого я побачив у романі, і моїм другом Сергієм Сулимою, якого тут згадую виключно під враженням прочитаного — така ж заглибленість і самовідданість у праці, високий чин того, чим займаєшся, ненарочита національна самопожертва і жертовність до останнього цента у чоловічій дружбі, що за виключних обставин і спонукає до з’яви таких, як Кейсмент. Інша річ, що мій друг Сулима має абсолютно традиційні сексуальні смаки і, на скільки я знаю, не веде жодних щоденників, які рано чи пізно, як та рушниця на стіні, вистрілюють та демаскують нас, що й трапилося з Роджером Кейсментом…
Леонід Ісаченко, «ГРІНЧЕНКО-інформ»
