Університетськими роками, всі п’ять курсових зим, ми безперебійно колядували. Часи були непрості: на першому курсі (листопадом 1982 року) помирає гєнсєк Лєонід Брєжнєв, на другому — Юрій Андропов, на третьому – Константін Чєрнєнко, на четвертому — міністр оборони Дмітрій Устінов: у Москві переходили своєрідні «катанія на лафєтах». Дозвіл на колядки-щедрівки давали з самого ЦК КПУ, ще й до того ж, аби співали «рік Новий народився» замість «рік Божий»…
Ми ходили письменницькими оселями: «Ой, чи є чи нема пан-господар дома», «Добрий вечір тобі, пане-господарю». Заходили на вулицю Чкалова (нині Гончара), 52, в будинок тоді «Радянського письменника», до Сергія Плачинди, Олега Чорногуза, Ірини Жиленко і Володимира Дрозда, Володимира Маняка… Наприкінці віншували Ліну Костенко. Десь під 11-ту. Спів, коза, міхоноша, все, як і годиться. Л.Костенко, так само, приймала – звичаєво, серцем. Оксана, дочка, гостила. Бадьорив чоловік, директор кіностудії імені Олександра Довженка, Василь Васильович Цвіркунов…
Далі ми співали, що ляже на душу. Нас прихиляли, як Божих янголів. Це пробивало до скону: оселя – сама природа, небо України. А його, небо це, щастя-долю, любов-свободу, дітей-родину – не купиш за жодне золото світу. Це кореневе. Од землі. По крові. Етнічне. Що казати: золоті, світлі часи колисалися…
Я зумисне так застановився на тих наших студентських колядках-щедрівках: не зовсім безпечне було тоді це діло. Товариство під Новий рік – а празникували-вітали саме тоді – збиралося добротне, добірне: Славко Садовий, Василь Метерчук, Земляний Володя, Дмитро Крохмалюк, Василь Зоря, Володя Ничипорук, з дівчат – Валя Мастєрова, Тамара Пузир, Ірина Філіпчук, Ніна Жежера (в дівоцтві Іщенко)… Олександр Клименко все то брав на плівку… Хай вибачать, кого не згадав – усі нині вже в «статусах», при поважному доброму імені…
І Микола Гриценко з-поміж усіх заводив – одразу й по ділу. Не мав він тут іти в жодну науку, не знав на цих глибинних снігах і морозах пересторог-переметів, жив тут своєю природою, все йому було ясне. До всього здобувався безпосередньо і сміло. Власне, як і на українській літературній царині.
Здається, на новий, 1986-й рік нашу щедрувальну ватагу я завів на Прорізну, до господи Івана Білика. Іван Іванович, царство йому небесне, ходив тоді у крутих літературних дисидентах. Біликів «Меч Арея» 1972 року заборонили та вилучили з книгозбірень, нерозпродані примірники — з книгарень (із 65 тисяч накладу 5 тисяч примірників знищили). Письменника примусили звільнитися з роботи в редакції «Літературної України» (понад три роки – безробітний, лише 1976 р. Іванові Івановичу вдалося влаштуватися в редакцію часопису «Всесвіт» на посаду «секретар-друкарка»), позбавили права друкуватись, цькували в пресі. Поміж нас, зрозуміла річ, книжка ходила руками.
«Це ми що – в самого Білика були?» – кинулися до мене навперейми Микола з Василем Зорею. Мало не вбили-не роздерли, що не сказав, а то взяли б по золотій книжці, хай би ще живий класик лишив на пам’ять автографа…
***
Гриценко з села Тимченки. Це Недригайлівський район на Сумщині. Вільно зайшов на факультет журналістики Шевченкового університету. Курс, на якому вчився, був іще той і з тих. Лариса Івшина, нині головний редактор всеукраїнської газети «День», знаний на всі усюди фотографічний майстер Сергій Маркевич, мистецький головний редактор (на жаль, уже покійний, пішов, ні в кого не поспитавшись і дуже рано, в 44), Микола Маричевський, що тримав на своїх плечах два поважні часописи «Артанію» і «Образотворче мистецтво»…
З Маричевським Гриценко був у одній групі і хлопці ходили в курсових «буржуазних» націоналістах, і не сходили од того з дива: який «буржуазний» націоналізм? Наші матері – прості українські селянки. Хоча одного з Микол, Маричевського, так «запресували», що на другому курсі доцент Марія Устимівна Каранська, аби вберегти, порадила йому піти на заочне, щоб не відрахували і не «причинили» взагалі… Мусів послухатись, подався до Вишгорода, в районку «Слово Ілліча», під недремне око спецслужб.
Гриценко, дякувати Богові, університетський стаціонар закінчив. Вийшов у добрі люди. Попрацював у Сумах на телевізії. Чимало долучився – організаційними допомагами й безпосередньо до діла – по Затуливітровій творчій і життєвій спадщині – як-не-як, колеги по перу і земляки. Далі – центральний апарат Національної ради з питань телебачення і радіомовлення. Чиновника з М. Гриценка не вийшло. Не сиділося. Мережились густі-щільні тексти. Написав і повиходили тим часом книжки поезії, прози і публіцистики. «Довго кувати зозулі» (1993), «Білий налив» (1994), «Самар» (1998), «Книжка» (2000), «Голоси на вітрі» (2004), «Живи добром» (2009), «Повернення дощу» (2010).
За них М.Гриценко позабирав, уже колекцією, – і то заслужено, не ряжено! – солідні літературні премії: імені Леоніда Глібова, Олександра Олеся, Івана Кошелівця, «Гілку золотого каштана» та лауреатство в міжнародному літературному конкурсі «Гранослов». У різний час був співкоординатор і головував у журі Всеукраїнських літературних конкурсів «Коронація слова» та «Золотий лелека». Його творчу плідну руку завважили метри-академіки.
Іван Дзюба: «Поетична мова Миколи Гриценка наче легка, позбавлена метафоричної напруги, – але часом увесь вірш стає великою матафорою життя».
Микола Жулинський: «Я відкрив для себе поета чутливого до звукової гармонії, який гармонійно поєднує і форму, і звук, і ритм, і колір у вірші…».
Кілька років тому у чернівецькому видавничому домі «Букрек» вийшла Миколина поетична збірка «На зелених іконах дерев», художньо інкрустував книжку директор музею Івана Гончара його син, Петро Гончар. Не так давно забачилися з Миколою на столичному Андріївському узвозі, він здарував мені свої «…зелені ікони…». Вже десь важко чимось подивувати душу – перебачив і перечитав поезій, і все, що за ними, – до біса. А тут – усе свіже, незаймане-нетелумлене, своєрідне несподіване відкриття незаселеного, пустого безлюдного острову… Одкинув-одсунув усе, телефоную: вразив ти книжкою, – до нього в слухавку, — мушу сказати про тебе слово. Тим паче, вчора по Києву ходив святий Миколай…
Що робити: вже їдемо з ярмарку. Отож, і мене по-доброму нахилило. До письма. Прийшли електронно ще непубліковані Гриценкові поезії. Вони перед вами. Цей поетичний Миколин всесвіт. Всесвіт його самотності. Про це годі писати – це треба просто читати.
Цей земельний трус на небесному схилі. Хоча, якщо йти за Василем Герасим’юком, поезія – то найреальніша річ у цьому тлінному грішному житті. І це потверджує Гриценкове слово. Де є біль. Жаль. Бажання. Розпука. Щем. Пам’ять. Власне – саме життя. І жива, чуттєва своєю природою, одрізана від «цивілізації», Україна.
Олександр Сопронюк
НОВІ ВІРШІ
(з неопублікованого)
* * *
Може такого дива
Більше мені й не треба?!
Боже, скажи, навіщо
Мені отакі дива?!
Є ще мій простір.
Є ще окраєць неба.
Інеєм вкрита
Соняшник-голова.
Знаю – не буде
Більше таких побачень,
Де від черемхи
Аж забиває дух!
Дівчини тої
Більше я вже не побачу:
Ні – поміж цвіту,
Ані – поміж завірюх…
Та виростає
Квітка лапата в грудях,
Гонистим соком
Будить уяву щомить
Про якесь диво…
І що воно іще буде,
І що ніхто не в змозі
Дива того зупинить!
У Вінниці
У Вінниці, де плачуть всі дерева
Осінньої негожої пори,
Де небо нахилилося сталеве,
Полоще площ гранітні прапори…
У Вінниці, де вже дощу по вінця
Пливу під парасолькою, мов – Ной!
І водоспади на гранітних східцях,
І східці – ніби п’яне доміно…
У Вінниці, де лоскотно трамваям,
Де холодно деревам і мостам
Прозорі мальви з неба виростають
… Бо тісно й там.
Перехідне
Ластовиннячко на носі
І саме, як – ластів’я!
Пройдуть весни. Прийде осінь.
Клопіт буде і сім’я.
Буде ще всього багато –
Ластів’ятка у гнізді.
Сірі будні, зрідка свято,
Купа втрачених надій.
І – гніздечко на припоні,
І – рясний пелюсткопад,
І дитинства білий човник,
Що не вернеться назад.
Але може бути й інше:
Вільні крила. Вільна ти.
Що тут краще? Що тут гірше?
Серединочку б знайти!
* * *
І прийдуть нові люди і дерева,
Зітхнуть соми в холодній глибині…
І ступить знову юна королева
На трави, що не бачили стерні…
І виростуть фіалки понад ставом,
Аж засиніє молода вода!
І пройде берегами дивна пава,
Що хтось її мрійливо пригадав.
Розгорнуться скуйовджені тумани,
Помножиться на хусточки блакить.
І хусточка прикриє плечі пави
Теплом чиєїсь спраглої руки…
Надвечір’я
Люстри кришталевий водоспад.
Надвечірні тіні у кімнаті.
Акварельні за вікном пенати.
Сонця розімлілий мармелад.
Пелюстки оранжевих квіток
Крильцями згортаються в бутони…
День гарячий ніжно так холоне
Ніби чаю золотий ковток…
* * *
Колись Моя
Мені таке сказала:
Ще вже Моя,
То, наче й – Немоя…
Так поглядом
Затерпла край вокзалу —
Аж мову відібрало солов’ям.
Колись Моя,
Така погожа й горда,
Сказала: «В ніч
Іди собі дощем!»
Пообіцяла
Не вертати зроду,
Змонашилася
В дальній із печер…
Колись Моя
Ставала Немоєю…
Кипіли липи
Й капали в траву.
Прощанням пахло.
І – вишневим клеєм,
Що рану вже
Заживлював нову.
* * *
Просте моє письмо.
Прості мої слова.
І я – простий поет,
Мов – деревій при стежці.
Навколо все моє:
Це небо і трава,
І молодий туман,
І вільхи у сережках…
Я виріс поміж них.
Я поміж них росту.
Вдихаю аромат
Свого простого краю.
І вишиваю слів
Мелодію просту.
Як можна ще по-іншому!?
Не знаю…
Микола Гриценко
