Ексклюзивна хвиля

Пафосна каша з хутірською підливою

Нещодавно прочитав у когось про безцінний досвід народу, що здобувається кров‘ю наших мужніх лицарів. Це така безглузда і пафосна гнома, що хочеться затулити вуха і вити. Взагалі від цього ї*учого пафосу хочеться стріляти по своїх. Ну, так, суто для безцінного досвіду. Безцінний досвід це подорожі до Мачу-Пікчу, це Шлях святого Якова і стажування в МакДональдз.

Війна, смерть і мільйони травмованих — це трагедія, руїна і рана. Це дорога назад, в неоліт, до дегуманізованого суспільства, економічного колапсу і культурної депресії. Жодні війни ніколи нічого хорошого не приносили, жодні національні трагедії ніколи нікого не підіймали з колін. Цей безцінний досвід — чорна вирва, з якої доведеться вибиратися ще не одному поколінню.

І наш багатостраждальний народ нічого не виніс із цих безцінних досвідів останніх століть. Особливо з двадцятого. Визвольні змагання, репресії, голодомор, війни, знову репресії, безжальна люмпенізація і далі, далі, далі. Кров мужніх лицарів, піт славних предків, слина билинних витязів і вушна сірка номенклатурних протогероїв. Це ж все від уроків літератури та історії у період розвиненого кучмізму, оця вся пафосна муть, провінційна естетика і нездоланний потяг до фетишизації травми.

Ці тисячі смертей, розвалені міста і села, висушені горем вдови, біженці і переселенці, люди без домівок і домівки без людей, ці жовто-блакитні стрічки на ексгумованих тілах та золоті коронки в пластиковому боксі важко назвати безцінним досвідом. Це про неможливість прийняти і осягнути, про безкарність і безсенсовність смерті як результат безсенсовності життя, це про випалену війною країну, в якій жити неможливо, і в якій неможливо не жити. Це, зрештою, про те, коли в принципі жити неможливо.

Наші мужні лицарі — це піхота, арта, механи, які просто ї*ашать, бо не мають вибору. Це про такий лютий страх і про таку м‘ясорубку, що навіть невідомо що їх рухає вперед. Це про запахи зогнилих і запечених в броні тіл, про цинізм самозбереження і безжальність до чужих, до своїх і до самого себе, про чорні пакети (кульочки, коробочки, ящички), про тьмяне світло моргів і про післяопераційні біовідходи, про смерть як буденність і про перейдену межу сприйняття анатомічних жахів. Безцінний досвід, який вихаркуватимуть ще наші онуки.

І вже після перемоги за десятки років чергова вчителька літератури фаршируватиме їм мозок пафосною кашею з хутірською підливою. Будуть сотні тисяч мовчазних героїв, кілька тисяч навколовоєнних клікуш і мільйони людей з посттравматичним розладом. Самогубства, кримінал, девіація. Загалом, соціальна катастрофа, що буйно проростатиме з благодатного ґрунту безцінного досвіду.

І радість перемоги теж буде. Але недовго. Радість від перемоги явище нетривале. Її гасять необхідність важкої праці та осмислення наслідків. А ще присмак металу в роті, ацетонове дихання і біонічні протези для небагатьох щасливців.

— Чех, після перемоги ми як забухаємо!
Забухаємо. Але похмілля буде таким, що захочеться втопитися. Але ні. Похмілля теж переживемо. Похмілля теж безцінний досвід, хоч і необов‘язковий.

Артем Чех

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.