Він видер мене з окраїни і через Карпати привів до Києва, до України. Власне, мою книгу «Лис у винограднику», яку підготував і видав у своєму видавництві за місяць. І надіслав листа: «Все, що ви напишете, я буду видавати». А потім настійливо товмачив: «Залишайтеся в своєму Мукачеві. Це ваш Макондо, ваша Йокнапатофа. Творіть його високий міф… Не спокушайтеся Києвами з карнавальним чадом презентацій та кололітературними мишодраківками…»
«Не полишайте сенсово-метафоричну прозу, не слухайте примоднених метрів, що, мовляв, так уже не пишуть. Ідея та метафора – це вічно живі клітини прози…».
Потім клопотався висуненням мого «Криничара» на здобуття Шевченківської премії. Потім вів мій творчий 
вечір у музеї Шевченка в Києві. А я його – в Ужгороді. Потім, дізнавшись про мої літературні тури, телефонував попереду мене в міста, і мене там зустрічали на брамах і опікувалися до від’їзду. Бо ж «сам Слабошпицький благословив!»
Потім – ми ж скоро забуваємо про вдячність – сварив у звичному для нього іронічно-афористичному тоні: «Чому це я повинен дізнаватися про вихід вашої нової книги із задніх рук?..». Потім ми зустрічалися на форумах, і забуваючи про книговидання та книготоргівлю, годинами говорили про Книгу. Потім я пильно стежив за його мемуарними одкровеннями, бо про світло і тінь нашої літератури він знав усе. І навіть більше. Потім…
Щойно… його не стало.
Хоч я гадав, що такі не відходять. Не іржавіють – як віще перо, не зникають – як апокрифи, не кришаться – як скрижалі. Таки відходять. БезМовно відходять у присмерк дзеркала цього неймовірного й немилосердного світу. Але не минають.
Учитель. Провідник Слова і словотворців. Сподвижник. Служебник Книги. Войовник сірості, дурості й графоманства. Письмовець. Літописець. Патрицій. Мудрець. Хранитель сенсів і довічних цінностей…
Далеко не все, що я про нього знаю на сьогодні. Що ми про нього ще дізнаємося. Що він заповів у чарунках письма… Будьте благословенні у верховних палатах нашого Батька Слова!
Мирослав Дочинець
