Ексклюзивна хвиля

Райгазета «Зірка» у містечку Теплик… (окрушини спогадів)

Здається, навіть живучи в раю, людина тужитиме за тим найкращим місцем на землі, де народилася, виросла, звідки її коріння. Найкращим і найдорожчим, незалежно, чи віддала вона малій батьківщині усе своє життя, чи прислужилася тільки скромною лептою.

Про мою скромну лепту у скарбницю рідного краю – сиріч рідного Теплицького району, що на Вінниччині, свідчать перші записи у моїй трудовій книжці. Перший гласить : «Прийнята на роботу учителя англійської мови Бджільнянської 8-ї школи. Наказ № а-121 від 31.Х. 1966 р.». І другий: «Звільнена з роботи вчителя англійської мови у звязку з переходом на роботу в редакцію Теплицької районної газети. Наказ № 118 від 1 квітня 1967 р». І ще один, заднім числом: «Прийнята на посаду літпрацівника Теплицької райгазети «Зірка»… Наказ №6 від 22 березня 1967 року».

Між цими записами – 5 неповних місяців, наповнених різними, світлими і грізними подіями державного і особистого значення. Перша: до 8-го березня газета «Комсомольське плем’я» надрукувала моє оповідання «Приїхала нова вчителька». І друга: через тиждень після 8 березня саме за це оповідання мене конкретно вигонять з роботи вчителя англійської мови.

НОВЕЛА ЧИ ФЕЙЛЕТОН?

І от… Як зараз бачу: за вікном сірий похмурий, ще холодний березневий день 1967 року. Напівтемний клас, незвично тихі й чемні учні, які ще вчора своєю недисциплінованістю доводили мене до сліз, уважно слухають урок на тему: «Майбутній час в англійській мові»

… Та від нинішньої тиші у класі мені не легше, а навпаки, ще тяжче й тривожніше, адже саме зараз, в цей момент, у головному кабінеті Теплицького райкому партії вирішується моя доля! Мій власний майбутній час….

Хоча…. Яка доля може чекати мене після того скандалу, який несподівано для мене викликало моє оповідання «Приїхала нова вчителька», надруковане недавно в газеті «Комсомольське плем’я»?! Спочатку оповіданням, в якому я описувала шкільні будні молодої вчительки англійської мови, якій важко доводиться насамперед долати нелегкий психологічний перехід з безтурботного дитинства у доросле відповідальне життя, обурився завуч школи, «бдітєльний» комуніст і ветеран війни Жук….

Чомусь йому здалося, що то я фейлетон написала. Більше! Пасквіль на школу! І тепер не буде нам спасу від комісій, перевірок, «розбірок» і доган по партійній лінії…

Даремно я плакала-ридала, намагалася переконати колег, всіх цих дорогих мені людей, з якими зріднилася і здружилася, що то лиш оповідання. «Бдітєльность» перемогла. Зібрали педраду, «пропісочили», гнівно затаврували, «вліпили» догану і… причаїлися в чеканні перевірок. А для мене щойно веселе і цікаве шкільне життя перетворилося на пекло. Я не знала, що робити і як далі жити, тому вирішила повіситися на грушці, що росла на старому цвинтарі, через який я бігла щоранку до школи і щовечора поверталася до себе на квартиру. Але не вийшло: несподівано приїхала мама, і я не могла завдати їй такого болю і ганьби. І розповісти теж не могла – боялася….

Коротше кажучи, мені здавалося, що цей абсурд страшний або мені сниться, або справді «машина часу» повернула мене із 1967 року у страшний «тридцять сьомий», про який мені часто по секрету розповідав батько, і тепер мене саму репресують і відправлять на Колиму, як Микиту Годованця, з яким я вже четвертий рік листуюся….

Думку шукати захисту у Микити Павловича рішуче відкидала: і без мене досить йому 20 років заслання і 10-ти років гонінь уже на свободі! Тому з горя й відчаю вирішила звернулася за порадою, що мені робити в такій страшній, безвихідній ситуації, туди, звідки прийшла біда – в редакцію «Комсомольського племені». Чекала з нетерпінням листа, а дочекалася приїзду в нашу школу заступника редактора «КП» письменника Леоніда Пастушенка, який, власне, і надрукував те моє «нещасливе» оповідання….

Не знаю, про що Леонід Трохимович говорив з керівництвом школи, але ні до чого не договорився. Знову перемогла «бдітєльность» Жука…. І не даремно. Як виявиться згодом, якраз у цей час почався масований наступ на «хрущовську відлигу» «брежнєвських заморозків». У Львові і Києві починалися арешти т.з. дисидентів…

Але поки що мені не до політики, тим більше – не до літератури. Тобто – геть погано. Конфлікт з керівництвом школи після приїзду Пастушенка тільки поглибився, а після публікації його статті «Суд провінційності», в якій він жорстко покритикував ту саму «бдітєльность» бідного старого комуніста, ветерана війни, нашого завуча, я не знала, як у школу показуватися. Особливо було соромно Івана Андрійовича Поворознюка, начальника районної освіти, який мене, невдячну невдаху, взяв на роботу після «провалу» у Київський університет….

І тепер змушений був «розбиратися» зі мною і моєю писаниною, будь вона не ладна! А сьогодні от… ніби за мене взялися вже у райкомі партії: вирішують, що робити і куди діти цю… призвідцю грандіозного, на всю Україну, скандалу….

А Боже, швидше б усе це… цей позор… закінчився, і я сама, без суда і слідства, завербуюся в Сибір, на стройку вєка, щоб мене ніколи ніхто тут не чув і не бачив….

Тим часом, як ридма ридала моя душа, тремтяча рука виводила крейдою на дошці приклади англійських дієслів у майбутньому часі. І Бог почув мене. І тоді, коли я вже готова була розплакатися в голос перед своїми учнями, нечутно відчинилися двері і зайшов директор школи, завжди веселий, добрий, а сьогодні, здається, ще більше, ніж я, пригнічений неприємним інцидентом. І, не дивлячись на мене, шепнув, щоб діти не чули, що допіру дзвонили з райкому і повідомили, що зараз по мене приїдуть…. Тож, як кажуть, «с вєщами на виход», і то тихо, щоб не зірвати уроки….

Від цих слів у мене всередині ніби щось обірвалось, і я, як в останнє, глянувши на своїх притихлих вихованців, не прощаючись, іду… Посеред уроку, не пояснивши до ладу майбутній час…. Сама – людина без майбутнього…. Іду, як на ешафот, автоматично прихопивши свій старенький вже й не школярський, і не вчительський портфелик.

У безлюдній учительській (слава Богу, йдуть уроки) одягаюся і виходжу на вулицю. Однак секретність мого «вигнання» зі школи не спрацювала. Мої неслухняні «дітиська» таки зірвали уроки, і тепер он стоять у вікнах, поприлипавши до шиб смішними здивованими фізіономіями. Тільки восьмикласники, не зважаючи на грізні окрики завуча десь в глибині коридору, повибігали вслід за мною, стривожені, бозна, що гадаючи….

І я точно розплакалася б від цієї «всенародної любові», та якраз в цю мить з боку Теплика вилетів на площу перед школою зі страшенним ревінням-грімкотінням ще воєнний триколісний мотоцикл, і водій, у воєнному шоломі з окулярами, круто розвернувшись, хвацько під’їхав до мене, оточеної школярами, і, спритно відкинувши з коляски шкіряне покривало, наказав:
– Сідайте! Швидко! Нас чекають!

І тільки-но я встигла махнути рукою на прощання – і школі, і дітям, як мотоцикл, ревнув і, накрив мене хмарою пилу й вихлопних газів, і поніс на зустріч долі… до грізного райкому партії.

«ЛІТРАБ» ГАЗЕТИ «ЗІРКА»

Але, даремно, я переживала: під’їхали ми не до сірого парадного під’їзду низової цитаделі комуністичної партії, а під старенький будиночок з крихітним ґаночком, що сиротливо стримів собі між новим Будинком культури і хатами приватного сектора, на якому висіла непримітна табличка «Редакція».

«Мабуть, статтю про мене будуть писати…У відповідь на ту, що Пастушенко написав, – не встигла подумати, як гоноровий мотоцикліст скинув свого воєнного шолома з окулярами, і я впізнала робсількора Ігоря Павловича Кордона, робітника місцевого цегельного заводу, з яким до розукрупнення районів часто друкувалася на шпальтах Гайсинської райгазети «Трибуна праці», і навіть один раз ще школяркою зустрічалася на нараді робсількорів.

Тим часом Ігор Павлович, не звертаючи на мене уваги, наказав ыти за ним, і швидко повів у будиночок. Перше, що вразило в приміщені – довжелезний, як на таку халупу, коридор, зі щойно пофарбованою старою розсохлою підлогою. Уздовж коридору – вікна та двері з табличками, а в кінці гримить щось та гуде, подзвонюючи, ніби цех якийсь. І справді, там уже подзенькувала лінотипами та гула друкарськими станками – «Типографія».

Кордон, постукавши, відчинив ті двері, на яких було написано «Редактор», і ми зайшли. Нічого не розуміючи, в суцільній прострації, побачила за столом, оповитим густою хмарою цигаркового диму невеликого й немолодого вже чоловіка з прилиплою до нижньої губи цигаркою «Беломор-канал». Розмова була коротка: редактор, без зайвих церемоній, та все ж люб’язно усміхаючись, на скільки дозволяла приклеєна до губи цигарка, повідомив, що за рішенням райкому партії, відсьогодні мене, таку- то, переводять з посади вчителя сільської школи на посаду літпрацівника новоствореної районної газети «Зірка», і наказав завести мене до Алли Григорівни, «хай розкаже, що й до чого, і – приступайте до роботи!».

Оце так несподіванка: готувалася до Колими, а…. опинилася в редакції районної газети! Про що взагалі й мріяти не сміла! Шокована, не знала, радіти, чи… тікати, поки вільна. Але Ігор Павлович рішуче вивів мене з кабінету редактора і заштовхнув у двері, на яких красувала табличка «Відповідальний секретар».

– Ось, Алло Григорівно, привіз вам «літраба»! Прошу любить і не жаловать! – жартівливо представив не набагато старшій за мене білявій дівчині, з акуратно причесаним кучерявим волоссям і ясними очима. – Наказ редактора: познайомитись і без «проволочок» приступати до роботи! А я поїхав на Стражгород! Треба голову колгоспу сфотографувати!

Коли Кордон вийшов, Алла Григорівна, мило усміхаючись, сказала просто, ніби ми сто років дружили:
– Сідайте ближче, будемо знайомитися…. Мене звати Алла Григорівна Ігнатюк, відповідальний секретар щойно створеної Теплицької районної газети «Зірка». А ви, за логікою подій, які будоражать вже місяць наш Теплик, Галина Тарасюк. Наслухана, наслухана про вас… І читала статтю Леоніда Пастушенка в «Комсомольському племені»: «Суд провінційності»… Але уявляла вас зовсім іншою: такою собі грізною сварливою тіткою під два метри, перед якою тремтить не тільки школа, а всі наші провінційні Нью-Васюки… А тут… пігаліца! – засміялася. – Малявка, яка перелякала весь район! С ума сойти!!!

Така… весела оцінка Аллою переполоху довкола мого нещасного оповідання, (до речі, це був мій прозовий дебют), як і відвага називати речі своїми іменами, мене не лиш здивувала, а й привела до тями! Ба! Нарешті здмухнула з мене переляк і сум’яття, поставила з голови на ноги, показавши, що я не одна, що є в Теплику адекватні молоді люди, здатні тверезо мислити і аналізувати нашу дійсність! І з почуттям гумору оцінювати події і ситуації!

Коли ж я, раптом повіривши у щирість Алли, зізналася, що не сподівалася такого … повороту подій, тобто не чекала, що привезуть мене в редакцію, а туди… куди… звідси не видно, тому…. навіть не знаю, кому дякувати, вона знову щиро розсміялася:
– Не хочу розчаровувати, але вас врятувала, як би це не звучало банально, елементарна нестача журналістських кадрів у нашій редакції. Особливо «літрабів», молодих і писучих.

Н-да….
А я ж то думаю, чого мене не вигнали з тріском зі школи, а тихо-мирно перевели в редакцію! А це… кадрів не вистачає…. До речі, якраз через ту саму нестачу кадрів – заввідділом освіти Іван Андрійович Поворознюк, колишній директор Велико-Мочульської школи, яку я торік закінчила, взяв мене, вчорашню школярку без вищої освіти, правда медалістку, вчителькою англійської мови у Бджільнянську школу! Отакий анекдот! Цікаво, скільки ще дірок кадрових зосталося в Теплицькому районі, які можна мною заткнути?

Побачивши, що я усміхаюся, Алла попередила:
– Не спішіть радіти! Ви ж іще не знаєте, що вас чекає….
– Невже мого завуча услід за мною переведуть на посаду редактора? – пожартувала.
– Та в нас начальства вистачає. А от писати – нема кому….

І знову мені похололо під «ложечкою»: оце так влипла! Бо одне діло писати «замітки» робсількорівські, а інша – серйозні статті! Ой, щоб знову мене через місяць випробувань та не випроводжали попід білі руки… Бідна я, бідна! Ой, Боже…. Шукай, Галю, двері і, поки не пізно, тікай в Орлівку, на ферму, бо вдруге з тобою панькатись не будуть!

І тут вже мені справді стало не до сміху…. І я гірко заплакала, нарікаючи подумки на свою гірку страдницьку долю.

Мій несподіваний плач не на жарт перелякав веселу начальницю. Коли ж я, виплакавшись, заспокоїлась, Алла пожартувала, що найбільше боялася, щоб я не втекла, і щоб їй самій не прийшлося гасати селами разом з Кордоном на мотоциклі за матеріалом!

Мабуть, якраз Аллина щирість, одвертість та ще почуття гумору помогли мені здолати нерішучість, і повірити в себе і своє журналістське майбутнє. Тож втерши сльози, під диктовку Алли Григорівни стала писати заяву на ім’я редактора, щоби взяв мене на посаду літпрацівника газети «Зірка».

ТОЙ ЧАС, ЕПОХА І ЛЮДИ

А тепер мушу кількома словами нагадати про той час та епоху, і пояснити ситуацію. Справа в тім, що з 1962 по 1966 рр. в Україні проводилися адміністративні реформи, в результаті яких спочатку Теплицький район перейшов до складу Гайсинського, а в грудні 1966 року його знову відновили як повноправну адміністративно-територіальну одиницю Вінницької області. Тож з нового 1967 року почалася розбудова інфраструктури, а також створення районної газети під з короткою й ідеологічно чіткою назвою «Зірка». А позаяк кадрів справді не вистачало, згадали і про мене, скандальну «фейлетоністку» ….

Хоча я й досі свято вірю і в судьбу, і в те, що саме у березні 1967 року і саме в Теплику мене обирала моя улюблена професія – журналістика. На все життя.

… Коли я переступила поріг редакції Теплицької районної газети «Зірка», її творчий колектив складався із трьох професійних газетярів: редактора Івана Олександровича Сиротюка, його заступника Бориса Олександровича Шора, який прийшов на підмогу з Гайсинської райгазети «Трибуна праці», секретаря редакції – заочниці факультету журналістики Київського університету ім. Тараса Шевченка – Алли Ігнатюк, фотокора і кореспондента з робсількорів –Ігоря Кордона та коректора Галини Поляк.

Правда, працював деякий час «літрабом», вчитель англійської мови з Удича, симпатичний, інтелігентний і завжди усміхнений Лев Борисович Фішман. Але не довго. Небавом повернувся назад у школу, не витримавши жорсткий буднів «м’ясорубки», як тоді з любов’ю називали районні газети ті журналісти, яким довелося пройти в них і випробування, і своє професійне становлення.

Що ж до мене, то мені пощастило вдвічі. Адже набираючись самотужки практичного досвіду газетяра, я, крім того, дякуючи своїй шефині і подрузі Аллі Ігнатюк, пройшла за максимально стислі строки повний курс журфаку Київського університету. Адже саме Алла детально відкривала мені секрети газетних жанрів, як-то: нарис, репортаж, замітка, критична стаття, інтерв’ю….

Вчила, як «порушувати проблему», з чого починати писати статтю, на чому наголошувати, щоб і цікаво було читати, і всім від кореспонденції користь була. Також Алла Григорівна (так я Аллу називала все життя, незважаючи на невелику вікову різницю між нами – всього 4 роки), навчила «правити й редагувати» свої, й чужі матеріали.

Крім роботи, здружили нас любов до літератури та мистецтва, спільні погляди й інтереси, а також почуття гумору, яке рятувало від ідіотизму тогочасних порядків. І формувало критичне ставлення до них. Благо, що тоді в Україні ще панували волелюбні «шістдесяті», і до найвіддаленіших райцентрів долітали нові, демократичні «віяння»….

Іноді Алла виймала із шухляди якусь заборонену тоді книжку якогось забороненого ще в 30-ті радянського письменника, загорнуту в газету, чи віддруковану на машинці якусь статтю якогось правдоборця. Коли ж я пошепки відповідала, що про авторів цих раритетів мені розповідав батько, округлювала очі, з кожним разом проймаючись до мене довірою. І, здається, зовсім заповажала, коли я розповіла про своє листування з репресованим у 1937-му році і реабілітованим у 1957-му відомим байкарем Микитою Годованцем. І показала листа, в якому Микита Павлович, дізнавшись, що я перейшла зі школи в районну газету, привітав мене і попросив через мене газету «взяти під свій контроль: як громадяни села Марківки відбудовують будинок, в якому було вбито композитора Леонтовича. В ньому тепер колгосп зберігає міндобрива»….

Звичайно, таке завдання нас трохи приголомшило. Здогадувалися, що про хату Леонтовичів, перетворену на склад міндобрив, написав Годованцю хтось із місцевих краєзнавців–патріотів. Або вчитель з Удича Іван Денисович Цаль, або Іван Карпович Фурдик із Соболівки. Обидва ці достойники, які часто бували в нас у редакції, знали Микиту Павловича і теж листувалися з ним.

Чесно кажучи, ми з Аллою Григорівною мало що знали тоді і про Леонтовича, і його трагічну загибель у селі Марківка, що під самим Тепликом. Коли ж, приїхавши додому на вихідні, почула від тата, що генія нашої музики убив чекіст Грищенко, але цей факт приховують від людей досі, зрозуміла, що потикатися з цим проханням до заляканого райкомом нашого старенького редактора – марна справа. Та й біди не обберешся….

Та все-таки в Марківку ми їздили.
Возив нас на мотоциклі Ігор Павлович. І на садибі батька Миколи Леонтовича були, і хату, занапащену побачили. Кордон навіть сфотографував. Побачивши таке неподобство, вирішили самі, без редактора, піти в райком партії і порадитися, що робити з батьківською хатою Миколи Леонтовича? Що й зробили, але наш «сигнал» залишили «без реагування».

А тим часом на наш «хутір» все частіше почав навідуватися Алин студентський товариш Сашко Гетьман, який працював, здається, в «Комсомольському племені». І не сам Сашко зачастив, а з величезним портфелем, набитим забороненою літературою і «самвидавом». Цей невеличкий непоказний чоловік з величним прізвищем Гетьман з’являвся на наших теренах блискавично і так само блискавично зникав, а ми, вражені його розповідями про «рух спротиву», про протести й арешти дисидентів, згодом названих «шістдесятниками», бувало, до півночі гуляли з Аллою освітленим тьмяно центром Теплика, обговорюючи почуте. Було і цікаво, і романтично, і тривожно, і страшнувато… Бо хтозна, чи й по нас скоро не прийдуть?!.

Особливо «мандражили», коли Сашко довго не показувався. Боялися, що його вже посадили, а за нами їдуть. Тож страх відгонили жартами та анекдотами, особливо популярним тоді жанром народної творчості. Сміялися навіть тоді, коли змушені були всю ніч заляпували (чи не від цього дієслова походить іменник «ляп») друкарською фарбою помилку лінотипістів чи набірників, не знаю, у заголовку «редакторської статті» на першій сторінці газети, приуроченої Першому Травня. Здавалося, нічого страшного, просто метранпаж, не читаючи статті, у заголовку «Українці, єднайтеся з великоросійськими братами!», склав слово «велико-мочульськими». Тож виходило, що вся Україна мала об’єднуватися із селом Велика Мочулка….

Але, як кажуть, було б смішно, якби не було так печально…
На жаль, у ті часи за таку «злісну халатність» могли не тільки редакцію розігнати, а й редактора та відповідального секретаря за випуск газети «посадити». І хоч ми «ляп» «заляпали», редакцією ще довго трясло, особливо, бідним Сиротюком, і то в повному розуміння цього слова. А крик стояв такий, що до Вінниці було чути….

Та слава Богу, обійшлося тільки «доганами» керівництву. Потрапила «під роздачу» і Алла Григорівна. Але на посадах залишилися всі. І, мабуть, теж, дякуючи тому ж преславутому дефіциту кадрів у районних газетах…. Правду кажучи, навіть важко уявити, скільком справді чесним журналістам цей «кадровий дефіцит» врятував репутацію, посаду, а декому й життя!

АЛЛА, ЯКА БАЧИЛА СВІТ РОЖЕВИМ….

На щастя, в особі Алли Ігнатюк Бог послав мені не тільки вірну, безкорисливу й незаздрісну подругу, а й першого щирого читача, і другого, після мого батька, натхненника і критика моїх прозових творів. Так, мені пощастило, що поряд зі мною була така талановита, мудра, освічена, прогресивна і доброзичлива моя сучасниця – Алла Ігнатюк.

Саме дякуючи Аллі Григорівні, і під впливом наших з нею довгих довірливих розмов на заборонені теми рідної історії, та й сучасності, саме в Теплику я написала більшість своїх новел, які згодом успішно пройдуть всесоюзний конкурс в Московський літінститут ім. Горького, і за які я буду згодом з нього вигнана, як… «атисоветчица».

Коротше кажучи:
– О tempora, о mores! О часи, о звичаї! І трекляті радянські парадокси! Звичайно, цю мою невдачу (чи удачу?) з Москвою Алла тяжко переживала, адже дуже вже їй хотілося, щоб я вирвалася на всесоюзні орбіти, куди тоді прагнули вирватися всі творчі «нацмени». Наївно гадаючи, що «не в своїй хаті», а в «червонозоряній» – і «правда, і сила, і воля». Ба навіть слава.

Може, воно так і було, але тільки для тих «нацменів», хто в житті і творчості демонстрував вірнопідданість… Мені ж це не вдалося. І Алла винила в цьому себе. Принаймні, так сумно пожартувала, коли восени 1968 року я прийшла в редакцію «Зірки», щоб розповісти про свої московські перипетії, і заодно попрощатися перед від’їздом у Чернівці, на Буковнину.

Один Бог знає, як мені часом хочеться подзвонити Аллі Григорівні і спитати:
– А пригадуєте мій день народження? Такого у мене ніколи більше не було…. Ви ще мені великий альбом «Шедеври світового мистецтва» подарували, щоб я, гортаючи його, згадувала нашу щиру дружбу і утаємничені вечірні розмови….

Так. Ще один світлий спомин пов’язує мене із світлою моєю подругою Аллою Ігнатюк: мій день народження 26 жовтня 1967 року. Оскільки я тоді жила на квартирі, а в ресторані відзначати не хотілося, а в редакції – не прийнято було, Алла вирішила влаштувати мені свято у себе вдома. Тим паче, що я на той час так зріднилася з її сестрою Людою та мамою, інтелігентною, жартівливою і молодою душею Галиною Іванівною, що з радістю погодилася. Тим паче, що Галина Іванівна називала мене своєю третьою дочкою. А я її дочок Аллу і Людмилу – сестрами.

Відзначала я свій День Ангела вперше у своєму житті «по-сучасному», з тортом, при свічках і щирих розмовах…. Також вперше в житті читала свої вірші, так би мовити, на людях, і вперше ми серйозно говорили про мої літературні перспективи. Власне, про те, про що я боялася навіть думати…

На відміну від мене, «літраба», який не «вилазив» з відряджень, відповідальний секретар редакції Алла Григорівна навпаки, прикута була до свого кабінету і письмового стола: робила макет газети, готувала матеріали. І ще встигала приймати відвідувачів. Небавом до кабінету привітної, освіченої і розумної Алли поспілкуватися почав заходити весь цвіт теплицької інтелігенції. Тут можна було зустріти і братів Козачинських, і Сокотнюків, забігав молодий архітектор Віктор Українець, приходила з Аллиною сестрою Людою дуже цікава для мене своєю біографією незвичною Сандра Галінгані – дочка італійського комуніста і теплицької дівчини, які познайомились у німецькому концтаборі під час Другої Світової війни….

Часто, повернувшись з відрядження, заставала вже згадуваних краєзнавців-істориків Івана Денисовича Цаля з Удича та Івана Карповича Фурдика із Соболівки…. І з великим задоволенням слухала їхні розповіді про ті часи, коли наш тихий, далекий від магістралей людних Теплик був Смілгородом, знаменитим форпостом на кордоні Дикого поля, і нібито стояв майже на перехресті степових шляхів: і Чорного, яким гнали орди у Крим ясир – наших дівчат українських, і Шовкового, й Соляного, якими текли у Європу шовки бухарські та сіль севашська….

І про Коліївщину розказували, в якій брали участь наші предки цілими родинами і навіть селами гайдамацькими… і про те, як у цих степах Богун і Хмельницький свої полки формували, на турка і шляхту ідучи…. Про легендарний Турчин ліс, який був секретною базою турецького султана, і про те, як козаки викурювали з його підземель яничарів….
За породою Івана Фурдика я попросила Микиту Годованця написати для «Зірка» спогади про відомого в наших краях борця за народне щастя Івана Мая, жителя Соболівки…. Що він і зробив, а я виросла в очах колег і начальства як журналіст…

Так часом хочеться погомоніти з подругою про наше молоде минуле, та, на жаль превеликий, Алла Григорівна уже далеко… аж за тим обрієм, куди і в дзвони церковні не додзвонишся…. Хоча…. мене ніколи не покидало відчуття її активної присутності в моєму житті…. Іноді беру її фотографію, на якій вона така красива, безжурна, молода, і де на звороті написано її розмашистим чітким почерком: «Голубій людині Галині Тарасюк від тої, яка бачила світ рожевим». Квітень. 1967 р. Теплик», і здається, говорю собі з нею….

БОРИС ШОР: ТІЛЬКИ НЕ ПЛАЧ

Другим моїм учителем був присланий з Гайсинської газети «Трибуна праці» Борис Олександрович Шор, людина надзвичайна, без жлобських чиновницький «замашок», з прекрасний почуттям гумору і відчуттям рятівної тимчасовості усього в цьому світі. Отож, дякуючи оптимісту Шору, трудовий день у нашій редакції (доки із Сиротюка в райкомі «три шкури знімали») починався з жартів, анекдотів, до яких були всі охочі.

Навіть «літучки», де прийнято було строго критикувати «матеріали» один одного, перетворювалися на годину сміху. Особливо, діставалося романтичному Фішману, «перла» якого, зазвичай, зачитувала Алла Григорівна, зобов’язана в ролі відповідального секретаря редагувати всі наші «шедеври». Одну із таких «перлин» Фішмана досі пам’ятаю. Так, описуючи піднесений ранковий настрій ланкової з Кивачівки чи Метанівки, він писав: «Йдучи полем, її серце радісно калаталося»…

Звичайно, педагогові, який звик сам повчати, було незручно, але жартівливу критику Алли Лев Борисович сприймав мужньо і завжди дякував за прекрасний урок української мови.

Але скоро всі ми пошкодували, що підсміювалися над таким чемним і роботящим Фішманом. Особливо стало не до сміху мені, коли він, не витримавши лихої долі районного газетяра, покинув нас, невдячних, і повернувся у свою школу. Ще б пак! Весь фронт сільськогосподарських робіт разом з культурою, освітою і медициною ліг на мої вутлі плечі. От тоді-то я справді відчула, що то значить бути «ЛІТРАБОМ»!

Пригадую, якраз починалася гаряча сівба, і ми з Ігорем Павловичем на своєму ще воєнному драндулеті гасали цілими днями рідним бездоріжжям, «ради нескольких строчок в газете», як співалося тоді в популярній радянській пісні про радянських журналістів. А коли драндулет ламався і гарна була погода, тоді Борис Шор, як батько рідний, проводжав мене саму у далеку й пішу подорож по селах, по веселих, наказуючи:

– Оце, Галю, йди собі нога за ногою дорогою степовою, а як прийдеш до села, одразу – в сільську раду, або в контору колгоспу, і в кабінет до голови. Добрий день – добрий день! Я така-то, кореспондент газети «Зірка»! Прийшла прославити вас. То чим можете похвалитися? Чи свинофермою, чи рільництвом, чи художньою самодіяльністю? Чи цікавою людиною? А щоб тобі все розказали й показали, будь скромною, ніколи не величайся перед сільськими трудівниками, мовляв, я з города великого Теплика!!! Розумна! Бо нічого не розкажуть, і не покажуть. А як будуть пригощати обідом та ще й чарочку наллють, першу випий. Для дезінфекції, щоб не отруїлася їжею, бо що ми без такого кадра цінного будемо робити?!… І обов’язково подякуй, щиро так, щоб іще раз прийняли і нагодували, і з собою дали! І ніколи не плач, як щось не виходить так, як запланувала. Бо тільки із смертельного випадку нема виходу. Тож запам’ятай: найголовніше правило газетяра: не виходить критична стаття про ледачого голову колгоспу — пиши нарис про хорошого голову сільради! Або про клуб на замку, в нас навіть рубрика така є, або стругни фейлетон чи гумореску! Ти ж в нас спеціаліст, – натякав на мій скандальний літературний дебют.– У нас для фейлетонів і гуморесок тем – не міряно! На кожному кроці, було б лиш натхнення. А в тебе натхнення і гумору – вистачає. Правда, не завжди…

Оце, бувало, научає, а сам регоче-заливається, як дитина. Дуже чогось я його смішила своєю безпосередністю….

– А що, йому, тому Шорові, сміятися?! – думала я без образи. – А попробуй посміятися, блукаючи степами холодна-голодна! Бо ж тоді машини не гасали без діла дорогами степовими. Та й було тих машин – кіт наплакав: у кожному колгоспі одна «полуторка» для роботи і «газик» — для голови колгоспу. Тож часом мене «підкидали» до Теплика, а частіше … «нога за ногою… і не зглянешся, як 10-15 кілометрів здолала піхотою, не присівши.

Наш Теплицький район – на межі трьох областей: Вінницької, Черкаської і Кіровоградської, і семи районів…. Тож часом незчуєшся, як опинишся то в Гайворонському, то в Христинівському, чи до Гайсинського знову повернешся…. Бувало, щоб не пертися в село до контори, завертаєш на плантацію бурякову до ланки, придумуючи на ходу запитання для інтерв’ю з ланковою, або бригадиром. А не вийде, як вчить Шор, є в запасі рятівний варіант: нарис про людей хороших.

Тож «відмірявши» навпростець кілька гектарів буряків, добираєшся, бувало, до розпашілих на сонці молодиць, і – одразу приступаєш інтерв’ювати, а жіночки й питають:
– А з якої ти, дівчино, газети?
– Теплицької, – кажеш, нічого не підозрюючи. А жіночки лиш руками з дива сплеснуть:
– А Боже! То це ти пішки аж з Теплика прийшла в наш Христинівський (Гайсинський, Гайворонський…) район?! А чого? По обміну досвідом?

А Боже! Оце так! Приперлася! Жінки дивуються, а тобі – як ножем по серцю: глянеш на небо – ні хмариночки, спека…. Переведеш погляд на землю – ні машиночки, ні підводочки… а до Теплика кілометрів з 20-30-ть і така досада обляже, що… мимоволі згадуєш слова Бориса Олександровича:
–Тільки не плач, коли щось не так!

Я справді часто плакала, коли в мене не все виходило. Поширений в радянські часи типаж – комсомолки-відмінниці. Поволі «вростаючи» у свою нову професію та освоюючи її секрети, чемно дослухалася до інструктажів досвідченого Бориса Олександровича. Але от забула спитати його, що робити, коли зайшла не просто в сусідній район, а в іншу область?!

…. Звичайно, повертаючись «з чужини» безкраїми полями до Теплика, я на весь голос оплакуватиму свою гірку журналістську долю. Однак, повернувшись живою-здоровою, та ще й прихопивши по дорозі якусь інформацію, чи вислухавши, на підводі їдучи, цікаву історію, з гумором розказуватиму Аллі про свої веселі мандрівки і пригоди.

… Згадую часто і не зло і редактора Івана Олександровича Сиротюка, але з острахом. Схоже, досі той страх маю. Але не так перед ним, суворим редактором, як перед його грізним криком. Так часто буває з керівниками, добрими по натурі людьми, які бояться бути справжніми, гадаючи, що тоді їх не будуть слухати підлеглі. Отож і вдають із себе грізних тиранів. І хоч ми з Аллою це розуміли, однак крик редактора доводив нас до постійних нервових стресів! А одного разу, коли прочитавши мій, на мою думку, непоганий репортаж зы жнив, Сиротюк почав страшно сварити мене, я від образи розридалася…

І раптом крик стих. І я, спідлоба глянувши на Івана Олександровича, – очам не повірила: переді мною сидів уже не молодий, не дуже здоровий, втомлений, зашуганий райкомом чоловік і… і ледь не плачучи, вуркотів, як дідусь коло внучки:
— Ну що ти, маленька? Ну Галинко… Ну не плач… Ну покричав… ну ж буває…. Ну добре…. Йди… вмийся… погуляй …лиш не плач….

Атож! Скоро й інші помітили, що варто мені було скривитися під час його бурхливих «батьківських повчань», як Іван Олександрович мінявся до невпізнанності, починав вуркотіли, ледь сльози не втирати, а за секунду відпускав з Богом, і сам правив мій «шедевр-одноденку».

Признатися, з того часу, я цим страхом грізного редактора перед жіночими сльозами почала нахабно користувалася. Як згадує наш земляк, журналіст і поет Василь Піддубняк, родом з Красного Кута, який після мене деякий час теж працював «літрабом» у «Зірці», про це моє нахабство легенди ходили. Нібито Сиротюк гукає:
— Галю, де матеріал строчний в номер?
А я відповідаю, скривившись:
– Нема. Творчий застій, Іване Олександровичу…

Але, думаю, що я не часто дурила старого редактора. Бо й справді, дуже скоро зрозуміла всю сувору романтику журналістської праці: хоч би ми всі повмирали чи полетіли в Космос, а газета мусить вийти!

Доброю, щирою і світлою людиною залишився в пам’яті Ігор Павлович Кордон, великий трудівник, обдарована особистість… Ми з ним, таким простим, милосердним, позитивним, щиро дружили, і навіть тоді, коли в редакції з’явився старенький «запорожець» їхали разом у відрядження, щоб лиш по дорозі прочитати один одного свої власні вірші….

Згадую з вдячністю ще одну свою колегу-подругу – коректора Галину Антонівну Поляк, родом з мого рідного села Орлівка та ще й родичка…. Була, як і Алла, веселою оптимісткою, і ніколи не впадала в печаль чи розпач, як бувало, я, «страждалиця»….

На жаль, майже вся перша редакція Теплицької районної газети «Зірка» вже відлетіла з журавлями в Ірій… Вже в Теплику і газети під назвою «Зірка» нема. Але, слава Богу, життя продовжується. І замість «Зірки» народ читає «Вісті Тепличчини», які очолює племінниця знаменитого історика-краєзнавця Івана Фурдика – Ірина Олексіївна Лупещенко, велика ентузіастка чесної журналістики, патріотка і берегиня її найкращих традицій…

А головне – є Теплик. Смілгород моєї юності, але набагато кращий, як колись. Теплик, який дав мені більше, ніж я йому: добрих людей, вірних друзів, перші успіхи і перше усвідомлення себе особистістю. А головне, саме в Теплику, на рідній землі, відбулася моя громадянська «ініціація».

Тут обрала мене моя професія.
Тут почався мій журналістський 50-річний стаж, тут я пройшла і початкову школу життя, і повний курс факультету журналістики…. Власне, Теплик був моїм щасливим стартом і в літературі. І залишається досі дуже світлим, вагомим і важливим відрізком життя, який не забути ніколи. І не викреслити.

Галина Тарасюк

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.