«Поетеса і прозаїк Галина Тарасюк дуже добре знала Володю, оскільки вони були друзями. Як журналістка газети «Молодий Буковинець» вона написала статтю про Володимира після феноменального злету пісень «Червона рута»та «Водограй».
Володимир був закоханий у Галю, присвятив їй свою «Пісня буде поміж нас». Це пише Михайло Івасюк у повісті «Монолог перед обличчям сина»…
***
Перше, що мене вразило у Володі, були його очі. Небесні. Не сині і не голубі — небесні. Потім він мені сказав, що очі йому перейшли у спадок від бабусі, а вся їхня сім’я — чорноока. Друге ж, що здивувало мене, — сором’язливість, несподівана для хлопців його віку, та ще пак для місцевої знаменитості, якою Володя уже був. Він буквально знітився, почервонів і запропонував мені відкласти розмову на пізніше.
Признатись, я була рада, що розмова відкладається…
Тут я зрозуміла, що до неї треба підготуватися. Я вперше зустріла людину свого віку, ровесника, від якої сходила еманація розуму, таланту й благородства — три речі, які я так шанувала в чоловіках і які разом майже не стрічаються в одній особі. Я не помилилася. Володя виявився надзвичайно ерудованою, інтелігентною, нестереотипною людиною. А ще якось безоглядно доброю і щирою.
Галина Тарасюк, Чернівці, осінь 1970 р.
Не знаю, як можна назвати наші стосунки з Володею, але це було щось таке чисте, ніжне й гарне, як маків цвіт, на який і тінь не впала. Нічого подібного в моєму житті не було.
Яким він був?
Світлим. У нього не було поганих рис, принаймні, я їх не бачила. Завжди уважний, добрий, веселий, надійний, чесний. У нього був священний пієтет перед життям, яке він любив, як дитина, і хотів, щоб воно ніколи не кінчалося.
Егоцентризм, нарцисиянство, самозакоханість були чужі його відвертій товариській вдачі. Володя умів переконати людину в її власній неординарності, у її великій, але не усвідомленій цінності для людства. Знаю це по собі. Він умів поважати іншого.
Володя сповідував культ своєї родини. Ідеалом для нього була сім’я його батьків, яких він дуже любив і поважав. Він гордився батьком, дядьком Іваном — канадським учителем української мови, захоплено розповідав про сестер, особливо про наймолодшу Оксану. Тоді я бачила, як він може гордитися. Не собою — своїм чесним родом, своїми близькими людьми.
Пригадую свій день народження 26 жовтня 1970 року. Зібралися кілька моїх знайомих, прийшов і Володя. Він зачарував присутніх вихованістю і комунікабельністю. Його попросили заспівати. Він узяв гітару й упівголоса співав «Червону руту», «Водограй», «Я піду в далекі гори». На спогад про той день мені лишилася гуцульська різьблена, інкрустована цятками рахва.
Але, як буває у житті, скоро наші дороги з Володимиром розійшлися.
У мене почався найтрагічніший відрізок життя: загинув батько, тяжко й невиліковно занедужала мама. На моїй відповідальності залишилися молодші брат і сестричка. Зі смертю батька я втратила і матеріальну, і моральну підтримку.
До Володі ж прийшла популярність, а за нею — слава.
Він був на злеті. І мені не хотілося навіть власною присутністю затьмарювати його ясний і високий світанок. Незабаром переїхав до Львова. І ми зрідка листувалися, переважно поштівками. Він попросив мене надіслати тексти для пісень. Я щось вислала, але із почуття дружби, бо нічого пісенного не мала.
Кілька разів ми зустрічалися мимохідь, і востаннє — на 60-річчі Михайла Григоровича, Володиного батька, в 1977 році. Урочиста частина ювілейного вечора була зворушливо тепла й невимушена. Зі словом про Михайла Григоровича виступили Ірина Вільде, чернівецькі письменники, серед них і я.
Тоді ми з Володею перекинулися кількома словами, а розмова продовжувалася в ресторані, на банкеті. На той час я була вже у шлюбі, але прийшла одна і, як буває в компаніях, не досить зручно почувала себе без пари. Та й муляла присутність Володі… По старій пам’яті.
Він ніби відчув мій стан і запросив на танець.
Був несподівано солідний і серйозний. Може тому, що щойно виголосив з гордістю зворушливий тост за здоров’я батька, якого любив і шанував. Не знаю, але був навіть сумний. Розпитував, як живу, чи хороший чоловік. Коли я знітилась і здвигнула плечима, раптом сказав:
— Тобі треба звідси виїхати. Отак — стріпнути крильцями й полетіти.
— Куди? — спитала. — У Львів?
І тоді Володя аж ніби лячно заперечив:
— Ні, ні, тільки не до Львова. Там ти не виживеш!
— А ти, як ти виживаєш?
— Важко, коцю, важко… Ти навіть не уявляєш…
— І це при твоїй славі?
— А може, й тому, — він гірко усміхнувся. — Колись розповім… А зараз давай забудемо про все погане й будемо веселитися.
Отакий між нами відбувся останній діалог.
Розповісти про свій побут у Львові він мені так і не встиг. Але зустріч ще була — випадком, несподівано.
Взимку 1979 року на вулиці Леніна в Чернівцях.
Незабаром я мала стати матір’ю і вся була перейнята слизькою дорогою, що майже зіткнулася з Володею — він ішов у товаристві одного чернівецького співака.
Вигляд у мене був, звичайно, не вельми, і я поспішила перейти на другий бік вулиці. Коли озирнулася — Володя стояв і дивився мені вслід. Був у чорній болонєвій куртці. Вигляд мав нездоровий. І дивився сумно. Це було за кілька місяців до його трагічної смерті.
Тепер я розумію, — то було мовчазне прощання.
І не тому, що між нами колись була ніжна дружба. Ми були «друзі по нещастю». Покоління сімдесятих. Як лише сьогодні його не називають: і нездійсненим, і тихим, і застійним. Дехто з молодих максималістів узагалі не помічає і чіпляє свій підмальований під розстріляних неокласиків вагончик до паровоза шістдесятників.
Але ті роки були: 66–68–70–79…
І коли по всій Україні витравлювали будь-яку більш-менш критичну думку й виганяли з університетів і літератури протестантів, «вольно-думствуючих», то все робилося під звуки популярної телевізійної всесоюзної передачі «Алло, ми шукаємо таланти».
Всі національні змаги до відродження зводились до бутафорних імітацій «а ля фольк». І від Камчатки до Карпат аборигени у стилізованих під національні костюмах на один покрій і взір виспівували під стилізовані народні пісні… Теж на один «усереднений» мотив. Так брєжнєвсько-сусловські інтернаціоналісти вирішували проблему розвитку національних культур.
І тоді, коли арештовували Стуса, Руденка, Мельничука Тараса, коли розсипалися «Мальви» Іваничука, коли у віршах молодих слово Україна підміняли загальником батьківщина або ж взагалі викреслювали його, Івасюкова пісня злетіла несподівано в небо, розірвавши всі ідеологічні рамки дозволеного провінціалізму.
І світ почув і заспівав її не чутною досі, не знаною досі мовою — українською, і пісня ця вже була не Володина, а українська. Так Івасюк зробив те, за що клали голови його ровесники, — заявив про Україну всьому світові. Це його найбільша заслуга. А це тоді нікому не прощалось.
У рахві, яку мені подарував Володя в день народження, лежать сьогодні дві грудочки землі, священні для мене, — з могили моїх батьків і Володимира Івасюка.
Галина Тарасюк
