Влітку 1987 року на Київщині у редакції Рокитнянської районної газети «Комуністичний шлях» відбувся експеримент: цілий місяць газету і передачі районного радіо випускали дублери – студенти факультету журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка.
Це був цікавий і незабутній час: у країні – перебудова, звісно, і в студентському середовищі жваво обговорювали нові проекти, що з’являлися тоді на телебаченні і радіо, резонансні публікації у столичній пресі. Ми тоді не просто засвоювали теорію в університетських аудиторіях, ми прагнули більшого – живої справи, де свої думки і переконання змогли б донести до читача, слухача чи глядача.
Ініціативу студентів щодо дублерства у редакції районної газети підтримали, відбувся Рокитнянський експеримент. Згадуючи про нього, хочу запропонувати кілька епізодів-спогадів про наше перебування у Рокитному. Зауважу, того літа мені виповнилося 22 роки.
Приїхали
Ми із Сергієм Дзюбою – у Рокитному. Добралися у центр містечка, відшукали редакцію. А вона, виявляється, в одному приміщенні з місцевою владою – райкомом та райвиконкомом. У коридорах порожньо: неділя, вихідний. Забігаю у якусь приймальню.
— Ми студенти з Києва, приїхали на експеримент, — кажу.
— Ну і що? – зводить благально брови якась жіночка.
— Як що! — дивуюся. — Ночувати ж десь треба. У нас завтра перший робочий день.
— Чекайте, — наче схаменулася жіночка, — зараз подзвоню. А за хвилину:
— Вас у гуртожиток поселили, кілометра півтора звідси… Речей багато? Що ж робити?.. Що ж… Степане Григоровичу! — вигукнула у вікно, — тут студенти з Києва, оті самі… Підвезете? От і добре, ніяких проблем, — посміхнулась. — Ідіть, вас голова райвиконкому підкине.
Виконкомівська «Нива» швидко доправила нас під гуртожиток. Не встигли поріг переступити, як позаду почули крик:
— Стійте, ви куди? – біжить до нас якийсь хлопчина. Підбіг, тисне руки, вітається:
— Вітя, інструктор райкому комсомолу, а ви хто?
— Толя і Сергій – студенти.
— Слава богу, — радіє інструктор. — А я бачу, що голова вас привіз, то й подумав: знову якась комісія до нас – як вони уже набридли, — витирає хустинкою спітніле чоло. — Це ви газету робити приїхали? Що ж, звертайтеся: чим зможу – допоможу.
У гуртожитку нам відвели цілий блок з кухнею і кількома кімнатами. Не встигли влаштуватися, як у коридорі галас, сміх – приїхала решта нашої редакційної команди.
— Ну що, жахнемо потроху, є нагода, — підморгує Павло Кущ і дістає величезний пакунок з черешнями.
— Мабуть, міцні? — цікавиться Микола Маценко.
— Червоні міцні, — іронічно уточнюю.
— Ви жартуєте, а я з голоду помираю, — кривиться Сергій Дзюба. — Дівчата, ви ж неперевершені господині – стіл накривати пора.
За тим столом і зробили перше фото. Наполіг на цьому Сергій Порфир’єв (наш фотокор). Націлив об’єктив і наказав:
— Посміхніться!
Клац!
— Погано, — не вгавав, — тільки Ліна радіє, а треба щоб усі.
І знову – клац! Той знімок – у студентському альбомі: усі ми такі молоді, стомлені, але щасливі, повні ентузіазму і дерзань.
Нас було дванадцять.
Іван Безсмертний, Євдокія Новікова, Павло Кущ, Анатолій Гаркуша, Олег Стрекаль, Ірина Іванова, Ліна Вербиченко, Тетяна Мірошник, Микола Маценко, Сергій Порфир’єв працювали над газетними матеріалами. Автор цих рядків разом з Сергієм Дзюбою готували до ефіру передачі районного радіомовлення. Штатні працівники редакції на той час пішли у відпустку. Керувати процесом залишили тільки редактора районки Миколу Каплю. Так починався місяць дублерства.
Микола
Це не наш Микола Маценко. Цей Микола на прізвище Мехеда працює у районному вузлі зв’язку. Там знаходиться редакція радіомовлення, звідти транслюються в ефір передачі. Зранку, о шостій десять, магнітофон вмикає черговий зміни. Микола Мехеда – один з чергових. Великий і трохи незграбний за статурою, він має навдивовиж чутливу душу. А ще – завжди посміхається. Навіть коли розповідає цілком серйозні історії.
— Привіт, хлопці, — зустрічає нас зранку. — А йдіть-но сюди, я вам дещо розкажу. І починає:
— Молодці ви, що не боїтеся наших місцевих начальників-буквоїдів. Критикуйте їх, нехай хоч доки ви тут, в районі, почухають потилицю у безсиллі. Вони ж вам нічого не зроблять? Нічого. Ви, головне, старайтеся. До речі, іду сьогодні на зміну і очам не вірю: біля нашого ставка КАМАЗи снують туди-сюди: пісок возять. Це ж треба, років три після аварії на маслозаводі нічого не робили, а тут спохватилися. Чого б то, думаю. А потім згадав – це ж ви репортаж робили. І, бач, критика подіяла. Зрушили діло з мертвої точки. А поставте-но плівку, давайте ту передачу ще послухаємо.
Крутяться бобіни, слухає Микола, посміхається втаємничено:
— Здорово ви директора маслозаводу розписали. І правильно – нехай не зливає нечистоти у ставок. А по закінченні передачі зітхає:
— Скільки у нас ще того зла. Я ось вам про нашу лікарню розкажу. Лікують там за гроші, за хабар. Але ж тих дохторів голими руками не візьмеш. Та й не кожен згодиться про це говорити. Факти треба, — і раптом осікається, — ні, марна це затія…
Скільки подібних монологів вислухали ми із Сергієм за місяць. То песимістичних, то оптимістичних, але небайдужих. Вони були для нас і оцінкою роботи, і підтримкою юначих дерзань. А якось покликав Микола і каже:
— Хлопці, я про вас у нашу районку напишу.
— Та, ну, Миколо, ще скажуть, що самі лист організували.
— Хай кажуть. Я ж сам писатиму. Просто хочу вам подякувати.
Ми і забули про ту розмову, а Микола таки листа написав. А наші колеги його ще й надрукували. Скажу чесно: було приємно, бо Миколина підтримка була справжньою, щирою.
Качула
Дружина нашого однокурсника Віктора Качули родом з Рокитного. Довго збиралися із Сергієм до нього в гості – і все ніяк. Віктор – поет-пісняр від Бога. Одну з його пісень ми використали у радіопередачі, от, і хотіли разом ту передачу послухати. Нарешті, вибралися в гості. Дружина Віктора Галина якраз мала народжувати. Ми у двір, де Вітя, питаємо, а теща:
— Нема його. Та ви заходьте в хату, там Галя, і не сама. Вітя сьогодні з батьком ні світ, ні зоря рвонули рибалити. А під обід переказують мені: іди забирай дочку з онукою з пологового. Господи! Без Віті! Як же це! А вони ж на рибалці, де і коли повернуться — ніхто не знає. Добре, що менший мій Дмитро вдома – то ми з ним пішли та й забрали. Заходьте до хати, подивіться на наше щастячко.
У хаті усміхнена Галина і крихітка-донечка! Аж тут і Вітька на поріг. Тільки й мовив:
— Ну, це ж треба отак.
— Та не переживай, — заспокоює дружина. — Усе ж добре!
І стільки світла та любові в очах, що аж-аж.
Заметушились усі, почали збирати святкового стола. А там спогади, розмови – не до наших передач. Одним словом, зустрілися ми з Вітьою вже за кілька днів. Аж сяє чоловік і запитує:
— А вгадайте як я доньку назвав?
— Та звідки ж…
— Звісно, Юля. Юля дитина іюля – відчуваєте співзвучність? Я вже й пісню написав.
Слухали спочатку пісню, потім нашу передачу, довго розмовляли. І так добре було на одній емоційній хвилі, коли все ще тільки починається і попереду ціле життя.
І сміх, і гріх
Магнітофони у Рокитнянській радіоредакції були побутовими та ще й старими. А ми ж прагнули готувати передачі не із студійними записами, а живі, багатоголосі, з репортажами та інтерв’ю з місця подій – так як нас учили на факультеті. Технічно це було дуже важко. Тільки факультетський старенький «Репортер» у нас був професійним, він і виручав. З ним працювали на виїзді і «чаклували» під час монтажу програм у студії.
Засиджувалися допізна, як правило, до півночі. Якось уже і за північ перевалило, а записати текст ведучих ніяк не можемо: напруга сягнула такого рівня, що й слова не в’яжуться. Що робити? І холодною водою вмивалися, і на подвір’я вибігали розім’ятися – не допомагає. І раптом вирішили: а давай анекдоти розказувати. Так і вчинили. Десь із півгодини реготали досхочу, зате потім досить швидко записалися і змонтували черговий радіовипуск. Правда, до гуртожитку добралися, коли небо уже сіріло.
Ще одна курйозна історія.
На час експерименту у колективі студентів-дублерів діяла заборона на вживання будь-яких алкогольних напоїв. Правда, одного разу ми її порушили – на мій день народження. Вирішили, що цього дня шампанського випити можна.
Відкоркувати пляшку доручили найвідповідальнішому і найспортивнішому Анатолію Гаркуші. Чи то момент був, дійсно, відповідальним, чи Анатолій занадто спортивним, але він так крутнув корок, що пляшка вибухнула шампанським і добірному товариству дісталося лише по кілька крапель святкового напою. Але тост проголосили і за святковим столом посиділи. Спочатку ображалися на Гаркушу, а потім жартували: завдяки Толіку, мовляв, не порушили «сухий закон». Цей день народження запам’ятався мені на все життя.
***
Ці спогади – всього кілька штрихів до неспокійного і цікавого студентського життя. Уже тепер, згадуючи Рокитне, розумію, що без підтримки і наполегливості декана нашого факультету Анатолія Захаровича Москаленка нічого не відбулося б.
Це він «пробивав» ідею студентів у відділі пропаганди та агітації ЦК Компартії України і переконував, що експеримент має право на життя (без цього експериментувати ніхто б не дозволив). А уявіть скільки незручностей пережили рокитнянські чиновники, коли у газеті і в ефірі йшлося про місцеві негаразди, вирішення яких залежить від них самих? Вони, мабуть, і деканові скаржилися, і у вищі інстанції. Погоджуючись на експеримент, у часи «керівної і спрямовуючої» на факультеті ризикували добряче.
Але ризик цей був виправданим. Бо під час експерименту в рокитнянському газетному кіоску можна було купити багато газет, крім однієї – районної. Про експеримент потім говорили багато, аналізували доробок студентів-дублерів, і схвалювали, і критикували, та саме він, експеримент, став поштовхом, аби таку практику продовжувати далі.
Уже наступного року студенти радіогрупи нашого журфаку замінили працівників відділу молодіжних програм у Черкаському обласному радіокомітеті, а після того ми із Сергієм Дзюбою пройшли виробничу практику ще й у молодіжній редакції «Орізонтул» Молдавського національного радіо. Про такі експерименти багато хто міг тільки мріяти.
Та найголовніше – у нас повірили.
А ми перевірили себе на що здатні. І це був достойний початок шляху у професію. Професію, що стала смислом і невід’ємною частиною життя.
Анатолій Тютюнник
