Ця фотографія згодом десь пропала, але вона точно була. Кілька молодиків стоять у ряд, посміхаються. Мені вони здавалися дядьками, хоча, думаю, мали десь по 25–30 років. Один із них, крайній чорновусець, вирізнявся незворушною міною, а ще тим, що одну руку згинав у лікті, прикладаючи до згину іншу. Незнаний жест мене зацікавив. Батько пояснив, що дядько у такий спосіб показує розмір впійманої рибини. Він, мовляв, затятий рибалка. Звали дядька Миколою Холодним. Я запам’ятав.
Пізніше я натрапив у батьковій шафі на аркуші з машинописними віршами. Лежали вони в найнижчій ніші, де батько тримав видання, привезені його братами, моїми стриями. То був, переважно, самвидав, тобто, щось заборонене, як я розумів, зокрема, й по батьковому стишеному голосу. Вірші належали Миколі Холодному. Фотографічному дядьку з жестом, який під ту пору я вже тямив без рибальських евфемізмів. З віршів дещо пам’ятаю й потепер:
У непосидящого трудящого
Пахнуть димом з печі облігації…
Перший, притомно сприйнятий мною вірш Холодного був із варшавського «Українського календаря» за 1964 рік. Вчитався в нього я років на десять пізніше. Він мене напнув незнаною енергією.
Минають дні, минають ночі,
І ми минаємо потроху,
Як передбачення пророчі,
Як стріхи в атомну епоху.
Я з дитинства навмання тикався в обкладинки збірок з верхніх полиць, перечитав майже все, але критеріїв поезії не мав. Піди розбери, хто з них кращий – Рильський, Плужник, Імре Мадач, Брюсов, Вінграновський, Загул, Драй-Хмара, Антонич чи, скажімо, Володимир Самійленко. Холодний першим вирізнився з цієї строкатої маси. Я переписав вірша в блокнот, разом із Драчевим «Стоколосом» і ще кількома, різних авторів. «Стоколос, нації стоголос…» – тугі ці рядки, ніби поштовхи крові серцевими шлуночками, на мене впливали, міг навіть продовжити вголос, коли поряд нікого не було – «іржи, мій коню, над біду/ твоє іржання чорнобриве!» Світогляд років під дванадцять я мав химерний. Бажання також. Натяки й півнатяки, вичитані 
в книжках, щось почуте з-за батькового плеча, схиленого над зеленим радіовічком «Естонії», а найголовніше – його розмови, дядьківські приїзди і теж розмови – обертатися було де.
Вірші Холодного з якогось часу з батьківської шафи зникли. Іван Васильович, у чиє суперечливе єство припливами вселялася відвага й схожими спазмами накочував переляк, періодично від крамоли позбавлявся. При згадці про особу Холодного він кривився.
– Оббрехав Івана Макаровича. На хлопців щось молов…
Я знав, що мова про Івана Гончара, скульптора й колекціонера, збирача української старовини. Щось проти нього Холодний свідчив, як і проти деяких інших людей, коли каявся у 1972 році. В мене був буклет скульптурних робіт Гончара, а серед батьківських фотографій зберігалося кілька світлин, на котрих мої стриї й дядько Микола Горбович позували у справдешніх козацьких одностроях із гончарівського зібрання. На дядькову Миколину лисину, в яку я малим полюбляв поціляти щиглями (а він чомусь це терпів), була насунута смушева шапка зі шликом, а за поясом, як і в інших фігурантів, стирчали пістолі. Холодного на фото не було. З ним, як я зрозумів, історія була не тільки темна, а й некрасива. Основне – він «поплив», змушений був відректися від ідеалів і друзів. Батько говорив про це, аж складки врізалися між бровами. Стриї відгукувалися стриманіше, уникаючи гострих оцінок. Баба Христя в селі, натрапивши на горищі на якісь «бамаги», селянським чуттям втямила, що за них її синам можуть приснитися кислиці, тож і Маланюк, і Грушевський, і брошури доби українізації, й різномасні самвидавчі машинописи повмазувалися глиною в сінешну стіну, де колись було вікно. Від віршів Холодного залишилася таїна того, з «Українського календаря» (часопис батько не викинув) та уривки, цитовані стриями й читані по «голосах».
Дядько був не сформований партою,
Він відходить, як стиль рококо.
Весь народ любив рідну партію,
Дядько вперто любив молоко.
Або таке, як без нього:
На стрімкім териконі ти мені віддалась,
Серед білого дня, в суботу.
І дививсь на нас весь Донбас, весь Донбас…
Стрий Федір робив павзу, імітуючи авторську манеру читання, й видихав:
Припинивши роботу!..
Цього вірша Холодний привіз замість репортажу про життя донбаської робітничої молоді, за яким його відряджали з ЦК ЛКСМУ, і перед членами того ж таки ЦК прочитав. І з розповідей, і з самих віршів вимальовувався образ зухвалого, дошкульного чоловіка, трохи абсурдистського й потужно талановитого. В мене аж голова паморочилася від захоплення. Відсунутий обставинами, таємничий Холодний подаленів, проте з уяви й пам’яті не зник. Навіть його злам, його відступ додавали образу трагічних сполохів.
У доармійський мій період вістки про Холодного просочувалися дуже скупо. Вигнаний з Києва, він на якийсь час осів у Вінниці. Там же в той період жив і вигнаний з партії Горбович, змушений перебратися із Запоріжжя. Стрий Федір приїздив до нього і вдвох вони провідували Холодного. Дядько казав, що все було чинно. Холодний мав хорошу квартиру. В квартирі стояло піаніно.
Після армії, гостюючи в стрия в Києві, я поцікавився Холодним.
– Та живе…
– А пише?
– Не знаю. У нього були якісь труднощі, з Вінниці втік в Остер, ми збиралися помагати. Але я зустрів Сверстюка, Сверстюк сказав: «КГБ його купив – хай він його й годує».
– А щось із його творів у вас є?
– Було, – дядько стишив голос. – Останньою відвіз Миколину працю «Про душу в пісні і пісню в душі», закопав на городі в тещі…
У відступництво Холодного вірилось і не вірилось. Ставити йому щось на карб я не міг і не хотів. Та й інтерес до постаті поета, який умудрився бути нерадянським у радянський час, переважав усе інше. Холодний здавався якимось літературним Боббі Фішером, який і після відходу в тінь лишається непереможеним, а об’явившись у будь-який момент, ще дасть фору будь-кому з тих, хто всі ці роки викаблучувався на кону, старшим і молодшим. Як Фішер, повторюю. Або Джордж Форман, що повернувшись у ринґ, став чемпіоном-супертяжем у 45. Або, зрештою, як старий бродяга, що під скептичні ухмилки бере гітару в малоліток десь на агітмайданчику чи за столом-«козлятником», у мої юні часи так бувало, а через пару хвилин віддає під захоплені покивування й перЕзирки. Коли ось тільки він знову з’явиться, той загадковий поет-ексцентрик, і що для цього в житті має статися?
З Фішером-Форманом я зустрінуся взимку 1997 року на платформі станції метро «Лівобережна». З-під лисячої шапки Холодного, величної, ніби туркменська папаха, поблискувала прозелень очей, ніс бадьоро рожевів на кінчику. Ми пішли до чоловіка на прізвище, здається, Мойсеєв, з яким і з’явився Холодний. Добре, що йти було недалеко, бо мені в коліно, травмоване напередодні на футболі, в метро з усього розмаху влучили ґратки турнікету, я ледь шкутильгав. Це, звісно, не затьмарювало головної радості. Заочно з Холодним ми вже були знайомі, дзвінок його в Запоріжжя, з чого все й почалося, описаний в романі «Сни неофіта». Він тоді, окрім усього, заявив, що однією рукою тримає слухавку, іншою пестить якійсь жінці перса, а вона, в свою чергу, розстібає йому штани і зараз почнеться таке-е… Ми переписувалися й передзвонювалися, Холодний уже мав мої вірші, які оцінював досить високо. Несподіваний його приїзд до Запоріжжя й спільна поїздка до Гуляй-Поля описані теж, тож не буду повторюватися. Однак першою зустріччю була саме київська, яку я в романі чомусь обійшов.
Стариком Холодний не виглядав, і це радувало також. Вуса, які виткнулися вже в квартирі, коли розмоталося багатошарове кашне, сріблилися сивиною, але що ж. Очі світилися молодо, компактний Костьович тримався жваво й приязно.
– Я, коли поїздом їздив у Крим, у Запоріжжі вночі вискакував горілки з одним купить, – позирав на мене Холодний. – Там ще й дівка була гарна, але адреси не взяв. Ти тоді ще й до школи не ходив, мабуть. А тепер ось, розумієш, «Марґінес» читаю й цитую знайомим…
У тісній кімнатці, заставленій книгами, ми поговорили, трохи випили. Говорив переважно Холодний. Читав вірші. У Холодного був період сподівань. Може, він теж відчував себе Фішером, підзабутим лідером, котрий повертається. Злегка захмелілому Костьовичу в новому світі подобалося не все.
– Розвалює дух, цей Зінкевич. Гребе дівчат молодих, красивеньких, та цей – видає їм же ж книжки.
Одна половина обличчя в Холодного була червоняста, чи то з морозу, чи від збудження. Інша, зі шрамом – у рожевих патьоках шкіри, що ніби підпливла від опіку, змазавши чіткість рис. «Чеемте» – так казав стрий про ту пригодоньку товариша – «чєрєпно-мозговая траума», наслідки повоєнного дитинства, з якого Холодний виборсався ще й без пальця на руці.
– Навіть Ілля, єбі’омать, написав у газеті, щоб молодІ не ходили в спілку, а присилали вірші. Це ж розвал повний! Шо ти – надомник? Ти ж робиш там, в тебе ж є кабінет.
Я сидів, розм’якаючи в теплі, вколисуючись голосами. В мене тоді теж був період надій. Символ епохи, найсміливіший, найекстравагантніший, найрозкутіший поет андеґраундного шістдесятництва (а може, й не тільки), сидів навпроти, ворушив губами і акуратні вуса з просіддю теж ворушилися, і це був не сон. Він уже видав натоді дві книжки віршів – «Дорога до матері» й «Усмішка Джоконди». Держава мала стосунок лишень до першої, другу видавав сам. Продав машину – й видав. Розголосу ні про «Дорогу…», ні про «Усмішку…» практично не було. Я мав обидві книжки. Деякі вірші знав із раніших часів. Щось уже навіть не дуже сприймалося, вадячи надміром публіцистики. Але були речі, з яких шугали проломи в небо, та так, що забувалося дихати.
налились вуста мов полуниці
і поблякли перед ними зорі
чом я не никифор із криниці
я б намалював тебе в соборі
і молився б світ на тебе голу
а ставало б зимно тобі зи
то святі спускалися б додолу
і палили власні образи́
Який Симоненко, про що мова? До того ж, це 1959 рік. Або ось так, роком пізніше:
сидить вона втішаючись словами
що квітів стільки ще ніхто не мав
і поки били мерзлий ґрунт ломами
глухий Бетховен на руках його тримав
а серед ночі як посне село
від шибок відхиляючи пагілля
він стукає до неї у вікно
і каже я приніс тобі вугілля
Можливо, Костьович цих віршів того разу й не читав. Вони мені все одно звучали, й не лише ці. Навіть біль у коліні забувся. Прощаючись, здається, обійнялися.
Коли я зустрів Холодного восени 1999 вже живучи в Києві, він продовжував на щось втомлено сподіватися. Найперш, хотів перебратися до столиці, з якої був свого часу незаконно виселений після виключення з університету. Хотів Шевченківської премії, на яку його, здається, таки номінували за поему «Махно». Написав її Микола Костьович після нашої поїздки до Гуляй-Поля та гостин у внучатого племінника Махна, Віктора Яланського. То була колоритна подорож, на Холодного вона справила враження, особливо хата Махнового брата Карпа, стара, глинобитна, зі сволоками й черепичним дахом, де раніше був штаб і де ми сиділи з господарями, при борщі й чарці, а з численних фотографій по стінах на нас дивилися родичі й сподвижники, як ті ж Лепетченко чи Куриленко, з шаблями й мавзерами, та й сам Батько допитливо наставляв крило чуба.
Поему Холодний чомусь називав «симфонією», вона друкувалася в «Кур’єрі Кривбасу». «Бачу Вольвача горду появу,/ І в Ребра молодіє душа./ Подаю урочисто заяву/ До козацького, друзі, коша…» В історію входити приємно, в будь-якому разі, але за Костьовича трохи саднило. Це були сутінки таланту, повернення Фішера не відбулося. Та й не могло відбутися. Все було зрозуміло ще з книжок, виданих в новій Україні. З усього, написаного десь після 1975-го, практично жоден вірш не сягав рівня кращих речей попередніх років – від кінця 1950-х до початку 70-х. Ні, пізній Холодний так само впевнено гатить у поетичну браму, він іронічний, уїдливий, жовчний, ще навіть більше, ніж у молодості, але й по всьому. Шугань ув інші виміри, у надпростір і позачасся уже не стається. Брама поезії, якщо й відкривалася, то на щілину, й пара-трійка винятків лиш увиразнюють переміну.
Йдуть колони, йдуть колони,
На Бубу дають талони.
Хай живе нова доба –
Ленін, Крішна й Бубаба!
Найбільше ж Костьовичу хотілося визнання. У старій добі він був крамольним поетом із небезпечною славою, у потоках і протягах якої, у карколомних зАкрутах його було збито з ніг. У сподіваних нових часах, як виявилося, для літератури звужувався простір, а для Холодного, от саме для нього, простору і взгалі не ставало. Хіба, може, ніша труни. Він не втрапляв у новий час, як не старався, аж тріскаючи швами старофасонних кльошованих брюків із такими ж старомодноврізаними кишенями. «Інші часи – інші запахи» – як казав академік Погребняк, учитель мого стрия. Сам Микола Костьович, думаю, це теж розумів, вловлював волосинками акуратних посивілих вусів, ніби радарами. Стрічався він мені в Києві все більш набурмосеним і дражливим. Дражливитися йому взагалі було легко, це я засвоїв ще з Запоріжжя, з Хортиці і прес-бару в будинку преси починаючи. А про рейд до Гуляй-Поле – то вже й мови нема. Точніше, трохи є – у «Снах неофіта».
На вечорі до 60-літнього ювілею, котрий пройшов у будинку письменників і напередодні якого Холодний жалівся мені, що немає за що купити нові туфлі, не було нікого з класиків-шістдесятників. Із молодших літераторів – Ірванець та я. Про якесь медійне висвітлення годі й говорити. Представник одного з кандидатів у Президенти України подарував ювілянтові кавоварку. Після вечора в одному з приміщень був запланований фуршет. Насуплений Костьович став на дверях і провадив власний фейс-контроль, завертаючи всіх «стололазів». За чаркою, де були Череватенко, Кореневич, екс-політв’язень Василь Овсієнко, здається, Мушкетик, Костьович знову читав вірші. «Переночую, й завтра – на Чарнігів» – казав мені в кінці, все так же суплячись.
Стосунки наші з часом очікувано дали тріщину. Причина ніби зрозуміла: поганий характер Холодного (це ще м’яко сказано, дехто вважає характер Костьовича нестерпним). Клякнувши над цими рядками, я раптом дійшов простої, як лопата, думки: «А ти ж – нітрохи не кращий…» Та ще й молодший на чверть століття. Я дещо зробив для Костьовича за його земного життя, і вже після, а от за розсвареність ту таки неприємно. Прикро і ще за один момент. Холодний про нього навіть не підозрював. Справа в тому, що якоїсь осені я його зустрічав в Острі. Точніше, на остерському базарі. Опинився я там у компанії з Вінграновським, який гетьманував на передньому сидінні, поетом Качаном, і Іваном Павловичем Дулею за кермом нашої сріблястої «Тойоти». Їхали ми на Лутаву, урочище на Десні, де збиралися провести кілька днів.
– У Острі – найсмачніший хліб, – значив маршрут Вінграновський ледь не від Троєщини. Промовляв, ніби похрустував кіркою, аж дух теплий чувся. – Заїдемо на базар, скупимося, а вже звідти… Поки Іван Павлович вибирав товар, я пройшовся базаром. Кілька рядів довгих столів на стовпчиках, між ними – вже не густий, підобідній базаровий люд.
Руду лисячу шапку, що раптом вигулькнула з іншого боку прилавку, не впізнати я не міг. Тим більше, що в комплекті до неї додавалася й дублянка. Холодний ніби перенісся з метро «Лівобережна», Мойсеєва хіба бракувало. Костьович поволі сунув уздовж прилавків. Я, сковтнувши радісний вигук, крутнувся до машини.
– Миколо Степановичу, там – Холодний!
Вінграновський, ворухнувши нижньою губою, незворушно дивився на мене.
– Може, покличемо його? Та в машині, та той, по чарці… Може?..
Микола Степанович ворухнув губою вдруге.
– Павло… – Вінграновський посміхнувся, втоплюючи підборіддя в шию. — Хай він собі йде. Як ви казали, Ілля його називає: «Коля Прохладний»?
Вернувся Дуля з хлібом. Холодний, обійшовши ряд, поволі йшов іншим, рухаючись в нашу сторону. Шапка руділа й наближалася.
– Ох ти й-йо! Яка шапка! Хоч ще й не холодно… – Вінграновський, відвернувшись від бокового вікна, зітхнув. – Я йому не можу пробачить Ніну Матвієнко. Та й Івана Макаровича… Тож хай собі він іде на прогулку, а ми поїдемо на Лутаву, де, де… – Микола Степанович добирав слова. – Де не ступала нога Холодного, от!
Машина рушила, змазавши вихлопним димком базарчик. Між негустого люду пливла шапка, тепліла в похмуре небо, а під пахвою пливла паляниця, тепліла теж. Так і запам’яталося. Так не зустрілися Микола Степанович із Миколою Костьовичем.
Холодного звела зі світу горілка, так думаю. В останні свої часи Костьович іноді пускався берега. Міг трапитися й побутовий конфлікт. У якісь спецоперації системних сил я не вірю. Убивають небезпечних. Як Чорновола. Як Героя Радянського Союзу Ярослава Горошка, «батька» українських морськик котиків-спецназівців, який у 36 років загинув, втопившись (!), і сам генерал Скіпальський, втомлений від власного професіоналізму, запевняв, що, мовляв, таки да, дійсно, інфаркт, щоб ви не сумнівалися, на жаль, уви, отнюдь. Або як п’ятьох молодих політологів, серед них і мій знайомець-троєщинець Сашко Маслак, котрі верталися з конференції в Польщі і на їхню автівку вискочив із ранкового туману якийсь каміон під Рівним.
Холодний був небезпечним років за 30-40 до своєї смерті. Небезпечним по-справжньому. Його вплив на проукраїнськи жевріючу частину суспільства, особливо на молодь, був найдієвішим. Більшим, ніж у Світличного, Сверстюка, Чорновола, не кажучи про Стуса, навіть більшим, ніж у Дзюби й Валентина Мороза. Поетичне слово в умовах інформаційно-ідеологічного вакууму не має конкурентів. Та ще таке, як у Миколи Холодного, що вганяється в свідомість, ніби цвях. «Від його віршів, – як казав мені Микола Горбаль, – закипала кров».
Градус поетичної сміливості, явлений Холодним у кінці 1950-х(!) – початку 70-х є безприкладним. Це факт. І саме тут, на моє переконання, криється кінчик голки, на якому якщо не смерть, то фіаско Миколи Холодного. Справа в невідповідності, в зазорі між безстрашшям літературним і суто фізичним. Перепади виявилися настільки відчутними, що розірвали особистість навпіл. У той прозір, певно, «гебе» й давило, і тиск той був особливо вигадливим. Можливо, далася взнаки тонкість психічної конституції, як то часто буває з поетами. Тичина, наприклад, плакав, коли сусіди з горішнього поверха голосно гупали черевиками, заважаючи зосередитись над рядком. Може, на психіку вплинуло згадувана ЧМТ. Я пам’ятаю розповідь стрия Петра, який мав зустріч з Холодним взимку 1972, в розпал арештів. У Миколи тремтіли руки, казав стрий, він зацьковано озирався, а пляшку самогону, яка була при нім і яку на початку планувалося розпити, вилив в урну прямо посеред Хрещатика.
– Петре, нас із нею загребуть! У мене вдома, в Микуличах, вони вже були. І тут пасуть назирці, я знаю!
Поза тим, Холодний роками ходив по лезу, дражнячи владу й «гебе». 1968 він був арештований і сидів у Лук’янівській тюрмі. Два тижні, але сидів, і на «шлях виправлення» стати не поквапився. Під час другого арешту, в тюрмі КГБ на Володимирській, тодішній Короленка трапився епізод, який міг стати для Холодного визначальним. Сталося так, що під час прогулянки, у прогулянковому дворику разом із Холодним, через стіну, опинився Стус. Він почув голос Холодного із сусіднього боксу і почав голосно декламувати його вірші. Чомусь мені так здається, що в той момент Холодний таки мав відчути себе прапором, хоч на трохи. Горнє повітря мало влетіти в бетонові закапелки і, вчуте лише Холодним, торкнути його за рукав сорочки чи светра – в чому він там був одягнений – думаю, ще в домашньому, не в зеківській робі. Але осяяння не сталося. Воно трапиться з його сусідом, з іншого боку тюремної стіни, трохи не там і дещо пізніше, але трапиться неуникненно.
Доживав Холодний в загумінковому Острі, в «чехівському», як він говорив, «режимі». Зривався звідти, мотався по Україні. Мав безліч знайомих і був доглибно самотнім. «Треба було робити дітей, ось шо…» – якось, було, видихнув у слухавку. Одруженим він був, але недовго. «Принеси мені, Маріє, свої очі…» – читав у 80-х з пам’яті стрий Федір вірша, написаного Холодним у Лук’янівській тюрмі, й мені було жаль і автора, й Марію. З нею, як з’ясувалося, стрий згодом трохи зустрічався, чим викликав нарікання товариша. Привдаряли хлопці й за Ніною Матвієнко. З того десь часу є фото, яке я в стрия випросив собі – Микола Холодний в стриєвому костюмі, з книжкою – це тепер відома світлина, вона прикрашає вибране Холодного, «Повернення», яке ми видали з Тарасом Федюком. «Теодорові – Николо – 75» – так значиться на звороті оригіналу. Любов Холодного, Марія, вийшла заміж і, як я відносно недавно дізнався, стала мамою двох поетес – Дзвінки та Богдани Матіяш.
Згадуючи Миколу Холодного, можна єхидно хихикати, кривитися й цілком справедливо обурюватися. Ерозія харизми – його безнастанне пожиттєве хобі. Можна – співчувати, розуміючи всю трагічність цієї постаті й непродихну підлоту так званого українського ніби-то життя. Після смерті Холодного, дехто, дочекавшись, почав гратися у запізнілих суддів. Запізнілих, бо про Холодного все давно було сказано – тими людьми, які мали право його судити. Після цих людей, до речі, досить стриманих в оцінках, на кін посунули глибокі тиловики, а то й вчорашні сексоти, всілякі «енки-єнки-венки», чомусь упевнені, що всі гебешні картотеки надійно перемелені в паперову стружку. Умовний професор «єнко» брижить виснажене чолко й ворушить випнутим надгуб’ям:
– А чому у фільмі про Холодного ви не сказали, що він – стукач?
– Я сказав, що він великий поет.
– Але ж він писав доноси!
– Це кажете ви? У мене немає таких даних. Якщо є у вас, чого ж не оприлюднили? Тим більше, ще за життя Холодного – щоб він міг вам відповісти.
– Я давав підписку в КГБ про нерозголошення!..
Скельця окулярів поблискують над невдоволено зібганим лобиком. У ньому, виснаженому писаннями про становлення соціалістичного реалізму, а також сигналами в партком, не вкладається проста думка: Холодний в незалежній Україні встиг прожити 15 років – цілком достатньо для будь-яких розвінчань. Може, чолко набрижилось, згадуючи долю друкарської машинки, німецької Kolibri, взятої в поета на зберігання, а може, знову ж таки, турбується за можливу неякісну роботу паперознищувального шредера в 1991-му…
Дата смерті Миколи Холодного невідома. «Світ залишив зі смородом… Як жив – так і помер» – писав один журналіст, мабуть, переконаний, що сам-то він і після смерті пахтітиме фіялками в домашньому мавзолеї. Кажуть, із квартири Холодного всю ніч лунали звуки п’яної гульні, потім бійки. Звернули увагу на відсутність сусіда лише тоді, коли з-за дверей потягло трупним духом. Замість національного героя, з життя пішов кріпко питущий пенсіонер, якому не судилося вмерти ані вчасно, ані в потрібному місці. Людина зі шрамом. Поет, що показував світу зігнуту в лікті руку.
Павло Вольвач
