Твердження Сергія Пантюка (нар. 10 лютого 1966) «насправді я обожнюю тільки себе!» можна, на перший погляд, трактувати як прояв еґоцентризму. Поети не написали б жодного рядка, якби не любили себе, тому що пізнаючи себе, вони за аналогією чи контрастом пізнають інших, відчувають, переживають ІНШОГО як себе.
Для них неприйнятні типологічні ряди, будь-які схематичні усереднення, в які критика силкується втиснути їх, адже кожен з них почувається ОСОБЛИВОЮ особистістю, цілісною у внутрішньому розмаїтті: «Я — камінь, я пташка, // котру не вивчить / Ніякий чумний орнітолог».
Такий парадокс — закономірний для літературних реалій. Поет постійно зазнає внутрішніх метаморфоз, символічних смертей і відроджень, аби, лишаючись собою, оновитися в щоразу іншій художній якості, тому С. Пантюк у грайливо іронічному вірші «Сповідь на зламі» зізнавався: «Я помер 10 лютого 99-го року / без плащаниць і ореолів». Ритуальна смерть в локусі конкретної людської долі тут-і-тепер означає перспективу наступного, відкритого довкіллю життя: «Мені добре тут, бо поряд — справжні зорі, / Й поміж них — метеори моєї душі, / що у ваш пориваються світ».
Спостерігається онтологічна гармонія особистого й загального як рівнопокладених явищ, взаємопорозуміння між ними, зумовлюючи філософічні роздуми про людське призначення не лише в мирну добу, а й під час війни, котра значно змінює аксіологічні акценти, що переживає нинішній С. Пантюк на відміну від колишнього, з кінця минулого століття, а також автор 26-ти поетичних й прозових книг (серед них роман «Війна і ми»), організатор різних видавничих проєктів, зокрема серії «Рядки з передової», літературно-мистецьких акцій «Під знаком Водолія» (з 1996), «Сліва-фест» (з 2008), «Віршень» (з 2012) поза НСПУ, в якій свого часу секретарював (2011–2014).
Він — один з тих, хто намагався ідентифікувати своє творче покоління неточним словом «дев’яностики», портретувати його представників у збірці «Дев’яностіада» (2016), із синтетичним жанровим уточненням: поема-есей. Цікаво, що харизматичний автор літературної галереї, споглядаючи колег по перу, милуючись ними, дистанціювався від себе, лише наприкінці наче мимохідь згадав власну персону в цілісному художньому світі («А на сьогодні / кожен залишив у мені / трішечки себе…»), виявив його нескінченну перспективу тут-і-завжди: «ця поема / не закінчиться ніколи / як не закінчуємось ми / і наш Чумацький шлях…».
Сьогоденний світ в трактуванні С. Пантюка, котрий гостро відчуває свою конкретно-історичну добу, постає невідповідним власному сенсу («Усе не так, не звідси й не туди»), тому що «страждає […] окремішністю Бога». У фізичній й семантичній дисоціації важливим лишається повернення з трагічного часопростору до життєвого космосу з домашнім комфортом («Позаду ніч. І ти нарешті вдома, / І на сніданок — кава і хурма»), аби в самозосередженні осягнути мінливі характеристики, відомі й водночас невідомі атрибути довкілля, коли зима «така зникома / І майже незнайома».
Філософічний вірш «Зітхає сніг. Сіріють гострі крони…» з автобіографічною основою програмує ідейно-тематичний профіль збірки «Зникома зима». Фронтові медитації обґрунтовують потребу захисту життя як адекватну відповідь на виклики смерті («Люди не хочуть вмирати, / Тому і беруться за зброю»), як виправданий спротив московському агресору — носію «вірусу людства» («Хай спопеляє нечисть / наш животворний вогонь»), окреслюють перспективу героїки чину, котра триватиме тут-і-завжди, навіть коли «припиниться призов до небесної армії, / І вже не загубиться жодна зірка, / І жодна куля не долетить / до середини Дніпра…». Алюзія на гоголівський мотив виводить у простір поза «кулеметним грюком», починаючи з побутової й психологічної конкретики «лікарняної лірики» (однойменний автобіографічний вірш), приголомшливої тиші «палатної самотності». Точний час («дев’ятнадцята сорок три») не годен врівноважити ліричного героя («Це десята цигарка за п’ять годин») не тільки тому, що «шепочуться душі померлих тут…».
Чимало фронтових вражень, коли «бджоли збирають мед / із пізніх квітів, / нашою кров’ю скроплених…», лишилося поза межами тексту: «Галюцинації після контузії / химерні, як сама війна». З такої експозиції починається друкований в ФБ верлібр, присвячений пам’яті Пархома (С. Підкопаєв), розгорнутий в сюжет прощання з побратимом, «в серці якого вже жив уламок / 120-ти міліметрової міни», в останній його погляд на шляху до Ирію. Батарея «щодня» виконувала прохання воїна вклонитися матері й помститися «хоча б гарним віршем…». Реалії вражають суворою правдою незмінних воєнних буднів, їх приборкання: «Усе як учора. І снайпери наші на місці, / І їхні “дари” вирізняються між стрілкотні. / Та доля уже редагує із “триста” на “двісті”».
Світ втрачає своє розмаїття в безкомпромісному протистоянні ворогу, ототожненому з «вошами», призначеному на знищення, на неминуче «пекло», набуває сенсу в утвердженні безпафосної героїки чину воїна, якому відкрите «Царство Небесне, Вальгалла і Луки Сварожі». Ліричний герой дивується, що йому, на відміну від побратимів, поки що не судилася така доля («Сам не знаю, чому не мені»), лишаючи час для роздумів: «Свої відлетіли, залишивши подих і дотик — / Як віру у те, що у Бога немає смертей…». Її не похитне перевернута шкала цінностей: «Цілує осінь мертвих у чоло, / А на живих уваги не звертає…».
В жорстокому коловороті війни відчуття життя стає особливо загостреним. Схильний до вітальних переживань, автор дає собі чесну оцінку: «Земля вибухає зеленим, / а в мені воскресає снайпер, / яким я так і не став…». Він приглушує танатосні реалії метафорою блискавиці — «автографом збудженого Бога» на грозовому небі; відносно мирне повсякдення з дідами, котрі «товчуть у доміно», із схожими на горобців дітиськами бере-таки верх у вічному змаганні із смертю. Вона безсила викреслити вічні цінності, репрезентовані «сосною Йогансена» (однойменний вірш) з «дивним, ґудзуватим, покрученим коренем» в Биківнянському лісі, в котрому письменника розстріляли енкаведисти; містá махають вслід Шку Ру Пію (однойменний вірш) «хустинками вікон», «в які не влучила жодна ракета»; від Т. Осьмачки «літо утікає, мов черниця», приховуючи натяк на невдалу закоханість поета у василіянку в карпатських Криницях; В. Портяк здійснює свій «доліт / До лав УПА». Автор може силою уяви вітатися на Хрещатику з М. Семенком, а на вул. Прорізній — з Є. Плужником (вірш «Зупиняюсь…», присвячений Тетяні Шептицькій). У кожному разі він промовляє як заклинання, аби «смерть оминала поетів», котрої не замаскувати різними варіантами ігрових сценаріїв, фіксованих промовчаною точною римою: «Пече печатка / небесну твердь. / І це — загадка, / відгадка — …».
С. Пантюка — авантюриста в житті й літературі, прихильника аванґардистів, «забутого мандрівника / У плутанці світів» бентежать муки слова, надто коли «до літери тягнеться рука, / Та слово не росте», перспектива відкриття себе в різних формах існування («Я пам’ятаю: був колись дощем, / Тепер, напевно, стану снігом…»), фантазійного перевтілення при збереженні свого єства («Кіт — це уява моя, / Певне, уявний і я / Й тільки уявний Бог / Нас впізнає обох»), що спонукає до непогамовного віршового експериментування, випробування свого таланту від силабо-тоніки й вишуканої строфіки, зокрема секстетів («Міські акварелі: Вигляд з вікна»), білих семптим («Сьогодні я раптом помітив…») до говірного вірша й верлібра, від стилізованого гокку й брахіколонів до «фонематичної» десеміації, що спостерігається не лише в розділі «Любити пересмішника».
Така тенденція властива й іншим виданням поета, починаючи з дебютної збірки «Таїнство причастя» (1994), в яких поряд з говірними віршами й верлібрами траплялися і сонети з авторськими різновидами (часонет), й ускладнені акровірші («Акрозлива», «Транспортний акро-триптих», «12 прихованих місяців»), й алітераційні вірші («Чітка чечітка»), анаграмники, «абетківниця», паліндроми тощо. Очевидно, тому виникає враження, ніби поезія С. Пантюка не має цілісної системи, якої, можна припустити, автор не прагне. Він свідомо нехтує патетикою, «високим» стилем, розчиняючи його в побутовій, часто брутальній семантиці, властивій суворим реаліям: «Трьохсотий жовтень скрипить зубами: / “Яке зашити? Дострілюй нафіґ!”». Обцінна лексика, якою він не гребував і в мирні дні хіба що для бравади, під час війни виконує катарсичну функцію («Коли війна врізається у вересень, / дуже важко писати / вірш без матюків…»), що підтверджують й інші поети-фронтовики, дарма що ненормативні пейоративи знижують художній рівень літературного твору. А втім, С. Пантюк радить не втрапляти в пастки наївного мімезису, спростовує поширене уявлення про тотожність автора і текстів (персонажа), здатних відчужуватися від нього: «Вірші мої живуть окремо від мене, / Дрихнуть, жують, ходять на бокс і на танці…»
Першорядного значення для С. Пантюка набуває смислова й тропаїчна гра як визначальна основа мистецтва, притаманна людській природі, починаючи з дитинства, в якому відкривається стихія вільного від утилітарно-практичних цілей, розкутого фантазійного мислення. Невипадково поет знаходить спільне комунікативне поле із вдячним молодшим читачем (збірка «Неслухняники» тощо). За бурлексною маскою одчайдуха («Блудний син цього міста нічного»), змушеного волочити «недбало, / як песика на мотузці, / свою дурнувату фортуну», проступає постать «схимника, бунтаря, відрадника», котрий чує в собі «войовниче шаленство / аріїв і сколотів», адже «закон реінкарнації / мусить діяти». «Крамольний» дух непокори, «Кармелюків смуток» як вроджена риса С. Пантюка, самоусвідомленого «не страждеником, а звитяжцем», позначилися вже на його ранніх віршах 80-х років, увиразнювалися в перейнятих експансивною енергією експресіоністських поезіях першої збірки («В епіцентрі спіралі», «Персоніфікація правди», «Заломлення світла», «Божевільна комедія з апокаліптичними варіаціями», «Причастя живою водою»), поглиблювалися майже в кожній поетичній книжці, мотивували безпосередню участь їх автора в «Революції на ґраніті», в Помаранчевій революції, в Євромайдані під час Революції гідності, в меморіальних читаннях «Теперішні вірші для вічно живих» (25 лютого 2011), в російсько-українській війні як військовослужбовця ЗСУ.
Свою долю він передбачив у власній поезії («Буде меч, як священний дар, / від сплутаних, // мов коріння, віків…»), бо знав, що «Святослав і Кий стоять під Крутами…». Мотив етногенетичної пам’яті войовника конкретизовано в збірці «Тінь Аріяни». Візуальний брахіколон «Симптом чужої надії» подано у вигляді меча, котрий завершується вістрям («Бог / ти / я»), а хрестовина з ґардою закодована паліндромом, стилізованим під «забуту» мову («пам анамоп тут тут помана мап […] / вілваруж береж жереб журавлів…»). Нащадки мають завершувати справу предків («кара / їхня / може / наша / буде / рано»), що сповіщають посланці Божі (журавлі), повинні протистояти апокаліпсичному звіру, атрибутованому числом 666, названим в Об’явленні Івана Богослова. Тим лиховісним знаком карбована «московська гидь», котру мусить «викоблучити» із себе світове «дерево / в горнилі очищення», «Великий Луг / і пороги / бетоном закоробковані», бо не гоже «ридати / В камізельку старого Бога», «ворогів вороженьками звати». Метафора національного прозріння відбувається під благословення вічної Аріяни (Оріяни) — пра-України: «несхибно і стрімко / над нами встає / тінь Аріяни…». До її образу поет неодноразово звертатиметься, вбачатиме в ній поєднання Великої Матері, Мадонни, Оранти, Марії, пов’язуватиме з «нерозривною» УПА, з наснагою воїна, адже Оранта «шолом подає / І наповнює м’язи і душу живим живосилом».
Язичницька семантика тісно переплетена з християнською. Усвідомлюючи себе арієм (орієм), власне ґаздою на своїй землі, не схильний до патетики пасіонарний ліричний герой, освячений «скрипінням колиски, / казкою, Тарасом, вишитим / на полотні», молитвою «простоволосої і босої» Матері Божої, обирає містерію Голгофи: «Ось бруски. // Ось кливець // І цвяхи. / І долоні готові… // Бий». Він в іншому вірші запевняє, що його віра — «не від Ісуса», що він «вічний єретик». І в цьому відсутня суперечність, бо йдеться про позатеологічні принципи невгнутого протестувальника — «вічного гайдамаки», сина «Сокола з Ирію», несумісного з виродженою сучасністю, де «горланить “горлицю” Гоморра», покликаного поки що пережити ініціацію воїна в художніх містеріальних моделях, в котрих «народиться Бог Війни», як завбачено у вірші «Ремінісценції з власного і не зовсім», присвяченому пам’яті політв’язня С. Сапеляка, виборювати право «першим увійти до Храму Характерників», «вийти з якого можна / лише єдиним шляхом». Запрограмований в циклі «Семантика самотності» на morituri (лат.: приречений на смерть), ліричний герой, назвавшись іменем свого прототипа — Сергій (прийом сфрагіти), захоплюється «колєгою Каліґулою», котрий «марить війною», неминучою в проєкції української мілітарної дійсності: «Будь мені довго, світе мій, будь: / Ті, хто на війну, — кроком бадьорим ідуть, / Ті, хто з війни, — в чистому небу пливуть…».
Автор відновлює в собі свідомий екзистенційний і життєвий вибір невгнутого арія, відмежованого від інертного повсякдення, бо належить іншим реаліям («Побажай мені ніжної смерті / І багато питної води. / Я упертий. І дуже відвертий — / Хочеш жди, // а хочеш — не жди»), чекає на особливу мить, коли «не біомаса, // а раса Тараса / Мене на князівство покличе!». Войовничий ліричний герой, якому набридли, «мов нежить, // блазні та королі», здатний «шугонути у простір, // мов камінь з Господньої пращі», а не тільки жбурляти, «мов факси і прайси, / Богом і чортом мічені вірші». Будь-яке примирення не для нього: «Хто сказав, що в минулім // лишилась війна». Такий лейтмотив пронизує збірки з амбітними назвами «Володар вогню» (двозначний атрибут порятунку й нищення життя), «Цілунок блискавки» (божественна воля, творчий імпульс), коли заглиблення в «архаїку хліба, модерн оглядовищ, / Освячених духом бандерівських сховищ» потребує на «пекельній дорозі від сонця до квітів» зустрічі із своїм Заратустрою як відкриттям в собі вищої волі, відокремлення добра (спротив деструктивним силам) від зла (руйнівні стихії). Мілітарний мотив виконує апперцептивну функцію у двох виданнях з провокативною неоднозначною назвою «Босяцький калфа» (2003, 2005), в яких служниця гарему набуває ознак чоловічого роду, заперечує будь-які соціальні схеми на шляху до свободи. Серед медитацій, присвят, епатажних віршів, інтерпретації рясних міфологічних фабул вряди-годи прохоплюються або мнемонічні сліди колишньої вояцької звитяги («…дідом забутий шмайсер / Зітхне тужливо в сирій криївці»), або символічно означена зброя («Окресли меч на диких дюнах…). Історіософський лейтмотив може приглушуватися, коли нівелюється пам’ять героїчного чину січових стрільців («Липла кров, як до хлопа вдова, / Але видиш, опришку, трапляються збої…»), як у збірці «Смак бога» (2009), нагадувати про себе в книжці «Соло для дримби» (2012), зокрема в однойменному вірші, присвяченому побратимові Б. Гуменюку («…тусуються краєм Бандера і Стус»), з котрим автор товаришував, був співкоординатором мистецького об’єднання «Інша література», пізніше скуштував «фронтової каші».
Пам’ятаючи в собі «одержимого мисливця і воїна», С. Пантюк, наприклад, в любовній ліриці з яскравою потугою пристрасті («Кохаю тебе до зречення, / До крові, до дна біди») дистанціюється від мілітарних асоціацій («не клич мене, війно!»), котрі невідступно його переслідують, як «пораненого херувима» (однойменна збірка, 2015): крилата небесна істота, ототожнена з «бойовими командирами», як втілення реалій війни, починаючи з 2014 р., «поволі кружляє / над Донецьким / аеропортом». Війна безпосередньо присутня і в збірці «Про 100 вірші» (2018): «Зграю куль…», «Вітру цього багряного…» (з присвятою О. Бику), «Ти сни розкладав не раз на ноти і гострі стигми…» (з присвятою С. Василюку) тощо. Вона конкретизується в долі поета, від 24 лютого до 12 травня 2022 р. — добровольця ТрО, від 13 травня 2022 р. — головного сержанта батареї протитанкових керованих ракет БПКР 23-го ОБСП Президентської бригади ім. Б. Хмельницького, учасника боїв під Курдюмівкою, Озерянівкою, Кліщіївкою та Бахмутом.
С. Пантюк в нещодавньому інтерв’ю з Неонілою Диб’як послався на «предківський войовничий ген», котрий мотивував його, як і багатьох українців, вдатися до зброї спротиву, зважитися на «постійну гру зі смертю. Поруч з тобою янголи, а за кількасот метрів попереду — демони. А твоє завдання — не розчарувати світлі сили, вижити, і перемогти темні».
Юрій Ковалів
