Чи усвідомлює нинішня влада суть духовної деградації української глибинки? Чи прораховувала масштаби втрат на цьому важливому державотворчому напрямку?
Понад 100 років тому, вигнаний із Київського університету Св. Володимира за, так званий, український націоналізм, майбутній міністр освіти і міністр віровизнань уряду Української Народної Республіки Іван Огієнко поставив перед собою винесене у заголовок цієї підбірки матеріалів запитання.
І відправився шукати відповіді у віддалені села Київської губернії. Низка публікацій тодішнього журналіста-початківця Огієнка на сторінках однієї з перших українських газет «Рада» засвідчила таку тривожну тенденцію: спрагле до народного слова і правди українське село задихалося в лещатах дешевої або безкоштовно поширюваної російськомовної і багато в чому шовіністично налаштованої до українства преси, що сунулася в ці краї із центрів Російської імперії Москви і Петербурга.
Нині я запропонував пройтися із таким запитанням селами, звідки походять, юним слухачам свого майстер-класу під час недавнього виїзду до чернігівського Ніжина.
Історія, як це не дивно, повторилася.
Знекровлене духовно й фізично, розчароване владою нинішнє наше село все ж зберегло потяг до знань і українського друкованого слова. Однак ця наша знакова в національній історії колиска нації за більш ніж чверть століття Української незалежності так і не вийшла з тенет російськомовного інформаційного простору – здебільше телевізійного, на кшталт антиукраїнського «Інтера» чи одного-двох олігархічних каналів.
Ба більше – свіжих книжок по наших селах, виданих у Росії, стає все більше. Українських же, із новими, пострадянськими і постросійськими авторами та актуальною україноцентричною тематикою, стає все менше.
Те ж спостерігається і з українськомовними газетами. Досі в цій темі існували дві кричущі проблеми, про які всі знають і на які всі закривають очі: відсутність можливості для сільських мешканців придбати сучасну українську книгу та радянськість і російськість безнадійно перестарілих фондів місцевих бібліотек.
До цих двох щойно додається третя проблема: масове закриття поштових відділень у сільській місцевості…
Торік за макулатуру куплено 7 книг…
Красний Колядин – село в Талалаївському районі, розташоване на річці Ромни, за 20 км від районного центру. Сільраді підпорядковані населені пункти Глинське, Зелений гай і Левівщина. Дворів – 627, населення – 1039 чоловік
У селі головним духовним осередком є бібліотека місцевої загальноосвітньої школи. Зазвичай за день її відвідують близько двадцяти учнів різних класів.
З найпопулярніших молодші читачі називали: “Пригоди в країні невидимок”, ” Повчальні пригоди хлопчика Колі”, “Моя Україна” та інші дитячі видання українською мовою. Учні старших класів називали “25 років віч-на-віч з Чорнобилем” О.Гусєва, “Історія України: джерельний літопис” В.Червінського, “Батурин” Б.Лепкого, “Лицарі булави” М. Щура.
Молодь у селі, віком 17-25 років здебільшого читає зарубіжних письменників, таких як Даніель Дефо, Стівен Кінг, Джек Лондон, з українських сучасних — Валентина Мастєрова, Люко Дашвар. За жанрами найпопулярніші детективи, пригоди та фантастика. Хоч сільська молодь і читає книги, але бібліотеку не відвідує. Можливо, тому, що в Інтернеті є доступ до всіх книг.
Що читають дорослі мешканці села, які обминають бібліотеку або ходять туди не вряди-годи? Зазвичай називають Шевченка, Тютюнника або Малишка. Немало сельчан середнього та літнього віку передплачують газети – районну “Трибуну хлібороба”, та обласні газети ” Гарт”, “Чернігівський вісник”.
У більшості жителів Красного Колядина вдома є Біблія, Псалтир чи Євангелія і «Кобзар». Зазвичай взяті у бібліотеці книги повертають у доброму стані, іноді підклеюють, але бувають випадки, коли читачами є молодші братики чи сестрички, які можуть, не усвідомлюючи того, щось домалювати. Іноді батьки, або бабусі учнів просять дозволу брати книги у шкільній бібліотеці.
Щоб хоч якось оновити фонд (нові видання давно не надходили), бібліотекар просить відвідувачів приносити макулатуру. Здавши її, купує потрібні книги. У такий спосіб минулого року вдалося придбати… аж 7 книг. А в попередні роки коштів за здану макулатуру вистачало на 60 і більше книг.
Для промоції української книги проводяться різні культурні заходи. Торік, наприклад, на честь народження Тараса Шевченка близько двадцяти п’яти учнів 1-4 класів прочитали на пам’ять 100 його віршів. Ще одна з гарних ініціатив бібліотеки – виставка малюнків школярів на теми із прочитаних книг.
У багатьох сільських хатах є власні міні-бібліотеки. Наприклад, у сім’ї Білецьких вона налічує близько трьохсот книг, у шкільного вчителя історїї М. Севрюка в домашньому книгосховищі — 170 книг, у студента В. Батюка — 150.
Валентина Гавриленко
Школярі хочуть читати, але книжок не вистачає
Ріпки – селище міського типу, районний центр на чернігівському Поліссі. Населення становить близько 7,2 тис. чол. Селищній раді підпорядковане село Глиненка.
Рік тому у Ріпках закрили єдину на весь район книгарню. Фонд районної бібліотеки помітно зменшився за рахунок списання книг у рамках процесу декомунізації. А от новинками тут похвалися не можуть – про колишнє систематичне централізоване постачання книгами через обласний бібколектор лише згадують.
З’явилися нові форми поповнення бібліотечних фондів: подарунки небайдужих, домашні колекції, купівля окремих видань за рахунок зданої макулатури. Але таких надходжень небагато.
Не густо з книгами і в бібліотеці Ріпкинської загальноосвітньої школи. “Школярі хочуть читати, але книжок не вистачає”, — розповідає завідувачка шкільною бібліотекою Алла Ревенюк.
Своє дослідження я продовжила просто на вулиці. Серед опитаних були і вчителі, і лікарі, і робітники, і пенсіонери. Більшість про новини довідуються з районної газети «Життя Полісся». Наклад її 2400 примірників. Серед опитуваних всі передплачують цю газету.
Що ж до книжок, то більшість мають власні домашні бібліотечки. А в них серед улюблених — Тарас Шевченко, Ольга Кобилянська, Микола Гоголь, Іван Котляревський. Та всі ці книжки, кажуть мої співрозмовники, були прочитані ще змолоду, зараз читають тільки газети. Кажуть: “Немає часу”.
Пенсіонери надають перевагу програмам телебачення. Їхній вибір невеликий – «Інтер», Плюси, 5-й.
Та все ж, у моєму селищі є багато розумних та освічених людей. Всі сподіваються, що і в Ріпках, і в Україні колись буде краще.
Анастасія Ржанська
Найцінніша – родинна Біблія 1823 року
Орликівка – село в Семенівському районі. Раніше мало назву Карповичська Рудня. Населення – 225 мешканців. 1897 року тут мешкало 1396 чоловік.
Ще десять літ тому у сільській бібліотеці було вдосталь читачів — і молодих, і старших. Тепер книгозбірня – у плачевному стані. У 2017 ріці за рахунок центральної районної бібліотеки вона поповнилася всього на 18 книжок і наразі її фонд складає 3018 примірників. І, що найприкріше, чи не всі — російською мовою.
“На мою думку, люди не відвідують бібліотеку тому, що взимку холодно, та через вік. Деякі лінуються, а деякі просто не хочуть. Людям похилого віку я беру книги в районній бібліотеці та приношу додому. Що ж до молоді, то зараз більшість шукає щось в Інтернеті. Утім, школярі цікавляться книгами, які стосуються саме шкільної програми. Шкода, але наша бібліотека нині – на грані виживання, — переймається бібліотекар Алла Романенко.
Ось цікаві окрайці думок мешканців мого села на цю тему:
Олена, бухгалтер, 55 років:
— Я не відвідую сільську бібліотеку, бо маю власну домашню, яка налічує близько 500 примірників. Більшу половину отримала від батька, деякі купувала. Половину книжок при переїзді з Херсонської області віддала до бібліотеки. Вдома з найцінніших для мене – родинна Біблія 1823 року. Ще – “Кобзар” та “Декамерон” українською мовою. Останній із прочитаного – роман Гарсіа Маркеса “Сто років самотності”.
Наталія, безробітна, 40 років:
— Книгами не цікавлюсь, але залюбки можу переглянути газети, почитати новини, історії людей та їх долі.
Василь Васильович, пенсіонер, 73 роки:
— У книгах пишуть багато неправди, а я не люблю брехні. Але все-таки читаю, коли все поділено на короткі розповіді. Найбільше, з прочитаного, мені подобається книга Павла Автомонова “Коли розлучаються двоє”. Читаю газети. Люблю Тараса Шевченка, адже він писав правду про сільських людей. Ось цю фразу його часто повторюю: “… А у селах у веселих // І люди веселі. // Воно б, може, так і сталось, // Якби не осталось // Сліду панського в Україні.”
Катерина, в декретній відпустці, 33 роки:
— Постійно читаю, іноді на стільки захоплююсь сюжетом, що не помічаю як летить час. За день можу прочитати книгу тому, що не вистачає терпіння. Маю маленьких дітей, читаючи казки на ніч, сподіваюся, що вони в майбутньому також полюблять книжки, адже це джерело знань. Коли людина читає, то вона духовно збагачується, розвивається.
Владислав, учень 8 класу, 14 років.
— Подобається читати, але не паперові, а електронні книги. Останнє, що я прочитав з Інтернету, був роман Стівена Кінга “Воно”. Дуже захоплива книга, особливо її цікаво було перечитувати після екранізації фільму за цим сюжетом. Також отримав дивні враження від роману “Алхімік” Пауло Коельйо. Читав також “Інферно” Ден Браун, “Декамерон” Джованні Бокаччо та “Віднесені вітром” Маргарет Мітчелл. Саме з цього роману і є моя улюблена цитата : “У щастя немає завтрашнього дня, у нього немає і вчорашнього”.
Сніжана Протащук
Ладан любить детективи
Ладан – селище міського типу у Прилуцькому районі. Йому підпорядковане село Подище. Мешкає 6151 чоловік. Населення – 6151. До райцентру – 18 кілометрів
Віддавна в селищі було чотири великі бібліотеки, в українські роки залишилося дві. Це – філія Прилуцької районної бібліотеки і книгозбірня гімназії. Останню тут називають по-старому – шкільною. Працює з 1966 року.
Зі слів бібліотекарки Наталії Мосіч, тут налічується 26442 книги, 510 постійних читачів.
— На жаль, книжок давно не закуповуємо, нема коштів, — каже вона. – Вкрай бракує сучасної літератури, якою направду цікавляться і молодші, і старші читачі. Наша мрія — мультимедійний проектор і принтер. За останні 27 років додалося 2897 книг. Здебільшого подарунки. Немало їх отримали від знаного земляка – заслуженого артиста України Бориса Харитонова.
На думку вчительки із 31-річним стажем Наталії Тітуленко, в Ладані активних читачів – не більше 10 відсотків. Та й ці здебільшого цікавляться детективами та жіночими романами. Але ж без читання розум людський притлумлюється.
Ірина Чубенко
Люди ніколи не перестануть читати
Брагинці – село у Варвинському районі.
Населення 289 чоловік.
Із чотирьох груп опитаних за віковою категорією варто виділити школярів. У розмові всі сходилися на тому, що читати мусять за шкільною програмою. Найбільш зачитаними бібліотечними книгами в селі для них є твори українських письменників Григора Тютюнника, Володимира Винниченка, Всеволода Нестайка. Із зарубіжних – Джек Лондон, Ганс-Християн Андерсен, Марк Твен.
І ці розповіді не можуть не тішити. Адже на прикладах життя простих сільських юнаків Климка та Федька, подарованих нам Володимиром Винниченком та Григором Тютюнником, юні читачі по-справжньому замислитися про незнані віражі людської долі, про цінність життя, даного нам Всевишнім, про важливість стосунків з нашими найріднішими людьми, і нарешті, про співчуття до ближнього.
Разом із Павлушею та Явою, з твору «Тореадори з Васюківки», наша дітвора зрозуміє, наскільки цінно мати справжнього друга, який завжди буде поруч і ніколи не зрадить, а Том Сойєр відкриє сільським дітлахам панораму пригодницького світу.
Казки Андерсена мають немало ноток смутку. Але вони завжди несуть надію і світло в людські стосунки. Те, що багатство порівняно з людським життям ніщо — нам доведе головний герой твору Джека Лондона «Жага до життя». А ще – навчить іти до своєї мети, долаючи всі перешкоди на своєму шляху. Навчить навіть жертвувати у хвилини, коли наше життя може погаснути подібно восковій свічці.
І ще одна важлива думка з цього пам’ятного опитування земляків про користь читання. Якщо ми зараз перестанемо читати, то як тоді сформуємо із свого середовища нового Шевченка, Сковороду? Чи матимемо підстави сподіватися на національного поводиря, свого національного Вашингтона, який нині, як ніколи, потрібен Україні.
Станіслав Кармазін
Василина засинає з книжкою…
Хотинівка – село в Носівському районі. Входить до Мринської об’єднаної територіальної громади. Мешкає 567 чоловік. Школи нема.
Дивним чином у селі збереглася бібліотека. Загальний фонд налічує 10 848 назв книг. Тут можна відшукати книги на різну тематику: суспільно-політичну, економічну, юридичну, природничу, сільськогосподарську та ін.
Більшість книг українською мовою. 85 відсотків мешканців села є читачами бібліотеки. Вони стежать, коли ж з’являться там нові книги. Адже старі вже читані-перечитані. Але таке буває вкрай рідко. Відвернулася держава від села і в книжковому питанні.
Особливо популярною в селі є одна книга. Її написали місцеві жительки – Василина Голодна та Валентина Спаських. Тут описана історія села від його заснування до сьогодення. Її перечитали всі жителі Хотинівки, дехто навіть декілька разів.
Улюбленими письменниками селяни називали Юрія Мушкетика, Оксану Забужко, Сергія Жадана.
Приємно вразила одна зі співрозмовниць Василина, 46 років: «Не розумію тих людей, які не читають. Мене все життя супроводжували книги. У мене вже звичка: перед сном мушу прочитати бодай дві сторінки, бо інакше не засну».
Марина Лоцько
Віддавна книга в українських родинах була великою цінністю
Сільська околиця Чернігова…
Більшість моїх співрозмовників — люди літнього віку. Саме від таких можна почути багато позитивних відгуків про книги, особливо з української класики. Прочитані у ранньому дитинстві книги залишили той самий садок вишневий коло хати глибоко в душі. І він дає надію і сили йти вперед.
— Свій старенький «Кобзар» бережу як пам’ять. Сторінки вже зовсім потерлись, листочки пожовкли, але він все одно стоїть на найвиднішому місці. Ох, скільки він всього пережив. Колись, будучи ще молодою дівчиною, купила його за останні гроші в якогось дідуся. Чоловік дуже сварився, казав, що за мої книжки ще покарати можуть. Але, дякуючи Богові, все обійшлось, — розповідає Лідія Павлівна, 76 років.
У сім’ї пенсіонерки Людмили Дмитрівни, 60 років, є незвична книжкова реліквія — Псалтир. Він дуже давній. Дідусь моєї співрозмовниці колись працював священиком у церкві, і з тим Псалтирем, здавалося, ніколи не розлучався. У цій святій книзі спеціально залишено порожні сторінки. Туди й занотовував чи не щодня усілякі відомості: хто й коли народився чи помер, якою була погода, що важливого сталося у селі.
Коли мама моєї співрозмовниці переїжджала до Чернігова, книжку загубили. Але вона знайшлася через 20 років у її тітки. Тепер вона в хаті на видному місці, як сімейна реліквія.
А на площі біля кафе «Буба» в Чернігові є місце, де можна безкоштовно взяти книжку. Умовою цього є те, що на те місце ти маєш покласти свою. Таке називають — букросінгом. Добре, що й до нас воно прийшло.
Марія Науменко
Отакі дослідження цієї болючої теми від моїх студентів…
Микола Тимошик,
доктор філологічних наук, професор,
журналіст
