Мені тоді було шістнадцять. Я працював у райгазеті «Шполянські вісті», куди мене взяли коректором. У вільні від коректорування дні я залюбки гасав по всьому району, збираючи матеріали для писань про посівну, жнива чи про тваринництво. Десь далеко в глибині душі я ховав літературні амбіції, котрих просто не може не бути в будь-якого віршаря.
Життя в сільськогосподарській «глибинці» було бідним на якісь літературні сюжети. Єдина втіха для літературного неофіта – спілкування з заступником редактора Григорієм Івановичем Кулішем, який ще до радянсько-німецької війни почав друкуватися й навіть одержав на те благословення від кількох класиків, але через відсутність наполегливості й цілеспрямованого характеру (а ще – феноменальні лінощі) не вийшов у письменники, а так і лишився впродовж десятиліть на стадії початківництва.
Але він був великим книжником – од нього я вперше почув про Плутарха, Гельвеція, Монтеня, він терпляче намагався вкласти щось серйозне в мою голову, звідки все вибивало футбольним м’ячем, але щось трохи там і лишилося. Він відкрив мені трагічну біографію Олекси Влизька, пов’язану з сусіднім селом Сигнаївка (воно побіля моєї Мар’янівки). А коли ми на редакційному мотоциклі (з коляскою) не пригадую чому потрапили в село Куцівку Смілянського району, Григорій Іванович розповів про дивного поета Осьмачку, який ховався тут на цвинтарі та в скиртах, оскільки на нього чомусь полювали нишпорки чека.
На моє запитання, що з поетом сталося, Куліш не дуже впевнено відповів: мовляв, сталося з ним те, що з усіма тими, до кого у влади були хоч якісь претензії. Це Григорій Іванович розповів мені напідпитку, бо нас (головно – його) щедро там пригощав давній приятель Куліша. А коли я наступного дня повернувся до цієї теми, мій наставник, сторожко озирнувшися навсібіч, сказав, що це він передає чутки, котрі ходять у 
селі – щось таке там було, а чогось не було, бо ж чого тільки люди не придумають. Мені здалося, він сердився на себе за те, що обмовився про поета.
Я запам’ятав це прізвище – «Тодось Осьмачка», і мені хотілось дізнати про нього більше. Однак дізнатися не було де. Й аж в університетські часи, коли моя однокурсниця Наталка Бажан, що доводилася племінницею Миколі Бажанові, повела мене до поета, я запитав його, хто це такий – Тодось Осьмачка. Мені здалося, Миколі Платоновичу не хотілося про нього говорити. Врешті, він сказав: мовляв, націоналістичний поет, який був божевільним. Помер в еміграції. І перевів мову на Олексу Влизька, з яким замолоду приятелював. Бажан пропонував мені дослідити життя і творчість цього літературного екзота. Футурист, фрондер, денді, великий мандрівець (що навіть переходив в Азії кордони), глухий, але один із наймузикальніших поетів. Помилково (за словами Бажана) репресований у 26 років.
Я збирав матеріали про Влизька – і він привів мене до Осьмачки. Мені, як членові студентського наукового товариства журфаку на клопотання деканату надали дозвіл на користування українською періодикою 20-х років у бібліотеці АН УРСР. Замість сидіти на лекціях на зразок «Партійно-радянська преса» я сидів над дорогоцінною лектурою, до котрої так важко було одержати допуск. Я перечитав і законспектував усе, що видавалося мені важливим, із «Нової генерації», «Червоного шляху», «Життя й революції», «Глобуса», «Критики», «Літературної газети», «Вістей», «Пролетарської правди». Незрідка в часописах зустрічалися вірші Тодося Осьмачки. Я переписував їх. Вони були похмурого, сказати б, грозового колориту, з важкими, мов камінні брили, образами та гіркоболючими словами.
Я вже знав, що кількасот українських письменників було репресовано. Зустрічав у літперіодиці численні імена, яких не стало в творчому процесі: Степан Бен (як виявилося, мій земляк із с. Лозоватки), Освальд Бургардт (він же Юрій Клен), Олекса Варавва (він же Олекса Кобець), Володимир Гадзінський, Докія Гуменна, Майк Йогансен, Михайль Семенко, Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович, Олекса Слісаренко, Ґео Шкурупій, Іван Багряний, Валер’ян Підмогильний, Микола Хвильовий…
Не знаю, чи на філфаці, де була значно більша кількість годин на літературу, тоді вивчали хоча б частину творів цих авторів. Бо журналістам, привчаючи їх до верхоглядства і псевдоосвіти, навіть у галопному темпі не давали змоги «пройтися» по цих іменах.
Я неоднораз перечитував переписані з часописів Осьмаччині вірші й не переставав дивуватися їхній «неправильності». Здавалося, вони написані всупереч усьому розмаїттю літературних тенденцій 20-х років. Я тоді вже був трохи обчитаний у тому й бачив, що Осьмачка – абсолютний антипод неокласиків, футуристів, ваплітян, плужан і молодняківців. Хіба що подеколи в нього бували якісь дотичності зі ще одним «неправильним» поетом – Павлом Тичиною, чиї «неправильності» цікаво пояснив Андрій Ніковський у своїй, на жаль, не знаній сьогодні так, як вона того заслуговує, книжці про поезію «Vita nova», котра стала справжньою сенсацією в час своєї появи.
До речі, ламаючи хронологію викладу подій, оприлюднюю тут таку подробицю з біографії Тодося Осьмачки. Готуючи до друку твори Андрія Ніковського, Василь Яременко навів такий епізод, узявши його з Осьмаччиних спогадів про Сергія Єфремова. (Їх було опубліковано в газеті «Українські вісті» 1946 року в №42). Наводжу тут довгу цитату, бо вона багато про що свідчить.
«Пригадую, це було весною 1922 р. Я прийшов на посаду, на працю. Ранок був хмарний, і в тому відділі, де я працював, нависла пітьма. Тому, засвітивши електрику і вилізши по драбині до найвищої полички з книжками, я став дочитувати книгу «Vita nova» А. В. Ніковського. Коли це входить моя начальниця, Ніна Борисівна Заглада, родичка академіка, тоді ще живого, Біляшевського і каже: «А я для вас щось маю…» А я відповідаю: «А я нічого не хочу, бо читаю книгу над всі українські книжки!» І показав.
– Чим же вона так сподобалась?
– Це книга, – кажу їй, – така прекрасна стилістично, така зворушливо правдива своєю оригінальністю… А головне, елегантно натхненна і їй по красі рівної не було ще, мабуть, в нашій літературі… Цю книгу писав поет поетів!..
А вона:
– Я дуже рада, що у вас смак не розбігається з смаком наших академіків… Якби ви почули, що про неї каже академік Щербаківський і мій родич пан Біляшевський: без цієї книги ніколи Тичина не мав би тієї популярності, що має. І вся наша сучасна література не мала б доброї половини тих поетичних чар, що вона нині має. Студентством та інтеліґенцією ця книга Андрія Васильовича Ніковського перечитується по кілька разів як найкращий роман».
Мабуть, кожен, хто писав історико-біографічні твори, знає цю ситуацію. Книжку опубліковано, її читають родичі твого героя і в них здіймається хвиля невдоволення: і це описано не так, як їм хотілося, і це; а про це взагалі не треба було писати. Настає той дражливий момент, коли вчора ще приязні одна до одної сторони раптом стикаються в гострому конфлікті. Ображені або й розлючені родичі того, про кого написана книжка, й збентежений автор, який навіть у гадці не мав, що викличе своїм твором таку негативну реакцію.
Не випадково ж мудрий Дімаров під час моєї роботи над біографічним романом про Осьмачку, зачувши, що є його син і внуки, застеріг: хоч би як ви намагалися їм догодити – не догодите. «Вони сподіваються, що ви створите з поета ангела небесного. А поети ангелами ніколи не бувають. Тим більше – ваш Осьмачка, який викидав такі коники, що той, хто мав із ним справу, міг з’їхати з глузду!»
Дімаров говорив так упевнено, бо добре знав од мене, яким був Тодось Осьмачка і які історії з ним пов’язані, бо ж мало кого поет не підозрював у тому, що той таємний чекіст і важить на його життя, намагаючись або отруїти, або ж убити спеціальною машиною, котру він умонтовує в стелю Осьмаччиної кімнати; тому поет надовго не затримувався в жодному помешканні – втікав, охоплений жахом із кожного.
Й ось я допевнився, що Дімаров як у воду дивився.
Ще під час публікації роману з продовженням у журналі «Київ» онук поета Євген, загалом інтелігентний і миролюбний хлопець, раптом заговорив про те, що я однобоко висвітлюю факти дідового життя. Я розсміявся Євгенові в обличчя, сказавши приблизно так: Женю, ти ж жодного уявлення не мав про діда, навіть не знав, що він був поетом і жив в еміграції – я ж тобі все те розповів – і ти тепер глибокодумно мене повчаєш, як і що треба було написати. Схаменися й не говори про те, про що ти маєш тільки туманне уявлення.
Євген ображено насупився, і я зрозумів, що він лишився при своїй думці. Правда поетові небоги претензій до мене не висловлювали. Навпаки – дякували за мою роботу. Якогось дня головред «Літературної України» Василь Плющ просить зайти до редакції. Зайшов. Плющ показує мені відкритий лист авторові роману-біографії «Поет із пекла (Тодось Осьмачка)», котрий підписали син поета Ігор Теодосійович та внуки Олександр і Євген. У листі – звинувачення: поет зображений легковажним бабієм, а насправді він був високоморальною людиною. А ще поета показано психічно хворим, а психічно хворим він не був. Ще там були якісь дрібніші зауваги – я вже їх не пам’ятаю.
Плющ пропонує: опублікуємо в газеті поряд цей лист і твою відповідь на нього. Я категорично відмовився, сказавши, що не хочу полемізувати з тим, що можна назвати Химині кури й Мотрині яйця. Підписанти – якщо й довідалися щось про Осьмачку – про якого вони ні сном-духом не відали – то все це з моїх статей, радіопередач і з роману. Може, мені самому не подобається, що саме так складалося поетове життя, але воно складалося саме так, як я описав. Я вже докладно писав (і це дуже не сподобалося синові і внукам поета), що Осьмачка належить до того типу митців, котрі мали затьмарений розум. Їх багато було в історії людства. Досить бодай згадати Ніцше, Гельдерліна, Верлена, Висп’янського, Акутагаву, Врубеля, Емінеску, Блока…
Якщо ви хочете подовжити цей ряд драматичних життєвих доль, затруєних психічними недугами, відсилаю вас до «Енциклопедії патографій» («Астрель», Москва, 2004). Усі ті історії, прокоментовані медичними авторитетами, не можна читати без душевного болю. А щодо жінок, то можу навести чимало спогадів, починаючи з Марії Кейван, Тетяни Симиренко й Емми Андієвської та Івана Кошелівця, які розповідали, що він постійно шукав собі пару, часто закохуючись, і вірячи, що після одруження закінчиться його холостяцьке бурлакування. Але всі його амурні історії завершувалися для нього сумними фіаско, над котрими підсміювалися ті, на очах у кого ці комічні дійства розгорталися. Можливо, найдраматичнішою для поета була історія з ігуменією Йосифою (в миру Оленою Вітер), в яку так шалено закохався поет у курортному містечку Криниця, що буквально почав переслідувати (і цим компрометував) її – і вона змушена була кинути лікування там і втекти до Львова, де скаржилася на навіженого поета митрополитові Андреєві Шептицькому.
До речі, й ігуменя Йосифа, й колишня дружина поета Леся (офіційно Олександра) Трохименко, кожна пройшовши свій страдницький шлях, дожила до сторічного ювілею поета й чули цикл моїх передач на першому каналі Українського радіо. Тоді в Україні на мене вийшло чимало людей, які так чи інак знали поета.
Плющ опублікував тоді лист ображених сина й онуків поета. І на тому все скінчилося. Якось я випадково зустрівся з Євгеном, і він почав мені щось примирливо пояснювати, але я відрізав йому: я вже все сказав у своїй книжці і не маю охоти щось пояснювати чи дискутувати з того приводу. Бо я вже в зовсім іншому матеріалі – пишу іншу книжку.
Часто згадується мені така важлива зустріч.
У бібліотеці АН УРСР, де я часто висиджував, неоднораз бачив низеньку сухеньку немолоду жінку з сумним поглядом. Те, як ми познайомилися, зовсім випало з пам’яті. Зате пам’ятаю свою тодішню радість: до чого ж мені пощастило – це Тамара Мороз-Стрілець. Вдова Григорія Косинки. Не тільки члена літературних організацій «Ланка» та «Марс», де був Косинка, а ще й найближчого приятеля Осьмачки…
Михайло Слабошпицький
