Уявімо трирічну дитину, яку випускають сонячної літньої днини після рясного дощу побігати по свіжих калабанях лише у трусиках і ґумачках. Спочатку вона несміливо пробує калабані відкраю, міряє глибину і з розгону пробує перестрибнути ці океани дитинства. Не дострибує, звісно, і рясно бризкає водою вусібіч.
Поволі набирається сміливості і крокує калабанею вздовж і впоперек. А далі заходить в ґумаках на середину. М’яка твань гостинно приймає її вагу і руда дощова вода перебігає через верх взуття і просочується теплими цівками у паркі вологі нутрощі зеленого ґумака, по литках і поміж пальці.
Дитина стрибає, дуркує і сідає прямісінько посеред води, тішачись несподіваній волі і втраті контролю.
Потім мама вирішує, що досить і волочить обліплене грязюкою і глиною з брудними патьоками на череві чадо до величезної балії посеред подвір’я. Митись.
Дитина несамовито верещить і пручається, лиє гіркі сльози. Бо вже забула, як це — бути чистою і не набулась ще у грязюці. Звикла до болота і не хоче назад. Обурено волає і кличе бабусю на захист. Скрушно плаче посеред балії. Приймає неминуче.
Це називається — насильницька українізація.
Володимир Гевко
