Терентій Пархоменко — відомий український кобзар — на початку минулого століття саме чернігівську кобзарську школу поставив на високий, професійний рівень.
Постать цього кобзаря добре відома. Його репертуар записували провідні вчені того часу. Народився 1872 року у селі Волосківцях на Чернігівщині. Там і похований у 1911-му. До десяти років був зрячим. Цей кобзар бачив Сонце. А потім так грав на кобзі, що здавалось, і не переставав його, Сонце, бачити…
Так про Терешка Пархоменка розповідає продовжувач його школи, народний артист України, лауреат Національної премії України імені Т.Шевченка, представник старосвітської чернігівської кобзарської школи Василь НЕЧЕПА.
— Цей отець кобзарський, зберігав та примножував традицію найдавнішої чернігівської кобзарської школи, — розповідає Василь Нечепа, — був послідовником творчості сліпого кобзаря Андрія Шута (1790-1873) та інших сліпих чернігівських кобзарів, із сивих давен. Володіючи грою на скрипці легше опанувати гру на колісній лірі. Терентій Пархоменко був співаком та вправним кобзарем-лірником. Віртуозно опанував гру на цих інструментах та зачаровував своїм ліричним тенором.
Отже, вчили та передавали науку кобзарську сліпі — сліпим. Тяжко збагнути як вони це робили. Кобза – інструмент, де струни з розливом. Відстань між струнами внизу набагато менша, ніж зверху. Отже, м’язова пам’ять у правій руці відсутня. Чернігівці лівою рукою грали тільки на басах (бунтах).
Терешко — у центрі
Терентій Пархоменка за своє коротке життя навчав видатних кобзарів. Його учень Аврам Гребень (1878-1961) був лірником-віртуозом. Він доніс до наших днів безліч унікальних лірницьких пісень, що вже були записані на магнітну плівку. Віртуозом-кобзарем був і його учень Петро Ткаченко-Галашко (1878-1919), 100-ліття від дня народження якого навіть святкували за рішенням ЮНЕСКО. Василь Потапенко (1888-1934) був його учнем і поводирем. Учнем був Михайло (Микола) Домонтович (1885-1937), який вже записав репертуар свого учителя на ноти. Видав у Одесі «Самонавчатель» гри на чернігівській кобзі. Книги ті знищили, а Домонтовича розстріляли.
Терентій Пархоменко навчив грати на кобзі та лірі Олександра Корнієвського (1889-1988), а той – уже мене. Це була ще та школа. Я маю безліч літератури про кобзарів. Маю «Самонавчатель» Миколи Домонтовича…
— Василь Григорович, а що розповідав вам Корнієвський про Пархоменка?
— Він більше вчив, а не розповідав… Що ж до Пархоменка і загалом кобзарства в Україні, то ще на початку минулого століття ми мали багато кобзарів. Цікавою була полтавська кобзарська школа. Там Остап Вересай (1803-1890) зазнав великої слави. Грали в перекидку. А Терентій Пархоменко вже тоді був кобзар нового типу. Він володів великим репертуаром від отців-учителів. Цей репертуар добре досліджено. Але ми бачимо у його концертах безліч творів, яких його отці не знали. Він сам робить обробки різних пісень та дум. Ось де розгадка.
Борис Грінченко записав безліч дум з голосу кобзаря. Він слухав його та вчив дум, яких сліпий кобзар не знав. Тепер у Чернігові, у тодішній земській управі, розташовано обласну держадміністрацію. Там ліворуч, як зайдете, є зала. Співав і я у тій залі, де Терентія колись слухали та вчили. У січні у тій залі презентуватимемо шеститомник Бориса Грінченка, укладений Василем Яременком. До Сіверської землі крокує могутній нескорений Борис Грінченко з піснями та думами Терентія Пархоменка.
Високу оцінку творчості кобзаря давав Іван Франко та Олена Пчілка. Шанувала кобзаря уся тодішня столична еліта. Цей кобзар уже мав справжні, сказати б, гастролі. Через Мену, Чернігів та Ніжин їхав до Глухова, Луцька, Полтави, Катеринославля. Співав у Варшаві. У 1902 році співав у Харкові та Полтаві на 12-му археологічному з’їзді. Тут зазнав великої слави. Про його, як про видатного кобзаря, пише Гнат Хоткевич.
Терентія Пархоменка забирає на гостини класик української музичної культури Микола Лисенко. Понад два тижні записує пісні та думи з його голосу. Організовує 1909 року концерт у Києві. Вдягають кобзаря у нові концертні строї. За виступ зібрали 350 золотих. Розповідав, що у родині композитора дуже поважали його та гарно пригощали. Саме про це часто переповідав мені Олександр Корнієвський.
За два роки, 1911-го, в Умані кобзаря, прямо на сцені, побили жандарми. Співав «Про Морозенка», «Думу на смерть Тараса»… То була остання пісня у житті славетного, нескореного кобзаря. Дочка Явдоха привезла батька до Волосківців, де він і помер.
В останні дні життя його провідав Олександр Корнієвський.
Кобзар був дуже… обурений на майстра музичних інструментів за виготовлнення кобз та бандур для зрячих музикантів. Він був переконаний, що це музика сліпих. Він навчив Корнієвського грати на кобзі та лірі у 1905 році, коли майстер робив ремонт його кобзи. Корнієвський тоді виготовив для його три кобзи на замовлення Миколи Лисенка. Потім почав додавати до діатонічної кобзи півтони поміж струнами та поставив перемикачі на струни (демфер).
Так 100 років тому Олександр Корнієвський зробив бандуру.
Завдяки Терентію Пархоменку та його учневі Олександру Корнієвському Україна тепер має сучасний, концертний, хроматичний музичний інструмент. Жоден народ світу нічого подібного не має. У бандурі два інструменти, ніби одразу «зліплено» докупи — приструнки, як у гуслях чи цимбалах, та (баси) бунти як у гітарі. Це прадавня наша музика, яка народилась тут, у нас, і віками разом з кобзарями несе людям правду.
Про останній концерт Терентія Пархоменка розповідав та написав Михайло Мишастий. Він добре знав кобзаря. Ще й пісню цю нам на згадку з голосу Терешка записав. Там співалось:
«…Трудно браття нам живеться на Русі святой.
Полной волі ми доб’ємся
І царів долой.
Всі народи вже свободи
Добились давно.
А у нас усе незгоди і
І темно тємно…»
З маестро Корнієвським
— А що нині з кобзарством?
— Сучасне кобзарство — то великий сум… Справжнього розквіту воно зазнало за президентства Віктора Ющенка. Я завжди був поруч… Було виділено 10 мільйонів гривень (натоді — 2 млн. доларів) для придбання бандур. Я ходив з листами до Президента, просив замінити слово «придбати» на слово «виготовити». Ми намагались врятувати чи відродити Чернігівську музичну фабрику. Нічого не вийшло. Кошти розікрали…
— Чому так трапилось?
— Бо Він був президентом, а Вона — прем’єром…
— Але і життя, і кобзарство продовжується?
— Звичайно! Хоч і у важкій та нерівній боротьбі зі «своїми», але продовжується. Мене, скажімо, впродовж 35-ти років «женуть» з кобзарської Чернігівщини. Виштовхують безжалісно і безсоромно. У Корюківці музей Олександра Корнієвського демонтували… З благодійним концертом у день його народження мене в Корюківку не пустили… А непустили, бо там громада «нову» владу обрала, якій Корнієвський з бандурою – «по цимбалах»…
Ось уже 20 років, як по суті «знищили» чернігівську філармонію та вигнали звідти мене. Мене на жоден святковий концерт затято не запрошують ні до філармонії, ні до академічного театру. Запитують: а чи не через мене філармонію і знищили? Не знаю. Але добре знаю — жодного кобзаря чи бандуриста там після мене не було, нема і не скоро буде. Чернігівську філармонійну сцену захопили алко-гармоністи та латентні збоченці…
На телеканалах на мої концерти — табу. Тому я поза екранами відспівав 200 сольних концертів во славу Тарасові Шевченку і 160 — до Івана Франка. У ювілейний рік Тараса Шевченка моє прізвище скрізь, де можна було, повикреслювали із Шевченківських лауреатів Чернігівщини…
Але досить про сумне.
Бо не таке воно уже й сумне. Я живу і працюю зі своїм талановитим українським народом і бачу результати своєї праці. Все більше і більше українців беруться за руки і крокують за Тарасом, за Іваном Франком, іншими нашими поводирями. Переможемо!
— Авжеж! Скажіть, а чиєї роботи є ваша кобза?
— Кобзу строю Терешка Пархоменка мені за порадою Олександра Корнієвського виготовив диво-майстер Микола Єщенко. Його весь світ знає як видатного майстра гітар. Він вважав Олександра Корнієвського своїм учителем. Я дав йому власні креслення і він зробив мені унікальну кобзу. Форму для виготовлення знищив… Тобто іншої такої вже не буде.
Торік не стало Миколи Єщенка. Моїй кобзі — 30 років. Жодної тріщини. Вона об’їхала зі мною 36 столиць світу. Я їх «оспівав», ті столиці. Ліру мені виготовили на Мельнице-Подільській музичній фабриці. Я її трохи вдосконалив. На противагу єдиній моїй кобзі — лір таких багато. Лір багато, але нема кому грати…
— Чи маєте учнів?
— З винаходом бандури потреба у чернігівській кобзі відпала. До мене по науку ніхто не звертається. Вчитися на лірі приїздили хлопці з Канади та США. Я навчав Богдана Черевика з Вінніпегу та американського музиканта Девіда Купера. Вони там тепер концертують. Кілька студентів навчав у МАУП. Про подальшу їхню долю не знаю. До мене по науку приїздив з Мінська Олег Оловніков. Це віолончеліст світового рівня. Грав усе, що було написано для віолончелі. Їздив і я до нього в Мінськ. Там жив кілька днів. Він так і не зрозумів як грається вібрато на лірі. На лірі грає мій онук Михайло. Якщо зуміє років 10 крутити ліру — стане лірником. Знає Михайло як грали на кобзі давнім чернігівським кобзарським відбоєм. Навчив козака. Якщо захоче то і кобзарем стане…
Хоча, до речі, Олександр Корнієвський мене самого неохоче вчив кобзарству… Говорив, що він уже на 100 кілометрів Пархоменка обігнав… Не радив мені, співакові, йти у таку небезпеку. Говорив, що там «холодно і голови рубають»… Говорив, що я буду назад кобзарювання тягти та дисертації писати… До Корнієвського також колись, як тепер до мене, по науку ніхто не їхав. Там не те, що до хати зайти, по вулиці з осторогою ходили…
З моєї книги «В рокотанні-риданні бандур», яку я видав про Корнієвського та бандуристів, уже десятки дисертацій написано. Я пообіцяв маестро Корнієвському дисертацій не писати, кобзарство назад не тягти і Терентія Пархоменка не обганяти… І слова дотримуюсь.
А принагідно запрошую 5 грудня до Чернігівської філармонійної зали на 19 годину. Будемо славити видатного кобзаря-лірника Терентія Пархоменка до його 145-річчя від дня уродин. Будуть грати юні бандуристи. Їх у Чернігові — сотні. Розкажу про кобзаря всю правду та продемонструю спосіб гри на кобзі та лірі, якими володів Терентій, чи як його у народі звали – Терешко Пархоменко.
–– Василь Григорович, Ви ж казали, що Вас у чернігівську філармонію не пускають?
– А хіба хочуть – мусять! Шкрегочуть зубами, пітніють від злості, але діватись нікуди…
