1. Погожого липневого ранку з бухти портового міста на березі Балтійського моря вийшла яхта «Veritas» з шістьома людьми на борту. Капітан морського судна, він же його власник, Олег був у чудовому настрої. Сьогодні йому виповнилося тридцять років і цей день він волів провести в колі найближчих друзів, подалі від метушливого міста. Олег придбав цю розкішну яхту, заробивши свої перші десять мільйонів, ще рік тому. Він був хвацький, талановитий, вроджений лідер і бізнесмен від бога. Олегові подобалось, а головне він мав хист маніпулювати людьми.
Його найближчий бізнесовий соратник та водночас найкращий друг Андрій – на два роки молодший, хлопець з відомої та поважної сім’ї, також умлівав передчуттями хорошого вихідного дня. Вони з Олегом друзі дитинства. Завжди підтримували один одного, билися один за одного та плавали в океані великого бізнесу, мов молоді, голодні акули.
Сергій – головний бухгалтер спільного підприємства, що належало Олегові та Андрію, з якими він познайомився в Австрії на бенкеті, зорганізованому на честь якогось місцевого пупа землі. Саме там Олег дуже високо оцінив знання Сергія в бухгалтерській справі, а саме його авторські схеми ущільнення витрат на оподаткування. Відтоді фінансові справи фірми доручено Сергієві, але під пильним наглядом правої руки Олега – Андрія. Сергій — вольовий молодий чоловік, який бачив цифри скрізь і у всьому, і міг наперед передбачити кризові ситуації, а отже спрогнозувати зиск із по всьому, здавалося б, програшної справи.
Сучасний світ годі уявити без комп’ютерів та високих технологій — парафії Євгена, ще одного представника цієї «бізнес – банди», який займався інформаційною безпекою та час від часу допомагав своїм колегам знайти слабкі місця конкурентів, що ефективно рихтувало рішення іноді досить впливових людей, з ким наші акули бізнесу перетиналися в цьому жорстокому світі великих грошей, закулісних ігор та брехні. Євген сидів на палубі біля своєї дружини – рудоволосої Лесі, котру зі всіх тут адекватно сприймав лише він сам. Компанія тихо ненавиділа Лесю, вона на думку багатьох негативно впливала на Євгена. Річ у тім, що її чоловік був людиною замкнутою і завжди знехотя давався до спілкування. Олег усіляко намагався «розхитати» генія комп’ютерів, інтегрувати його в колектив. Те майже вдалось! Та тут раптом, як сніг на голову, з’явилась Леся, і про інтеграцію годі було думати. Леся тримала чоловіка «на короткому повідку», що страшно бісило Олега. Втім, Євген був занадто корисний, а відтак, допоки він виконував покладені на нього обов’язки, Олег мусив миритися з постійною присутністю Лесі на їхніх гулянках.
Праворуч від Олега, який тримав кермо яхти і стрімко скеровував її у морську безвість подалі від берега, з пляшкою пива та цигаркою в зубах бовванів Олександр – «м’язи цієї компанії». Міцної статури, 32-річний Олександр, під два метри зросту, з татуюванням на всю праву руку від плеча до ліктя, виконував роль «миротворця» — він вирішував спірні питання, що виникали в ході живого спілкування з конкурентами, правоохоронними органами та іншими організаціями та групами, що з’являлись на шляху до успіху та великих грошей, які марно було вирішити в інший спосіб — підкупом чи шантажем.
День був сонячний, на небі – жодної хмаринки, на морі – штиль. Всі на яхті — у піднесеному настрої, навіть попри негатив рудої Лесі. Компанія «затарилась» продуктами та алкоголем, аби два дні провести в морі на розкішній яхті іменинника. Зранку Олег перевірив зведення місцевого гідрометеоцентру, який обіцяв ясні, погожі вихідні.
— Олег! Де ти віскі запроторив? – озвався з каюти Андрій.
— Поглянь під баром! – відповів Олег, не зводячи очей з обрію.
— Знайшов! Саня іди сюди, допоможи мені!
— Трясця його матері, – незлобливо кинув Олександр, допив довгим ковтком пиво і затягнувся цигаркою, – він сам хоч щось може зробити?
— Та йди вже, допоможи йому, – посміхаючись мовив Олег і обережно подав кермо ліворуч.
— Саня! – почулося знову від Андрія.
— Та йду, бляха… – бубонів під носа Олександр, пірнаючи до каюти.
На «носі» яхти розляглась Леся і насолоджувалась теплими променями сонця. Її шкіра була бліда, мов знежирена сметана. Біля неї сидів худорлявий Євген і щось заповзятливо розповідав, а вона робила вигляд, що слухає. Сергій стояв ще далі, на самісінькому «носі» яхти і пародіював Ді Капріо з фільму «Титанік», чим дуже веселив Олега. «Я володар Всесвіту!» — кричав Сергій, розчепіривши руки, і зустрічний вітер надував його розстібнуту білу сорочку, ніби парус.
«Сергію, баране, упадеш!» — крізь сміх кричав йому Олег, але тому було абсолютно байдуже на застереження товариша, і він ще дужче волав, змагаючись із шумом хвиль, що пінились і билися об яхту.
— Ага! Усім стоять на місці і не рухатись! – гукав Андрій, піднімаючись з каюти на палубу. Він тримав пляшку доброго, дорого віскі і три келихи. За ним з провізією йшов Олександр і пританцьовував.
— О! Випивка з’явилася! Нарешті! – зрадів Сергій і побіг до рубки, де Андрій вже почав розливати питво.
— Агов! А ви там окремого запрошення чекаєте? – звернувся Олександр до подружжя та містера «Ді Капріо» на носі яхти.
Леся мляво звелася на ноги, за нею підвівся Євген і вони також приєднались до гурту, що весело тирлувався навколо капітана морського судна.
— Шановні! – урочисто почав Андрій. – Я підіймаю цей келих за нашого друзяку, отамана, компаньйона, людину, яка зібрала нас усіх разом! За капітана цієї шикарної яхти! За людину з великої літери! За Олега!
— За Олега! – підтримала Андрія вся компанія.
— За мене, бляха! – гучно відповів Олег.
— Ні хріна собі! – вражено мовив Олександр, надпивши з келиха. – Це дуже хороше пійло!
— Ну, а то! – вдоволено і шанолюбно потвердив Олег. – Ти знаєш скільки дав за пляшку?!
— І не хочу знати! – кинув йому Олександр. – Мені достатньо знати, що його в нас достатньо. У нас же ж його достатньо?
— До хріна! – відповів Олег, сміючись.
— Слава яйцям! – вигукнув Олександр і ще раз ковтнув доброго віскі.
Сонце піднялося високо, яхта сумирно гойдалася на легких хвилях Балтійського моря, на її палубі шестеро молодих людей гучно святкували день народження. Саша із Сергієм танцювали під щось латино-американське, Андрій справно розливав ще і ще питво по келішках, Олег плескав у долоні в такт музиці, підбадьорюючи танцюристів, і тільки Леся та Євген сиділи тихо і ніби знічено.
– Так! Хто зі мною? – Сергій раптом вигнувся у якомусь карколомному танцювальному «па» і оглянув заклично весь гурт.
— Сергію, не треба! Не роби цього! – заперечив Олег.
— Три! – почав зворотній відлік Сергій.
— От падлюка! – гукнув Андрій і засміявся.
— Два! – Сергій знімав білу сорочку.
— Ідійот, – мовила тихо Леся і повела очима в небо.
— Один! – Сергій миттєво, в якусь долю секунди скочив за борт.
Олександр спритно роздягнувся і з криком: «Прощавайте вилупки!» скочив за Сергієм. Олег з Андрієм перезирнулися, ковтнули віскі і приєдналися до друзів за бортом. Вода була прохолодна, але в цей спекотний день – то було якраз те, що треба. Всі четверо були прекрасними плавцями і не раз випробовували свої сили «під шафе» у всесвітніх морях і океанах. Погрібши активно декілька кіл навколо яхти, четверо друзів завмерли черевом до сонця і спиною до морської безодні в позах розп’ять, насолоджуючись блаженною прохолодою.
— Це була хороша ідея! – мовив Андрій.
— Ага! – відповів Олександр.
— Пора би щось з’їсти, – Сергій поглянув на яхту.
— Женя! – голосно покликав Олександр! – Женя, бляха!
— Що треба? – Євген підійшов до краю яхти.
— Кидай трап!
— Трап – то в літаках.
— Ой, не дратуй мене, Жека! – огризнувся Олександр і вся компанія почала голосно сміятися.
Як тільки Андрій піднявся на борт, то миттю побіг до камбуза готувати святкову вечерю. Справа в тім, що зі всіх тут, включно з Лесею, Андрій єдиний, хто вмів пристойно готувати. Отже ж кухня була на ньому. Поки решта споживали алкоголь та веселилася, він заходився варити, смажити і тушкувати. Андрій полюбляв це діло. Правильного поводження з їжею його навчив особистий сімейний кухар, який готував для його сім’ї, допоки Андрій не вилетів із розкішного батьківського гнізда у реальний світ, прихопивши з собою, мов дорогоцінний скарб, набуті знання кулінарного мистецтва. Це, до речі, дуже часто допомагало йому зваблювати протилежну стать, що руйнувало поширену істину, ніби шлях до чоловічого серця лежить через шлунок. Виявляється, через той таки шлунок шлях лежить і до серця жінки, і не тільки її серця… Знання та навички кулінарії не раз ставали йому в нагоді при підписанні вигідних контрактів чи нових, корисних зв’язків.
— Саша, Сергій! – долинув голос Андрія з камбузу.
— Та господи! – зірвалося в один голос у хлопців, вони синхронно підвелися і попрямували до корабельної кухні з невдоволеним виглядом. За хвилину з камбуза почулися голосний регіт і голос Андрія: «Ходіть до біса з моєї кухні!», і знову регіт, за яким Сергій і Саша поверталися, несучи в руках тарілки з холодними закусками.
Олег взяв до рук гучномовець, натиснув на який гачок і офіційним тоном виголосив: «Кок Андрій, вас викликає капітан! Негайно підніміться на палубу для прийому ліків». Вся компанія зареготала, а за мить із посмішкою на весь писок з’явився Андрій у білому фартуху. Друзі випили, щойно Сергій виголосив якийсь сумбурний і нерозбірливий тост. Він силкувався пригадати давню східну мудрість про чоловічу дружбу, але вийшло кволо й безпорадно. Недоречність закусили тим, що приготував Андрій, належно оцінивши його кулінарні навички. Кок подякував за високу оцінку його скромної праці і зі словами: «це ще не все!» повернувся до кухні, лишивши друзів пиячити на палубі.
Коли Андрій повернувся з величезною тарелею, вицігорно засерверованою кальмарами, мідіями, устрицями, креветками, розміром з кулак, та іншими їстівними морськими почварами, вже вечоріло і компанія була на доброму підпитку. Вся яхта сяяла різнокольоровими вогнями, музику вимкнули і друзі просто сиділи, потроху попиваючи та голосно пригадуючи минуле, будували плани на майбутнє, сміялись, кпинили один одного. Проте зі з’явою Андрія, компанія пожвавилась, і Сергій урочисто повідомив, що під таку вечерю треба би ще випити. Веселощі набрали нового витка.
Все було чудово того вечора – їжа, море, захід сонця, хвилі приємно хлюпотіли за бортом і яхта легенько похитувалась, ніби подячно кивала щоглою за гарний день сонцю, яке сідало за обрій. Олег дивився на своїх друзів і тішився з того, що зумів зібрати навколо себе таких людей – щирих, веселих, тих, з котрими «хоч у вогонь чи воду». Ну, окрім Лесі хіба. Але на неї йому сьогодні було байдуже, він її навіть не помічав.
— І от, я захожу до кімнати, а він в трусах, перед телевізором, – Саша стояв з келихом в руці, а іншою жестикулював, – і кажу: «Доброго вечора!». Мені здалося, він посивів у ту ж мить!
— Ти цього не розповідав! – вигукнув Андрій. – Ти наступного дня лишень тупо папери приніс попідписувані.
— Ну, бо то не було можливості розповісти! Так от! Він, значить, повертається, очі полізли на лоба, дивиться на мене з відкритим ротом і мовчить.
— Шо, в одних трусах отак і сидів? – перепитав Сергій.
— Чого б це я зараз брехав? – обурився Саша, який вже на ногах тримався мляво. – Бляха, а шо це яхту так хитає?!
— Це тебе хилитає, дурню! – розсміявся Євген.
– Ну, коротше! – продовжував Олександр. – Я, значить, зрозумів, що треба діяти бігом. І тупо в одну руку йому папери, а в іншу – ручку, і кажу таким серйозним голосом: «Підписуємо, шановний». І він давай підписувати. А ручка, бляха, закрита! Ну це та, що ти мені дарував, пам’ятаєш, Олег?
— Пам’ятаю, – посміхаючись посоловілими очима, відповів Олег.
— І я такий – пардон месьє, зараз все буде комільфо! Відкриваю ручку, він підписує і я тупо іду звідти!
— Та, ну, перестань! – втрутився Андрій. – Не могло воно так просто бути!
— Ще один! – обурився Олександр, сіпнувши рукою, в якій був келих з віскі. Напій пролився. – Андрій! Диви, що я через тебе чиню! Ти знаєш скільки воно коштує?!
— Знаю. Ходи сюди – і він налив у келих Олександра віскі по вінця.
— А я не хочу знати жодної ціни! – Саша повернувся до Олега, підняв келих над головою. — За тебе друже!
— За тебе! – відповів Олег, заплітаючи язиком.
Всі знову випили і провалилися на мить у власні думки. На яхті запанувала тиша. «Щось прохолодно стало» — порушила мовчанку Леся. Всі перезирнулися. На морі і справді здійнявся легкий вітерець.
2. Олег прокинувся від потужного удару – він впав з м’якої кушетки на поліровану дерев’яну поверхню палуби. Навкруги шаленів вітер і яхту відчутно хилитало на хвилях. Небо затягло чорними грозовими хмарами, які час від часу ясніли від блискавок на горизонті. «Що за маячня? — подумав Олег – якого біса відбувається?». Він звівся на ноги, але знову впав, бо корабель раптово хитнуло. Після чергового падіння остаточно протверезів, взяв себе в руки, став міцно на ноги, балансуючи на палубі. До нього, змагаючись із вітром, наближався Олександр, хилитаючись разом з яхтою.
— Олег! Що це за хрінь?! – кричав він здаля.
— Зараз буде шторм! Треба негайно вшиватися! – Олег намагався перекричати ревисько вітру та зловтішний шум хвиль. – Де всі?
— Я піду за ними, вони в каютах! – Саша повернувся до Олега спиною, зробив кілька кроків і впав. Яхту вже скажено бовтало, з неба почало накрапати. – Трясця! – горлопанив Олександр, зводячись на ноги і прямуючи до кают.
Олег побіг до рубки і натиснув кнопку згортання вітрил. Він клацав монітор в надії побачити сигнал навігатора, аби прокласти курс, водночас намагався завести двигун. Однак екран навігатора не слухався, а двигун мовчав. Поки Олег розбирався з навігацією та вітрилами, з неба почало лити не на жарт, вітер дужчав, здіймав морські хвилі все вище. «Так! Без паніки – сказав сам собі Олег – зберися!»
— Олег! – почувся раптом панічний голос Андрія. – Якого біса відбувається?!
— Шторм! – відповів Олег.
Хвилі між тим загрозливо розхитували яхту і заливали палубу морською водою, яка стрімко наповнювала трюм. Олег судомно тиснув кнопку, аби запустити двигун, але все було намарно. Корабель безпомічно скрипів і скиглив під натиском скаженої стихії. Навколо кипіло море і здавалось, що небо ось-ось впаде та розчавить судно разом з людьми.
… Коли Олег з допомогою Олександра і Андрія заповз до рятівного надувного човна, яхта вже йшла на дно. Він сидів у шлюпці і нажахано спостерігав як білосніжна щогла, похитуючись, повільно зникає в чорну глибінь розбурханого моря. Трохи оговтавшись, він озирнувся – в шлюпці сиділи, ніби зняті з хреста, Андрій та Олександр, Євген лежав без свідомості.
— Саша! – кричав Олег на вухо Олександрові, сіпав його за плече, але той не реагував і просто дивився порожнім поглядом на те місце, де щойно була «Veritas». – Саня! – ще раз крикнув Олег в обличчя товаришу.
— Що? – Олександр нарешті поглянув на Олега і намагався сконцентруватись.
— Що з ним? – Олег показав рукою на Євгена.
— Я його знайшов без свідомості і затягнув до шлюпки.
— Сам як?
— Нормально.
— Андрій!
— Я в нормі, – відповів той втираючи обличчя.
– Нас четверо. Де Сергій і Леся?
Олег і Саша озиралися, вдивляючись у темне море, гукали друзів, але їм відповідали лише злива та шум хвиль. Андрій підповз до Євгена, оглянув його голову, дістав аптечку. Нашвидкуруч перев’язав рану на лобі, підклав під голову мокру від дощу ковдру і повернувся до Олега та Сашка, які відчайдушно продовжували гукати Сергія та Лесю з темної далечіні. «Нас заллє до біса» — промовив Андрій і показав на дно надувної шлюпки. Олег обернувся і побачив, що шлюпка потроху наповнюється водою. Троє чоловіків взялися холерично вигрібати воду руками. Збагнувши, що все це марно, Олег швидким рухом скочив на край шлюпки, понишпорив у речах, які їм вдалося врятувати з яхти, витягнув якусь каструлю і давай швидко гребти воду за борт. Те саме зробили Олег та Андрій – вони черпали всім, що потрапляло до рук.
… Сонце було у зеніті. В надувній рятувальній шлюпці лежали четверо виснажених друзів. Вони тяжко дихали, знемагали від втоми і спраги. Жоден не міг змусити себе доповзти до пляшки з водою. Андрій поглянув на Євгена, який все ще був без свідомості і лежав біля купи речей, що лишились від затонулої яхти. Зібравшись на силі, він зрештою доповз до води, пожбурив одну пляшку Олександрові, іншу підкотив до Олега і влігся, обіпершись на край човна.
— От курва! – розпачливо вигукнув Олександр.
— Не те слово! – підтримав його Олег і взявся жадібно пити воду.
— Олег, на майбутнє – ніколи не довіряй метеорологам. – докинув Саша, вгамувавши спрагу.
— Пішов ти, — Олег жбурнув порожньою пляшкою і поцілив Сашкові в «макітру».
— Що ми йому скажемо, коли він отямиться? – Андрій болісно поглянув на безтямного Женю.
— Він хоч дихає? – спитав Олег.
Андрій штовхнув Євгена ногою, і той озвався якимось невторопним звуком, схожим чи то на хрип, чи то на стогін. «Живий» — полегшено зітхнув Андрій і підняв голову до неба, де не було ні хмаринки. На морі — повний штиль. Шлюпка гойдалась на легких хвилях. Напившись води, хлопці потроху оживали. Олег припіднявся на ліктях і роззирнувся – довкола, куди лиш сягав зір, було море без жодного натяку на сушу чи бодай якісь ознаки життя. Четверо друзів лишились сам на сам з морем і палючим сонцем.
— Що за чорт? – найперше, що промовив Євген, коли прийшов до тями. Він заледве підвів голову, угледів Андрія, який сидів навпроти і намагався йому посміхатись.
— Повернення Лазаря, – сказав Сашко, повзучи до Євгена. – Ну, як ти?
— Голова розколюється. Є вода?
— Зараз. – Саша дістав пляшку води, відкрив і простягнув Євгенові. – Тільки пий повільно.
Женя жадібно присмоктався до пляшки і похлинувся. «Я ж казав – пий повільно!» — гримнув на нього Олександр і легко вдарив по потилиці. Євген ще трохи ковтнув і стомлено видихнув.
— Що сталося? – Женя витріщився на Олега.
— Шторм стався, – відповів той, не зводячи погляд від морської поверхні за бортом.
— Яхта пішла на дно, – додав Саша.
— Де Леся?! – заволав раптом Євген.
Саша з Андрієм перезирнулися. Олег подивився на Женю і невтішно похитав головою.
— Що ти гривою трясеш?! – закричав Женя. – Де Леся, я питаю?!
— Леся і Сергій зникли, – відповів Андрій. – Ми не знаємо… Ми кричали, шукали… Їх нема…
— Трясця! – Женя закрив обличчя долонями і заплакав. – Як же так? Як це все в біса могло статися?! – крізь сльози питався він.
— От і довіряй після цього метеорологам, – з іронією повторив те, що вже казав, Олександр.
— Ти, комедіанте бісів! Закрий пащеку, бо я її тобі порву! – вибухнув Женя. – Ще бодай слово, курва!
— Всі заткніться! – гримнув Олег. – Закрийтеся до біса обидва! Саня, зараз не той час, щоби жартувати! Женя, ми шукали, надірвали глотки, поки кричали в пітьму. Але їх нема. Ми нічого не змогли вдіяти! Глянь, довкола – лише вода! Ми намагались!
Женя опустив очі і дивився в одну точку на дні шлюпки. Він намацав рукою пов’язку на лобі, рішуче здер її і вилив на обличчя залишки води з пляшки. Андрій весь цей час сидів і дивився кудись за обрій, його обличчя було позбавлене жодних емоцій, він лише мацав поглядом далечінь, марно сподіваючись угледіти корабель, який ось-ось має з’явитися і врятувати їх!
Олег оглянув шлюпку, спинився поглядом на купі речей, поповз до них. Взявся перебирати врятоване, сподіваючись знайти щось корисне, хоча і сам не розумів, що саме шукає.
— Хто збирав цей мотлох?! – голосно запитав.
— То я кидав, що під руку потрапляло, – відповів Олександр.
— Тобі під руку потрапляло лише віскі і решта непотребу!
— Треба було самому це робити! – оскалився той.
— Я намагався рятувати яхту.
— Врятував?!
— Що ти сказав?! – Олег кинув злий погляд на Сашка.
— Олег, заспокойся, – втрутився Андрій. – Нам нема сенсу тепер гризтись, що зроблено — те зроблено. Треба розсортувати все, що тут є, можливо, щось придасться?
Олег та Андрій почали перебирати провізію. Згодом до них приєднався Женя. Олександр натомість сидів і вдивлявся в море. Провізії виявилось небагато – упаковка енергетичних батончиків, вісім банок енергетичного напою, загалом тринадцять літрів води, по дві пачки креветок та крабів, які вже давно розморозились і огидно смерділи, якісь зернові пластівці та аж дев’ять літрових пляшок того дорогого віскі, що так сподобався Олександрові. З речей мали кілька ковдр, аптечка, один складаний ніж та один кухонний тесак, якісь футболки, пара джинсів і шорти. Розклавши все, хлопці глянули на провізію.
— Не густо, – підсумував Євген.
— Та ти що, серйозно? – іронічно зронив Андрій. – Зате віскі — діжка. Можна впитися до смерті.
— Так то ж я подбав, – озвався Олександр і поглянув з-під лоба на Олега.
Олег відповів на погляд Сашка неочікуваною посмішкою. Всі перезирнулись і засміялись. Це був радше сміх крізь сльози, аніж веселий сміх давніх друзів. Євген зауважив щодо консервованих креветок і крабів: їх варто пустити за хвилями, в далеке плавання, проти чого запротестував Сашко: мовляв, розумно буде навпаки – притримати, бо хто зна що попереду… Ухвалили рішення лишити протухлі морські продукти, не зважаючи на огидний запах. Олег нарікав, що годі збагнути, де вони, як далеко від суші, і всі принагідно визнали, що мореплавці з них ніякі. Олег міг орієнтуватися в морі лише за допомогою спеціальної техніки, і тепер кляв себе, що так зневажливо ставився колись до занять з навігації та морського права. Було очевидно, що з таким запасом провізії та невмінням виживати у критичних умовах – їм гаплик без сторонньої допомоги.
3. За чотири дні, які вони провели у відкритому морі, з неба не впало ні краплі дощу. Вдень їх нещадно палило сонце. Вони намагалися економити воду, але її запаси стрімко вичерпувались. Від голоду хлопці таки з’їли протухлі креветки та краби, чим спричинили собі жахливого розладу шлунку. До всього — Євгена почало лихоманити. Його кидало то в жар, то в холод. Ще через день почались галюцинації – він марив білосніжним круїзним лайнером, звідки йому кликала рудоволоса Леся. Коли Андрій давав йому жарознижуючі пігулки – галюцинації припинялись і Євген потрапляв до іншого пекла — сонячного.
У них лишився тепер лише запас віскі, до якого вони ні разу не торкнулися. Голод і спрага були нестерпними. Сашко не витримав, взяв пляшку віскі і спрагло надпив добру порцію. Потім передав пляшку Андрієві, що сидів поруч. Той недовгу мить зважав, та врешті також випив. Алкоголь миттєво вдарив йому в скроні. Андрій урівноважив подих і передав пляшку Олегові.
— Женя зовсім погано виглядає, – сказав Олег, беручи пляшку.
— Пігулки закінчилися. Я не знаю, що з ним далі робити, – відповів Андрій.
— Ми на алкоголі довго не протягнемо.
— Це поки єдиний вихід, – розважливо мовив Олександр. — Вода закінчилась, їжа також. На небі жодної чайки, в морі — жодної живності. Слухайте, а може ми вже давно померли? Просто не розуміємо цього? Я десь читав…
— Не верзи нісенітниць, – урвав його Олег.
«Леся!» — раптом застогнав Євген, що лежав прикритий футболками. Андрій прибрав з нього ганчір’я, змочив у морі і знову накрив. У такий спосіб він намагався хоч якось зарадити Євгенові, хоча розумів, що з того мало втіхи. Але просто сидіти і дивитися як повільно згасає товариш він не міг.
— Жені гаплик, – приречено сказав Олександр і відпив з пляшки.
— Пропонуєш його кинути за борт? – Андрій поглянув на Сашка неприязно.
— Ні.
Андрій на мить завважив в Олександрових очах дивний блиск, він тривав якусь долю секунди, але він те встиг помітити.
— Тоді що ти пропонуєш? – спитав Андрій і насторожився.
— Я пропоную ще випити. За Женю! – він на випрямлену руку підняв пляшку, потім випив і передав її Олегові.
— За Женю! – підхопив той і теж випив.
Андрій дивився на друзів і не міг утямити тієї тривоги, що раптом здійнялася в ньому, причаївшись десь у потаємних куточках його свідомості, якась неясна, притлумлена, але реальна.
— Хоч би одна клята чайка! – озвався Олександр. – Одну кляту чайку вловити! Чи хоча б рибу якусь! Хоч одну, бляха!
— Ми занадто далеко від берега. Тут чайки не літають, – менторським тоном пояснював Олег і дивився в небо.
— Ну, добре. У воді щось має плавати! Ну, не може бути, щоб не було чогось їстівного, – не вгамувався Сашко.
— Я не знаю, що тобі сказати, друже.
— Трясця! Трясця його матері, Олег! Ми помремо тут!
Олег повільно схилився до Сашка і раптом мовчки зацідив йому такого потужного ляпаса, що той хилитнувся маятником. Андрій внутрішньо напружився, очікуючи бійки. Проте Сашко також без жодного слова лише глипнув вовком на Олега, взяв іншу пляшку віскі і продовжив пиятику.
До пізньої ночі Андрій сидів біля Євгена і слідкував, аби той був накритий мокрим ганчір’ям. Женя то стогнав, то замовкав, але лежав нерухомо – у нього не було, напевно, сили, ворушитися. На небі ясно світив місяць і мерехтіли зорі. Від того мерехтіння Андрій спроквола почав занурюватись в сон. Він був голодний, його мучила спрага. Раптом він опинився на кухні розкішного батьківського будинку. За вікном лопотів рясний дощ, краплі гучно торохтіли по шибках, і вода тонкими потічками стікала шклом. В повітрі пеленіли приємні аромати спецій, свіжого духмяного хліба, огірків, помідорів, солодкої цибулі та перцю. Їхній сімейний кухар стояв біля плити та помішував у великому банякові свіжозварений грибний суп-пюре. Від тих ароматів можна було збожеволіти. Андрій підійшов до столу, взяв до рук ножа і почав нарізати хліб…
Коли Андрій розплющив раптом очі – він побачив картину, від якої одразу прокинувся і вжахнувся. Батьківський будинок зник разом з кухарем, свіжим хлібом та духмяними спеціями. Натомість у повен зріс над Євгеном стояв Олександр. В його руках був закривавлений ніж. Він важко дихав і щось бурмотів собі під ніс. Олег сидів поруч і дивився то на бездиханне тіло Жені, то здіймав погляд на Олександра. «Йому треба закрити рану, бо вся кров витече» — хазяйновито мовив Саша і затис рану на шиї, звідки сочилась кров, стікаючи на дно шлюпки.
4. «Ви що накоїли?!» — кричав Андрій. Він сидів і отупіло дивився на жахливу картину, тримаючись за голову. Олег озирнувся на Андрія, його погляд був розгублений. Кров з рани Євгена повільно сочилася крізь пальці Олександра і стікала долу, виблискуючи на сонці. «Та коли воно вже перестане литися! — нервував Саша, — може його перехилити через борт, щоб стекла?».
Ці слова нагнали на Андрія ще більшого жаху. Він відчув нестерпний головний біль, все його єство вклякло. Олег підійшов і доскіпливо зазирнув йому у вічі.
— Так треба було. Виходу не мали. Євгенові водно кінець…
— Ти здурів?! – Андрій злегка відштовхнув руку Олега. – Хай би сам помер!
— Він мучився. Зрозумій! Ти спав, а він корчився в агонії. Ми йому зарадили… – намагався пояснити Олег.
— Ви, бляха, хто такі, щоб так з людьми чинити?!
— Слухай! Може, ти би вже заткався? – рішуче подав голос Олександр і прибрав руки від рани. – О! Зупинилася. Нарешті.
— Сам заткайся! – огризнувся Андрій і скочив на ноги, від чого шлюпка захиталася.
— Та не сіпайся ти! – гримнув Олег. – Потопити нас хочеш? Сядь, бляха!
Андрій знову всівся і витріщився на Сашка, який витирав закривавленого ножа об футболку. Склавши лезо ніжо, він заховав його до кишені вузьких шортів, перехилився через борт і заходився вимивати руки від присохлої крові у солоній морській воді. Олег підповз до Євгена, опустив повіки на його мертвих очах і накрив обличчя ганчіркою. Над рятувальною шлюпкою нависла тяжка смертельна тиша, вона нестерпним тягарем тиснула на мозок Андрія.
— Потрібно зцідити кров, – урвав мовчанку Саша і потягнувся за пляшкою з алкоголем.
— Не зрозумів! – Андрій подивився на Олександра.
— Ну, в крові ж є вода, так? – Саша випив з пляшки.
— Ти знущаєшся?
— Зачекай, Андрію, – Олег ковзнув поглядом по мертвому тілу Євгена і замислився.
— Ти про що там думаєш? – спалахнув Андрій.
— Я думаю, як нам вижити.
— Ви з розуму з’їхали. Обидва.
— Я сам це зроблю, – сказав Олександр, витягнув з кишені ножа, взяв порожню пляшку з-під віскі і підповз до тіла. – З ноги вийде націдити?
Як щойно Саша вимовив ці слова — подув вітер. Хмари ніби нізвідки з’явилися над морем і закрапав дощ. Всі троє простерли голови до неба. Дощ посилювався, а вітер натомість вщух. «Негайно тягніть все, куди можна набрати воду!» — верещав Олег. Хлопці швидко діставали порожні пляшки, одну єдину вцілілу каструлю та порозкладали на борти човна футболки, ганчір’я – все, що могло увібрати в себе воду. «Женя, дощ! Дощ, трясця твоїй матері!» — кричав Андрій, хоч усвідомлював, що Женя вже ніколи не промовить йому жодного слова.
Злива припиналась ще раптовіше, аніж почалась. Воду з дна шлюпки довелося вигрібати – вона змішалася із кров’ю, і хлопці заходилися робити це голіруч. Закінчивши, всілися знесилено і пили прохолодну дощову воду, забувши про труп друга, що лежав поруч. Сонце знову нещадно палило. Саша поглянув на труп і задумливо примружив очі. «Провізії в нас нема» — сказав він і подивився на Олега. «Нема» — відповів той і поглянув на тіло в шлюпці. Андрій не одразу збагнув, що відбувається і до чого ці уривчасті фрази. Він пив дощову воду з пляшки і думав про те, як досі не цінував і марнував цю цілющу вологу…
— Ти ж готувати вмієш? – повернув його до реальності голос Сашка.
— Що? – перепитав Андрій.
– Ну, готувати вмієш тільки ти…
І тут Андрій збагнув, про що йдеться, але ніяк не міг повірити в те, що чує. Він витріщився на Сашка, потім перевів здивований погляд на Олега, який позирав на нього з недовірою й пересторогою.
— Ти хочеш сказати…
— Я хочу сказати, що людське тіло – це м’язи, а м’язи – це м’ясо. – хижо кинув Сашко Андрієві.
— Та пішов ти до біса, падлюко! – оскаженіло не мовив, а прошипів Андрій, звіріючи вже від самої думки, котру щойно озвучив Олександр. – Я розпорю тебе як свиню, виродку, якщо хоча б слово ще почую з твого гидкого рота!
— Ти краще всі свої кулінарні таланти застосуй до нього, – Саша вказав пальцем на тіло Євгена.
Андрій в одну мить рухом пантери опинився біля Сашка, взяв його зі спини в клінч і почав душити. Олег кинувся до них розбороняти. Вчорашні друзі зчепилися в смертельній сутичці. Олег зрозумів, що зупинити їх так просто не вийде, а отже з усієї сили вдарив Андрія в печінку, після чого той послабив захват і застогнав. Олександр, вхопивши повітря широко відкритим ротом і позбувшись, мов зашморгу, чіпких рук Андрія, кинувся до нього, але Олег потужним ударом в щелепу відправив і іншого у нокдаун. «Того, хто посміє ворухнутись, – тяжко дихаючи, сказав Олег, – відправлю годувати риб, до бісової матері!»
Андрій та Олександр лежали по різних кутках шлюпки – один тримався за печінку, інший – за щелепу. Обидва, один на одного дивилися з ненавистю. Олег сидів між ними, важко дихав і озирався почергово на обидвох. Троє чоловіків у човні посеред моря наближались до тієї межі, переступивши яку, наступають незворотні зміни, з якими втрачається право називатись людиною.
— У нас лишається два варіанти – повільно вмерти або намагатись вижити, спробувати дотягнути до того часу, коли нас порятують, – сказав Олег.
— Я за виживання, – масажуючи щоку, мовив Олександр.
— Якою ціною? – Андрій притискав руку до живота праворуч і намагався полегшити біль.
Над шлюпкою знову нависла мертва тиша, яку час від часу порушував шурхіт хвиль, котрі лащились до заблукалого в морі човна.
5. Вони стояли на колінах, схилившись над тілом Євгена. Олександр тримав у руці складаного ножа і намагався зрозуміти, що робити далі. Ні на що не зважившись, він простягнув ножа Андрієві:
— Це ж ти в нас кухар.
— І що?! – вороже пробелькотів Андрій. – Тобі, ідіоте, під яким соусом його подати, кисло-солодким?
— Дай сюди! – Олег вихопив ножа із рук Сашка і зробив довгий, глибокий надріз на стегні трупа.
— Куди ти так глибоко! – заволав Сашко. – Ти ж м’ясо зіпсуєш!
Андрія знудило, він відвернувся…
… Вони сиділи і жували людське м’ясо. Першим виблював Олег, за ним – Андрій. Олександр тримався довго, але згодом теж перехилився через борт… Потім сполоснув рота морською водою, сплюнув, ухопив пляшку віскі і відчайдушно заливав у себе алкоголь. Ту ж процедуру повторили і двоє інших новоспечених канібалів.
— Може, годилося б якусь молитву прочитати?, – цілком серйозно і ледь чутно поспитався Олександр.
— А ти знаєш хоч якусь? – поцікавився Олег.
— У дитинстві мати мене вчила однієї…
— Ти можеш хоч псальми, здійнявши очі до небес, співати, — втрутився до діалогу Андрій, — проте нам всім тепер пряма дорога в пекло!
Голод, що їм досі докучав, змінився на нестерпне відчуття огиди і відрази до самих себе. Вони тепер не могли підняти очі і поглянути один на одного, тож просто тихо сиділи і напивалися до помутніння, намагаючись погамувати той жорстокий і нещадний внутрішній голос, який безмовно, але монотонно проклинав їх десь із підсвідомості. Жоден ще не розумів, що назад дороги немає. Кожен змінився назавжди, і вже ніколи не повернеться до нормального життя. Єдине, про що вони думати – це різна міра ненависті кожного з них до самого себе.
Вранці наступного дня голод знову повернувся. Після недовгих сумнівів та докорів сумління вони сиділи в шлюпці під палючим сонцем і… виживали. В одній руці кожен тримав шматок людської плоті, а в іншій – пляшку віскі. «Доля має садистське відчуття гумору» — подумки узагальнював Олег. Андрій, пережовуючи м’ясо, раптом завважив, що це йому щось нагадує. «Ну, звісно, на оленину скидається!» По тій думці його раптом знудило і він виблював. Саша з кожним наступним шматком намагався пересилити блювотний рефлекс, «шліфуючи» харч помітною порцією алкоголю. Він продовжував заспокоювати себе, буцім іншого способу вижити просто не було. Тим паче, Євген все одно ось-ось мав померти. А тепер виходить так, що він пожертвував своє життя, аби їх врятувати. Втім заспокоїти себе не вдавалося, тож продовжував заливати в себе віскі.
— Вбив би зараз за цигарку, – покінчивши з «трапезою», вигукнув Олександр.
— Тобі одного вбивства мало? – розлютився з того образного стилю Андрій.
— Та пішов ти до біса. Тільки-но сам жував!
— Сам пішов! – лють загрозливо здіймалася в Андрієві. – Ти, курва, мені ще поговори тут!
— Так! Заткайтесь обидва, – втрутився Олег. – І без вас на душі мерзотно, паскуди!
Вже наступного дня від однієї ноги трупа лишилась лише кістка. Мертве тіло почало здуватись, з’явився нестерпний запах гнилої плоті. Цей сморід зводив їх з розуму. Алкоголь закінчився, як, власне, і питна вода. Андрій марно, але з хворобливою надією дивився навсібіч, виглядаючи той корабель, що ось-ось припливе рятувати їх. Хлопці стрімко наближались до відчаю і втрати здорового глузду. Хоча вони його, напевно, втратили ще тоді, коли Олег зробив перший надріз на тілі Євгена.
— Що ж ми наробили! – вже вкотре повторював Андрій, вхопивши обіруч голову. – Нам гаплик! Нам всім кінець!
— Олег, — не стримався Сашко, – закрий йому нарешті пельку, інакше я його сам прикінчу!
— Андрій.., — немічним від спраги і голоду голосом благально озвався Олег.
— Та пішов ти! Пішли ви обидва! Вбивці! Канібали!
— Вгамуйся, ще раз кажу! – заволав Олександр, схопився на повен зріст і пішов до Андрія.
Андрій прибрав руки з голови і теж встав: «А то що?..» Його обличчя скривилося страшною люттю. Олександр на якусь мить заплющив повіки, обернувся до Олега, ніби за дозволом на агресію, і раптом з усієї моці кулаком зацідив у щелепу Андрієві. Той похитнувся і впав за борт. «Ти вже задовбав мене! – кричав йому навздогін Олександр. – Пішов до біса!». Він сплюнув у море і розвернувся до Олега. Вже навіть відкрив рота, аби щось сказати, проте не встиг… Олег швидким і точним рухом, абсолютно спокійно і холоднокровно встромив йому ножа трохи вище над кадиком. Олександр захлинався власною кров’ю, яка заюшила йому рота і легені. Олег незворушно дивився йому у вічі, по недовгій паузі висмикнув ножа і ударом ноги в груди відправив за борт. Олександр хлюпнувся у воду з розпростертими руками, пускаючи довкола себе усе більшу чорно-криваву пляму.
«Андрій! Андрій!» — схилившись за борт, кричав Олег. Він шукав поглядом свого друга на лискучій морській поверхні. Кричав доти, поки не захрип. Потім сів на дно шлюпки і вже пошепки кликав: «Андрій!» Знесилений, час від часу втрачаючи свідомість, він важко та уривчасто дихав. Тупим поглядом дивився на брудне дно надувного човна і хворобливо кліпав повіками. З його лоба стікав рясний піт, заливаючи очі, аж поки він цілком утратив свідомість.
6. Олег пролупав очі і відчув нестерпний різкий сморід. «Напевно, так смердить пекло, — подумав він, — нарешті я помер». Чоловік зробив над собою зусилля і припідняв плечі. Він не помер. Він погойдувався з трупом у шлюпці посеред моря. Олег озирнувся довкола – картина не змінилася, хіба що в човні живих стало менше… Тепер він залишився наодинці з мертвим, недоїденим Євгеном. Голову, немов стискали обручі, його била пропасниця, а в животі, здавалось, кумкали жаби.
Від голоду і спраги Олег, ніби втрачав розум. Він взяв до рук ножа, на якому ще була запечена кров Олександра, зібрався з духом і підповз до розбухлого, смердючого тіла. Він дивився на бліду руку свого мертвого товариша і ніяк не міг наважитись встромити в неї лезо. Він майже був готовий відкраяти шматок гнилої плоті, як раптом почув знайомий звук – гудок корабля десь позад себе. Він озирнувся і угледів розпливчасту пляму на горизонті, яка поволі збільшувалась. Він почув ще один гудок, від якого здригнувся, його судомило, ніж випав з рук. Він впав на дно шлюпки і немічно та ледь чутно стогнав: «Допоможіть».
В окремій палаті місцевого шпиталю адвокат розповідав про судовий процес, який чекає на Олега, але той не слухав, а лишень сидів на ліжку і кивав головою. Колись молодий, успішний, енергійний Олег тепер був, ніби мрець. Він внутрішньо був готовий до будь-якого рішення, йому було байдуже – хоч би спалили живцем на центральній площі. Він втратив лік часу, дні злиплися в один суцільний жах, який, здавалося, не матиме кінця.
На першому судовому засіданні Олегові ухвалили домашній арешт. Враховуючи, скільки йому довелося пережити, суддя не зважився тримати його під вартою. Весь процес Олег сидів, опустивши очі, і відповідав тільки «так» або «ні». Взяли до уваги також клопотання адвоката про проведення психіатричної експертизи підзахисного. Після судового засідання Олега вивели через службовий вхід, аби уникнути зустрічі з журналістами та охочими поглянути на «морського канібала», так його охрестили газети.
Олег сидів у фотелі власного помешкання і дивився у вікно, коли в двері тихо постукали. Він неквапом підвівся, пройшов коридор, відчинив вхідні двері і закляк від жаху. На порозі стояв Сергій – живий, засмаглий.
Сергій мовчки підійшов і обняв Олега.
— … Коли вода залила трюм, я тільки встиг вдягнути рятувальний жилет, який пропливав повз мене, ніби богом дарований, — розповідав Сергій, сидячи навпроти Олега. — Я не розумів, що відбувається. Навкруги вирувала вода, грім, блискавки… Я захлинався солоною водою і не міг кричати – ніби онімів. Не знаю, я, здається, втратив свідомість, бо коли опритомнів – на небі було яскраве сонце. Я кричав, гукав, але ви всі, ніби пощезли. Не знаю, скільки часу провів у відкритому морі, напевно, цілу вічність. Мене підібрало риболовне судно і допровадило в порт…
Олег підозріло позирав на Сергія і намагався зрозуміти чи не ввижається він йому. Сергій продовжував:
— Як тільки я вичухався – одразу побіг до берегової охорони. Вони вже який день шукали вас. Але ви, ніби крізь воду… — Сергій раптом замовк і поглянув на Олега. – Вибач. Ну, ти зрозумів. За два дні до твого повернення пошуки припинили, а водолази знайшли яхту і спустились до трюму… – Сергій видихнув повітря і замовк.
— Там була Леся?
— Так. А потім я прочитав у газеті, що знайшли вцілілого в морі. Я зрозумів, що це ти, і вже хотів було бігти до шпиталю… Але прочитав кого там ще знайшли… І… Все це… Я довго не міг оговтатись і наважитись.
— Я розумію, – Олег дивився у вікно на призахідне сонце безтямним поглядом. – Знаєш, Євген кожної ночі сидить ось на цьому дивані. Сидить і дивиться на мене. Нічого не говорить. А замість ніг у нього – кістки із м’ясом, що висить ошматтям. Я весь час його відчуваю на смак… — Олег закрив очі і скривився.
— Я завтра прийду на засідання суду, — витримавши паузу, сказав Сергій.
У залі суду зі свіжим від кондиціонера повітрям, у дорогому костюмі на лаві підсудних сидів живий мрець. Совість вже не гризла Олега, щось страшніше і реальніше на відчуття рвало на шматки його сумління. Рвало непоспіхом, дозовано, як вони рвали плоть Євгена у тій триклятій шлюпці. Суд виніс вирок – один рік умовно. Але Олегу було байдуже. Він вже нічого не відчував – ні печалі, ні втіхи.
Наступного дня тіло вцілілого у штормі Олега знайшли у зашморзі, який він скомпонував із дорогої шовкової краватки. На журнальному столику лежала, акуратно згорнута, записка, в якій непевним почерком було написано: «З мене годі! Я помер в рятувальній шлюпці посеред солоного пекла».
Павло Ісаченко
Гдиня, Польща
Павло Ісаченко. ДОППЕЛЬГАНГЕР
