Гай-гай, років п’ятнадцять тому я зробив був інтерв’ю зі Станіславом Вишенським про Володимира Винниченка для часопису «Українська культура». Й призабув про те. Коли недавно, побував на могилі С. Вишенського, – згадалося. Приїхав додому і вирішив його (й не лише се інтерв’ю зі Станіславом Олександровичем) ще раз прочитати. Ґуґлю. Назва статей з’являється в переліку документів на сайтах книгозбірень, а самої розмови у відкритому доступі катма. Взяла досада…
Адже в сьому інтерв’ю С. Вишенський вельми філіґранно змалював образ і творчість автора роману «Записки Кирпатого Мефістофеля». Нарешті інтерв’ю за 2005 рік відшукав у архіві, набрав текст на клавіатурі й оприлюднюю. Відтоді багато води сплило, а хура й досі там.
Незабаром виповниться 125 років від дня народження Володимира Винниченка – унікального явища в українському письменстві, цікавого маляра, «архіпоганого» політика і, нарешті блудного сина свого народу. Уражений юдо-комуністичною чумою ХХ сторіччя, він став одним з могильників визвольних змагань українців 1917-1919 років, відтак якоюсь мірою сприяв появі на мапі світу Совєцької імперії, яка, до речі, за своєю подобою нагадувала Хазарський Каганат з його напівкочовими колгоспами та юдейською верхівкою.
Украй суперечлива постать творця «Кирпатого Мефістофеля» не вкладається в рамці здорового глузду, в цій людині уживалися кілька еґо, адже з одного боку це був митець світової міри з надзвичайно глибокою естетикою екзистенціаліста на кшталт Сартра, Камю, Гайдеггера, ніцшеанець за переконаннями, напівбуддист за розумінням будови світу та місцем у ньому людини, а з іншого боку – натура напрочуд уразлива, людина, вірна українській ідеї. Одначе такий сплав цих двох та ще низки еґоцентризмів дав нам митця водночас і трагічного і, як це не парадоксально, багато в чому цинічного, відтак феноменального в нашій культурі.
Про мистецько-естетичну спадщину Великого Володимира української літератури розмова з поетом Станіславом Вишенським.
– Шановний пане Станіславе, як ви гадаєте, в чому феномен творчості Володимира Винниченка. Очевидно, не лише те, що літературна й епістолярна спадщина надзвичайно багата за обсягом і що, окрім письменницької роботи, він своєї воістину невичерпної енергії віддав психоаналізові, створивши власну систему поглядів на людську природу, на підсвідомість, на проблему трагізму людського існування. Таких письменників у європейській та й світовій літературі в минулому сторіччі не бракувало, проте Винниченко не схожий ні на кого. Тож постає питання – чому?
– Згідно з концепцією Винниченка – життя, то вже написаний роман, так давно створений, що людським розумом того осягнути не можна. Всі події, що відбуваються з нами, змінити чи замінити нам не до снаги, позаяк «роман» почався і має закінчитися саме так, як він задуманий. Сповідуючи таку концепцію 
людського буття і буття глобального, письменник доходить висновку, що жодної відповідальності перед собою і суспільством людина не несе. Проблема «нещасної свідомості» у Винниченка трактується дещо інакше, аніж, скажімо, в Альбера Камю саме з цієї причини, хоча в них спільна екзистенція: вони впевнені, що сюжет «роману» абсурдний, а гріх –«страхачка», придуманий лише задля того, аби той сюжет пожвавити.
Як ми з вами знаємо, талант митця залежить від того, якою мірою митець закомплексований. Саме комплекс неповноцінності (чи надповноцінності – це вже як на чий смак) є наріжним каменем естетики письменника, маляра, композитора тощо. Володимир Винниченко, звісно ж, аж ніяк не виняток. І дослідники його творчості на цю обставину звертають увагу. Тут не місце вдаватися до подробиць, одначе в нього було і не те, якого б хотілося, походження, і «приниження в дитинстві», і перебування в ідеологічному полі Леніна – Троцького, і страх перед жінкою «своєї крові», а можливо, і перед настанням моменту розмноження. Його розум був уражений водночас і комуністичною ідеологією, і фройдизмом, хоча в цьому нічого дивного нема, бо і комунізм, і фрейдизм «виготовлені» так званим обраним народом. За дружину Винниченко також мав юдейку, яка, проте, зіграла в його долі, окрім чинника поглиблення комплексу, і позитивну роль, будучи йому нянькою і до певної міри наставницею. Чимось на кшталт Гали для Сальвадора Далі, який також відчував страх «перед жінкою своєї (іспанської) крові», тож побрався з іноземкою.
Винниченко – постать трагічна, особливо ж цей трагізм проявився після еміграції до Франції. Там він майже не мав друзів. Ніде правди діти, «Закуток» у Мужені фактично став закутнем загнаного звіра. Окрім московського шпигуна й водночас українського маляра-пейзажиста, а йдеться про Глущенка, друзів з-поміж земляків у нього майже не було. І ця обставина не могла не позначитися й на якості літературної творчості письменника, бо, якщо перечитувати його від самого початку й до завершення «коментування» методом психоаналізу Божого твору-роману, програму як сотворіння і розвитку світу, то доходимо висновку: Винниченка можна назвати великим прозаїком і драматургом лише тоді, коли його творчість перебувала у силовому полі України, тобто до еміграції і в перші роки перебування на чужині. Саме цей доробок письменника став вершиною української літератури всього ХХ сторіччя, хоча поза сумнівом, і все, написане цим майстром, є непроминальним. Хоча, як на мене, загальне враження дещо псує його політична проза, а надто роман «Слово за тобою, Сталіне». Як до речі, і роман-утопія «Соняшна машина» з присмаком, сказати б, Кампанелли, Чапека, Орвелла.
– Відомо, що Винниченко у 20-ті роки звернувся був до Георга Брандеса з проханням написати передмову до роману «Соняшна машина». Брандес відмовився. Є цьому якесь пояснення?
– Я вже казав, що мені цей роман не подобається, позаяк він до певної міри штучний, тож випадає з основного корпусу Винниченкових творів. А чому Брандес відмовився писати передмову, то причин можуть бути принаймні дві. По-перше, Брандес на той час був людиною похилого віку – через кілька років він помер. А по-друге, не останню роль зіграло й те, що до нього звернувся комуніст. А це, перепрошую, діагноз. Брандес цей світогляд вважав психічною хворобою, але ж так воно і є. І тут нікуди не дінешся. Винниченкові потрібно співчувати, хоча його ідеологічна платформа була схожа на килим-самоліт, що на ньому було доволі місця і для Ніцше, і для Кіркегора, і для Шопенгауера, і, можливо, найменше – для Маркса. Одначе немає найменшого значення, чи писав Брандес про Винниченка, а чи ні – від того нічого не міняється. Як я вже сказав, це постать світової величини. Просто збіг обставин, що йому не присуджено Нобелівської премії. І недарма за Винниченка так змагалися московські та українські еліти. Я навіть можу стверджувати: те, чим є Тарас Шевченко для України ХІХ сторіччя, тим Володимир Винниченко для України ХХ сторіччя. Дарма, що перший з них поет, а другий прозаїк. Винниченко кардинально змінив творчі засади мистецтва, поклав край реалізмові (причому вже у своїх ранніх творах) і проклав шлях модернізмові, застосував у свій творчій практиці психоаналіз як метод, проголосив можливість вибирати свою віру, свою надію, свою любов.
– Ви кажете, що Винниченко – постать світової міри. Але ж його твори давно не перекладаються, а п’єси майже не йдуть на кону. Я розумію, що до певної міри це пояснюється 
статусом письменника як емігранта, а ще відсутністю української державності. Та ось минає майже п’ятнадцять років нашої незалежності, а нічого ж не змінюється. Окрім регулярного присудження премії Володимира Винниченка.
– У Винниченка був свій зоряний час: його і перевидавали, і лицедіяли на кону. Нехай навіть ним цікавилося вузьке коло еліти. За однією із п’єс, а йдеться про трагедію «Чорна Пантера і Білий Ведмідь» створено кінофільм. Щоправда, не в Україні, а Німеччині. У Винниченка був різний читач: ним зачитувалися і люди вельми освічені, а водночас і ті, хто інтуїтивно шукав красу в силі й, навпаки, силу в красі. Він не був епілептиком, проте його осяння й прозріння не менш вражають, аніж візії того ж Достоєвського, який передбачив появу комуністичного бісовиння, «особиною» якого, на жаль, був і наш ювіляр. Хоча, чому, «на жаль»? Адже, починаючи цю розмову, я казав, що роман-історія земного життя вже існує від початку сотворіння світу і щось змінити в ньому не судилося. Понад сказане, все, що з нами відбувається, чітко й невідворотно сплановане. Щоправда… Тут я маю зробити паузу: я маю розмежувати концепцію Апокаліпсису, що в кодовому варіанті звістує нам про розв’язку «роману». Винниченко поділяючи думку про існування «плану життя на Землі», створеного Творцем цього життя, дещо коригує «Божий задум». Він переконаний, що «Божий роман» написаний (радше створений) у формі потоку свідомості, як твір екзистенційний, а отже, сказати б, нерозкодовуваний до кінця існування Часу і Простору – романного Часу і романного Простору. Винниченко сумлінно виконував свої ж настанови. Йдеться не лише про екзистенційний психологізм «Кирпатого Мефістофеля», а й про інші речі – його прозу, драматургію. Крім того, Винниченко створив кілька есеїв та статей з психоаналізу, сповнених мефістофельської правди про людське єство. Сьогодні Винниченко-літератор, хоча й повільно, хоча й вельми фрагментарно, але повертається до свого читача, повертається в програми навчальних закладів, повертається в науку про літературу, психології, історію тощо.
– Ви час від часу згадуєте, що Винниченко був соціалістом, чи то пак комуністом. І тут таки ведете мову про його фройдизм, напівбуддизм і таке інше. Чи нема в цьому парадоксу?
– Парадоксальність ситуації полягає в тому, що саме соціалістичний світогляд у поєднанні з таким буржуазним явищем як фройдизм, саме ця гримуча суміш, це позірне протиріччя дало нам такого суперечливого, навіть хворобливого у своєму пошукові істини письменника. І тут, як на мене, м’яко кажучи, є дуже цікава деталь. Винниченка мучило незнання того, чи вписані в канву «глобального твору» суїциди, котрі супроводжують основні колізії «Божого твору». І якби письменник згідно зі своїми установами, не заперечував існування гріха, ми могли б назвати його великим грішником. І саме соціалістичний, зрештою атеїстичний світогляд, дав можливість нашому пошуковцеві істини бути великим, але не грішником. Тепер щодо соціалістичної орієнтації по суті. Те, що Винниченко був українським соціалістом, а не якимось іншим – справи не міняє. Кнут Гамсун теж був норвезьким соціалістом. А Ерза Паунд – американським: вони навіть привітали прихід до влади Адольфа Гітлера. Відмінність цих письменників від нашого Винниченка полягає в тому, що вони не були ні теоретиками, ні практиками цієї згубної перверсії. А в окремих речах Винниченка, як ми знаємо, за підмурок слугує саме так звана революційна робота. Підмурок, скажемо, дуже хисткий і може загрожувати майбутніми катастрофами. Хоча митця, як я вже тут казав, рятує безкомпромісний екзистенціалізм. Ось, до прикладу, революціонерка припалює цигарку. Від лампадки перед чиєюсь іконою, в такий спосіб викравши вогонь. Але чи це прометеївський вчинок? Далі: та ж революціонерка вчащає до монастиря, мріючи кохатися з ченцем – убивцею трьох людей. Чернець прикутий до своєї келії, врешті, охоплена сексуальним потягом, вона стає провокаторкою. Але висновок несподіваний: кому потрібний фройдизм на плакатах і гаслах? Винниченко в такий спосіб сповідує твердження Оскара Вальда: митцеві дозволено все, твір не буває моральним або аморальним.
– Про чистий соціалізм Винниченка, як випливає з ваших міркувань, говорити не доводиться. Він радше критик постулату «Соняшне Місто». Та й до комуністичної партії більшовиків він так і не вступив, я не маю на оці лише совєцьких комуністів, а взагалі до будь-якого комуністичного гурту. Але полишимо світогляд Винниченка, і дозволимо собі повернутися до теми «жінки в його житті», а власне до образу Розалії Яківни в творчості її чоловіка. І насамперед, чи насправді Розалія Ліфшиць, дружина письменника, аж так ускладнювала його життя й отруювала його існування? Принаймні натяки про те маємо в окремих мемуарах.
– Усі митці скаржаться на дружин, адже вони – дружини – не хочуть ділити своїх чоловіків з мистецтвом. У трикутнику (митець – мистецтво – дружина) жінка завше програє. Різні чоловіки цю проблему розв’язують по-різному. Частина з них взагалі залишаються парубками. Частина часто міняють жінок, ніби втікаючи від проблеми. Багато хто вдається до полігамії. Я вже не кажу про бісексуалів чи мужоложців. Це – теж вихід. У нашому випадку маємо діло з моногамією, з майже рідкісною подружньою вірністю, принаймні шлюб Винниченка збоку видається майже ідеальний. Можливо, вся правда в його драмах? Митці на кшталт Винниченка рідко одружуються. Якщо ж таке трапляється, то шлюби бувають вельми умовні. Тож, як я вже сказав, Винниченко вдосталь наміркувався про все у своїх п’єсах, їх він написав понад двадцять. Причому на рівні того ж таки Ібсена чи атлета з душею голубки Метерлінка. З-поміж драм і комедій Винниченка є одна з найприкметніших. Ідеться про «Чорну Патеру й Білого Ведмедя». Якщо пам’ятаєте, там три головні герої: маляр Корній, його полотно й дружина Рита. Допоміжні персонажі – спочатку жива, а потім мертва дитина, яка, як і Корнієве полотно, мовчить, та гострий кут другого трикутника, так би мовити муза маляра – Сніжинка. Проте з самого початку мовиться про проблему вбивства полотна: дружина поклала собі очистити чоловіка від мистецтва, аби цілковито заволодіти його великим білим єством – звідси друга іпостась Корнія – Білий Ведмідь. Дія відбувається в Парижі. Прообраз Рити, вочевидь, Розалія Яківна. Хоча не будемо надто категоричними. Жива – мертва дитини нічого не змінює в трикутнику, де гострий кут перекритий полотном – білим, безжальним і неминучим.
На противагу Ібсенівській Гедді Габлер, гіпертрофуючи жіночий егоїзм, письменник змушує Риту вбити свого чоловіка, отруїти себе і в агонії зарізати на портреті свою подобу з примарною дитиною. Для Винниченка ця екзистенція вельми характерна, оскільки крізь усю його творчість проходить тема боротьби жіночого начала з чоловічим, землі з небом, води з вогнем. Саме в цьому спрацьовує лібідозний комплекс, притаманний письменникові, комплекс, що про нього я говорив як про передумову реалізації покликання.
– Чи можна спрогнозувати, пане Станіславе, як швидко Винниченко повернеться в українську культуру?
– Ми в цій розмові почасти про це вже висловилися. І про введення Винниченка в навчальні програми, і про пожвавлене видання його творів. Усе це й робиться. А щодо культури, то він ніколи її не полишав і перебуваючи в Україні, й на еміграції постійно впливав на літературний процес. Це засвічує хоча б проза Валер’яна Підмогильного, чи, скажімо, повість Миколи Хвильового «Вальдшнепи». Інша річ, що вплив Володимира Винниченка на сучасну ауру української нації мізерний. Великі імена – чи то вчених, чи то митців – у тій аурі є своєрідними точками, котрі, так би мовити, контролюють нашу духовність.
Ярослав Орос
