В улюбленця мільйонів шанувальників української пісні – день народження. Цьому інтерв’ю майже 10 років, і воно стало нині ще «цікавішим», аніж тоді – щойно з «пательні», бо ми рухалися-рухалися і прийшли, по всьому, туди, звідки вийшли… Його щирій вдачі, його голосу, що струменіє, мовби з гірських потоків, нема, здається, спину. Його голос і пісні не сплутаєш. За багато років його ніхто й ніколи в українському пісенному просторі не намагався наслідувати чи імітувати, бо, зрештою, сфабрикувати неможливо.
Він такий один.
Як, скажімо, Том Джонс в Америці чи наш Олександр Сєров, котрого звабили колись до Росії. Мені завжди здавалося, що його пісня вільна і щаслива, що ніщо й ніде її не зачіпає, вона собі як чисте мистецтво в бурхливому вирі життя.
Однак.
Яким же було моє здивування, коли виявилося, що вони, пісні Івана Поповича, йому самому не завжди на втіху, що в них іноді зачаєно і біль, і розчарування…
Нам довго не випадало зустрітися. Я вже встиг сотні разів переспівати мою улюблену (аби ніхто не чув) — «Я хочу, мила, щоб ти це знала», як він раптом перетелефонував і запросив до свого заміського будиночка в село під Києвом, що так, як тая пісня, й зветься – Мила…
Іван ПОПОВИЧ ніколи не зраджував закарпатській зупці з лопатками… І українській пісні ніколи не зраджував, хоч співав усілякими мовами. Співати, каже, можна по-всякому, але якщо ти народився українцем, то залишайся українським співаком до скону. Не продавайся і не мавпуй! Те саме стосується і українських слухачів, і української влади. Можна і треба слухати всяке, але треба знати і шанувати своє.
…То був передостанній день липня. Хоча про зустріч домовлялися ще двома роками раніше, в столичній Національній опері, на його творчому вечорі. Він так до нього готувався і так очікував морального визнання – на своєму 60-літньому життєвому рубежеві. Сподівався, що його творчість, яка принесла добру славу рідній країні, бодай увагою повітають і державні мужі.
Не так склалося, як бажалося.
– Було прикро, – не приховує прикрості Іван Попович, – що на тому знаменному для мене концерті не виявилося нікого, хто уособлював тодішню українську владу. Боляче, що одні наші державні достойники тоді співали з Аллою Пугачовою, інші відкривали в Україні її радіо «Алла» (довідкривалися! – авт.) ще й танцювали з нею, тиражуючи той «мистецький набуток» по всіх телеканалах. А українські митці – ніби сироти. У власній країні! За волосинку витягували свою ж культуру з хирлявості та занепаду. Згадую все те і мені дуже прикро. Адже за свої 60 я таки щось зробив… Тих, хто відкривали теперішню справжню українську естраду, залишилося троє: Софія Ротару, Василь Зінкевич і я.
– Ти запиши там, у своїх нотатках, – сміється Іван і чи то жартома, чи всерйоз наголошує: – Після смерті всенародне визнання мені не треба! Мені не потрібно, щоб потім голосили і ридали, бо ТАКИЙ, мовляв, талант не цінували. Не треба мені того всього! Образливо не за себе, а за всю нашу українську культуру. Образливо, що коли Василеві Зінкевичу, як і мені, виповнилося 60, то тільки кількома роками поспіль, аж перед черговими виборами, прийшло «прозріння»: йому дали Героя України. По щирості, «під вибори» дали. А оце недавно, вже на Василеве 70-річчя, чи хтось із перших осіб держави його згадав? Може, було вшанування в палаці «Україна» чи велика імпреза на Першому національному? Де там!
З того всього гірко і трохи смішно.
Державні нагороди катастрофічно втратили вагу. Відбувається якесь тихе і бузувірське їхнє нівелювання. Може, не варто тепер, але я скажу: не міг спокійно сприймати, в мені все закипало, коли дізнався, що тодішній міністр культури, світлокоса й білозора паняночка з мініатюрним голосочком, трижди народний депутат, на те ж таки Василеве Шістдесятиріччя навіть грамоти не розпорядилася йому надіслати. Та вона мала була першою піти до пана Президента і нагадати йому скільки Василь зробив для України. Певно ж, він не стояв на «помаранчевому» Майдані. Але у нього був свій Майдан – довгі роки в багатостраждальній українській культурі.
– Міністра того давно турнули, як, власне, й саму «помаранчеву владу», – продовжує Іван Попович. – І правильно зробили. Що то була за влада? Ціла ганьба! Такі міністри, як ота дама-співачка, є не подвижниками і навіть не помічниками української культури, вони є першими шкідниками її. Жуками, після яких українська культура, як оте картоплиння, стоїть об’їдена до пацурок.
– Якщо ти це побоїшся видрукувати, – застерігає мене Іван, – то історія колись все одно підтвердить, що Попович був правий. Я до того міністра якось заходив. Вона мені з порога: «Я тобі грошей не дам, бо тебе нема у плані заходів…» Та, кажу, я не прийшов просити гроші, я прошу, аби ти на мій концерт привела… наш рідний український уряд. Вона мені: «Напиши листа». І я, як наївний чи несповна розуму, пишу того листа. І що? Мало того, що вона нікого не запросила, то навіть сама не прийшла…
Ну, а до завершальних фанфар мого ювілейного вечора, про який тепер згадуємо, явився, ніби тільки-но з потяга, вже новий на той час міністр культури Василь Вовкун. Зачитав послання, де «… у цей хвилюючий для Вас день, разом з шанувальниками Вашого таланту висловлюємо щиру вдячність…» Та «вдячність» аж світилася, аж блищала. Ніби лій на кирзових чоботях, в які рідна влада взуває наше пісенне мистецтво…
Невігласи приписали мені в тому міністерському привітанні авторство пісні «Стожари» композитора Павла Дворського і поета Володимира Кудрявцева… Якщо в тому відомстві, що вітає митців, не знають хто і що написав, то де їм знати, що, скажімо, той-таки Кудрявцев помирав, ніби бомж в будинкові пристарілих під Києвом: бандити вкрали у нього паспорт, відібрали і продали помешкання…
І той міністр мені там щось зачитував!
Я такого не сприймаю і ніколи не сприйму. Ті вітальниці навіть до хати не несу. Я тоді, під ту свою круглу дату, написав листа Президентові Ющенку, запропонував провести під його патронатом всеукраїнський тур «Народний – для народу». Мав намір проїхати зі своєю програмою сотні українських міст, райцентрів і сіл. Мені не треба було державного фінансування. Я не просив купу грошей. Мені треба було, щоби місцева влада, куди ми приїхали, поклопоталася, аби моїм артистам дали тарілку борщу і пристанівок на ніч. Ось і все. Власне, копійки з тих мільйонів, які дерибанять місцеві чиновники… Але тоді не було б оцієї жахітливої війни на Донбасі.
Ти думаєш, підтримали? Ні! Я певен, що клерки про той лист Ющенку і не доповіли. А мені відписали, що мою пропозицію відправили до міністерства культури. А звідти відписують: ваш лист відправлено в обласні управління культури…
Я питаюся: з кого роблять дурнів?
Коли почнемо усвідомлювати, що не мільйони, а мільярди виділяються, аби спаплюжити українську мову, українську культуру, історію, ту ж таки українську пісню. Щоб поставити наперед інше мистецтво, іншу мову й пісню – все російське. Не про заборону кажу, а про те, що давайте розвивати своє, не даваймо над ним глумитися, не даваймо своїй культурі занепадати: скільки їй ще ходити «голою-босою», доки тримати її на воді і черствому окрайцеві?
Що співатимуть наші діти через десять років? Пісні з репертуару Зінкевича, Поповича чи Яремчука? Ні! То все вимре, як мамонти колись. Матимемо суцільний «зарубіж». Якщо взагалі не втратимо доти державу і співатимемо: «Я твой тазік, ти мой унітаз. Подождьом твою мать…» Бо досі через всі FМ-станції ллються на нас чужі музичні «патьоки», атрофуючи тим мізки нашого люду.
– За совєцького режиму, – повертається у спогади Іван Попович, – я жив у Львові. І мене, закарпатця, львів’яни не визнавали українцем. Казали: Попович – мадяр. Але! У львівській філармонії я, керівник вокально-інструментального ансамблю «Ватра», співав пісні «Планєтє нужен мір», «Смуглянка», «Женщини міра». Співав, бо мусив співати. Але то за совєцького режиму. А хто тепер примушує наших співати російську попсу? Та ще й як! Доспівалися до «утисків російського мистецтва». Його не утискати, його позбуватися потрібно, і то мерщій! Бо якщо були і є якісь утиски, то виключно нашої культури, у її рідній хаті. І той абсурд щоднини лише наростає. Не зламав йому хребта навіть Майдан Гідності.
А що можна сказати про національну культуру, якщо звання народного артиста має… Вєрка Сердючка! Після такого блюзнірства це звання треба взагалі анулювати! Як можна підносити особу, котра паплюжить і власну мову, і культуру?! Така собі маріонетка у ворожих руках. Йому треба дати спеціальне «звання»: «народний шкідник України».
Або народний артист Михайло Поплавський. Нонсенс! Михайло чудовий чоловік, відмінний продюсер, мудра людина, успішний бізнесмен. Ось і дайте йому звання «Заслужений діяч мистецтв». Бо він діяч! Те звання прирівнюється до «народного», але то інший «колінкор». Або як можна оголосити: співає народна артистка України Софія Ротару (хоча для України від неї вже давно й нічого нема, але ж було колись), а після неї виходить «народна артистка Верка Сердючка»?! Курям на сміх! Те саме – і з Героями України.
– Іване Дмитровичу, а давай ще до минулого. До початків твого творчого життя. Бо дуже вже сумно стелиться наша розмова…
– Гаразд. Пам’ятаю, після культосвітнього училища боявся вступати до Львівської консерваторії. Знав, що не поступлю. Не тому, що не був підготовлений музично, а тому, що був упевнений: Львів – це місто, де треба дати, аби щось мати. А шо дати, як нема де взяти? І я зробив хід конем – як кожен сільський простий дітвак, який нормально мислить. Поступив до Дрогобицького музпедінституту і щотижня їздив до Львова на прослуховування.
І Микола Філаретович Колесса (на жаль, покійний: помер на 101-му році життя) забрав мене до себе з другого курсу інституту на другий курс консерваторії. А ті безталанні, що вчилися там за гроші львівських татусів, яких потім з третього курсу гнали як профнепридатних, – вони всьо допитувались: скільки ж цей мадяр привіз помідорів і капусти, щоб його прийняли одразу на другий курс?! Але я свого добився. Не помідорами, а Божою іскрою і працею.
Мене потім лишили працювати на диригентській кафедрі. Тоді й організував вокально-інструментальний ансамбль «Ровесник», який потім став «Ватрою». І ми з ним об’їздили весь СРСР, навіть представляли совєцьке мистецтво в Індії, мало не два місяці! Потім мене запросили до Київського мюзик-холлу, дали квартиру. І я знову все почав з нуля.
Порожня квартира на Оболоні. З військової частини хлопці подарували двоє ліжок з панцирними сітками, котрі я зв’язав докупи та й так жив. То було на початку 1982 року. Потім – Театр естради, якого вже давно нема. Потім – Державна група духового оркестру. А відколи Україна незалежна — більшість таких як я стали «безбатченками». Пропав Укрконцерт, повіддавали Богові душу обласні філармонії… Нам сказали: ходіть, хлопці, в люди… Ну, то оце й ходимо. Держава – сама по собі, митці – самі по собі.
В незалежній Україні нема жодної культурницької мистецької політики. Давай скажемо так, як воно є. Повний хаос. І то правда, хоч і гірка. Кілька років тому я мав три знакові концерти. Один – в Яремчі на Франківщині, другий – у Червонограді на Львівщині і третій – у Болграді Одеської області, там живуть переважно болгари. Тоді на площах були тисячі людей. Такі пісні, як «Золото Карпат», «Вишня», «Більше між нами розлук не буде», «Закарпаття моє» народ разом зі мною не співав, а торжествував. Сцену розгойдували! Щастям світилися від української пісні! Люди хочуть чути своє…
Як це втовкмачити українським державцям?
В Болграді до мене після концерту підходили ті наші «болгарці» і казали: ви нас навчили полюбити українську пісню. І це лише один концерт! То чому Попович цю справу для держави має робити, а найняті нами державні службовці, яким ми зарплату платимо, ту культуру гірше за манкуртів занедбали? А якби те, що я робив у Болграді, та підтримали всі наші українські FМ-станції та телебачення, та провести всілякі конкурси й мистецькі акції, та все на розвиток свого мистецтва, – ти розумієш, що б то було!? Та якби ж то нам міністрів таких підібрати, що не плутають митців і їхні твори?!
– Колись, очевидно, потішимося і такими міністрами…
– Обов’язково мають з’явитися! Або взагалі міністерство культури скасуємо. Але ж так хотілося б, щоб до того українського мистецького розвою і мій голос не захрип…
Леонід Ісаченко
