Десь у кінці серпня чи на початку вересня, років шість тому, сусід орав город під озимину, а біля трактора спотикався і падав лелека. Дружина сусіда теж ходила неподалік з відром і ще чимось. Я подивувалася – лелеки вже давно покинули гнізда і гурувалися на лузі, щоб летіти далі. Підійшла. То був молодий бузько зі зламаним крилом, який прийшов до людей за допомогою. Деякий час ми годували птаха на тому городі, бо він там так і залишався.
Я подовгу сиділа неподалік їжі, яку приносила. З часом лелека звик до мене і не тікав. А одного разу прилетіло так багато лелек! Посідали на електричних дротах, кликали з собою. Мій бузько кричав, бився крилами об землю, бігав, падав, а злетіти не зміг.
Коли поосеніло дикі звіри стали ближче підходити до хат. Особливо – лисиці. Бузька вдалося зловити, і він поселився у теплому вольєри моєї вівчарки. А коли зовсі похолодало, я забрала його до хати, у порожню кімнату. Він так і зимував на соломі. Часто вночі клекотав, будив усіх, але ми не сердилися. Щось у цьому було несподівано радісне, незвичне, але радісне.
А навесні я перенесла Бусинку (так назвала свого бузька) знову у вольєр. Коли прилетіли лелеки, наважилася відкрила перед ним двері. Полетить чи ні? Піде чи ні? Птах довго не наавжувався вийти, а потім таки вийшов, походив по саду, але нікуди далі не пішов, повернувся назад.
Ми були друзями чи родиною. Із самого раночку, ще не благословлялося на світ, Бусинка ходив по саду, схожий був на ангела. І як він вгадував, коли я підходила до дверей – як тільки відчиняла, стояв на ганку. Ходив скрізь за мною, сердився, коли йшла кудись, намагався іти слідом. Коли щось робила на подвір’ї, ходив чи стояв поруч. Ще й намагався дзьобом допомогти мити яблука чи помідори. Інколи просто клав дзьоба мені в жменю. Любив спати на сусідській чи моїй копиці, де складали усякий бур’ян на перегній. А коли знову похолодало, я його забирала ночувати у вольєр.
Того вечора син привіз гарної риби і сходу нагодував Бусинку. Задурити у вольєр не вдалося – бузька всівся ночувати на копицю. Я вже у сутінках підійшла, хотіла забрати, а він так солоко спав на одній нозі… Подумала, ну нехай ще ніч пороскошує. Даремно. Вранці Бусинка не зустрів мене на ганку. То був знак біди. Напевно, до сплячого підкралася лисиця чи ще який звір.
Дивно влаштована людина:всі втрати й душевні болі ховаються десь у куточку нашого єства, накопичуються, а потім, в якийсь момент підступають до серця, і ти з усієї сили намагаєшся утриматися на цьому лезі болю, щоб не зісковзнути туди, де вже ніщо й ніяк…
А сьогодні…
Напевно так не буває. Лелеки ще до Іллі (релігійне свято) подовгу кружляли високо в небі, прощаючись. Мені завжди сумно, коли вони прощаються. Сьогодні вийшла до схід сонця на город. Всю весну і літечко, я дуже рано виходжу на город з кавою. Ну, ось така я селючка. Постояла, задивилася на схід сонця і тут прямо на мене летить лелека і з розгону сідає ледь не біля ніг. Я з несподіванки розгубилася. Перша думка, може, поранений. Та лелека був здоровий, молодий. Стояв і дивився мені прямо в очі. Я заплакала. Я плакала, а він стояв: хвилину, десять… Я до нього говорила, називала Бусинкою, а він хитав головою, наче погоджувався. Коли наговорилися, він став потихеньку відходити, але не летів. Тепер ось полетів.
Валентина Мастєрова
