6 липня на монументі, що раніше мав офіційну назву Батьківщина-Мати, нарешті поміняли радянський герб на Тризуб, і навколо цієї заміни досі не вщухають інформаційні пристрасті. З 2015 року, відколи Верховна Рада України прийняла закон про декомунізацію, суспільство вимагає замінити радянський герб на монументі Батьківщини-Матері. Але вісім років влада знаходила причини, щоб це не робити. У Мінкульті довго й туманно пояснювали, що декомунізація герба на щиті порушить законодавство України про охорону культурної спадщини та авторське право.
Це нагадувало поведінку комуністів у Верховній Раді, які до 1996 року зривали введення в обіг гривні та прийняття Констутуції України, сподіваючись на відновлення Радянського Союзу. Минулого року в Дії провели соцопитування щодо заміни радянського герба на монументі, і 85% людей, які взяли участь у голосуванні, підтримали заміну радянського герба на щиті монументу Тризубом.
У цьому році Олександр Ткаченко, якого постійно звинувачували в бездіяльності, перед звільненням з міністерської посади оголосив, що на демонтаж герба знайдено 28 мільйонів не бюджетних коштів і незабаром було проведено його демонтаж. Але в соціальних мережах розгорілася нова інформаційна атака, суть якої зводилася до трьох основних пропозицій:
1) не треба чіпати герба, хай залишається все, як є;
2) цей монумент має погану історію, він споруджений у стилі соцреалізму, прославляв Радянський Союз, тому треба його знести;
3) замість радянського монумента треба звести величезний паросток, ескіз якого запропонувало львівське архітектурне бюро Guess Line Architects.
Апелюючи до знесення монументу, один блогер навіть сказав, що заміна на щиті радянського герба на Тризуб – це Ленін у вишиванці. Ця криклива метафора насправді маніпулятивна і тхне дешевим популізмом, оскільки скульптура Леніна у вишиванці – це все-таки образ конкретного комуністичного вождя, а велетенська скульптура на Лаврентіївському пагорбі – абстрактний символ, який можна трактувати по-різному. Для цього достатньо внести корективи, перейменувати і наповнити скульптуру новим сенсом. Оскільки монумент є твором мистецтва, його оцінювати треба за законами мистецтва.
У 1967 році французький філософ Ролан Барт написав есе «Смерть автора», що стало фундаментальною працею постструктуралізму. Ідея Барта полягає в тому, що після появи будь-якого твору мистецтва (текстового, візуального чи звукового) настає смерть автора. Відтак кожна людина може трактувати твір по-своєму, залежно від кута зору, під яким дивиться на цей твір.
А тепер уявімо собі: під тиском суспільства на скульптурі радянський герб змінюють на Тризуб, монумент перейменовують на Україну-Матір, Національний музей історії України у Другій світовій війні перейменовують у Національний музей війни за незалежність і наповнюють його відповідними експонатами. 
Чи зміниться від цього монумент? Так! З цього моменту помирає радянський символ і народжується новий.
Якщо замовником радянської Батьківщини-Матері 1981 року була Компартія України, то замовником України-Матері 2023 року – українське суспільство, яке проголосувало за це в Дії. І такі символічні зміни, пов’язані з пам’ятниками, в Україні вже були. У 2017 році громадськість Чернігова ініціювала розвернення прам’ятника Богдану Хмельницькому. Його зачепили краном і розвернули на 180 градусів, тобто спиною до Москви. Цей розворот пам’ятника радикально змінив його сенс. З таким знаковим жестом настала смерть радянського символу, який вклала в нього колоніальна влада Української РСР, і розпочалося життя символу, вкладеного у незалежній Україні.
Мені заперечать, що велетенська скульптура виконана у стилі соцреалізму, який прив’язує Україну до темного радянського минулого. Але монументалізм у будь-якій країні, якщо це стосується скульптур таких велетенських розмірів, нагадує естетику соцреалізму. Покладіть поруч фотографії американської Статуї Свободи на острові Бедлоу, Будди Весняного Храму в китайському парку Лушань, статуї Христоса-короля в португальському місті Алмада і нинішню Україну-Матір – і за стилем вони будуть схожі між собою. Українська скульптура є найвищою монументальною спорудою Європи. Це – одне з улюбленим місць для зйомок іноземних туристів і зарубіжних зірок. Моя приятелька, грецька письменниця Какія Ксиді, відвідавши Київ, відразу поїхала фотографуватися біля монументу, про який прочитала в мережі.
Нинішні пристрасті навколо монументу нагадують 1914 рік, коли український поет-футурист Михайль Семенко на сторіччя Тараса Шевченка символічно спалив «Кобзаря», заявивши, що від основоположника української літератури тхне дьогтем і самогоном. Тому епатаж блогерів навколо декомунізації монументу нагадує епатаж Михайля Семенка. Це епатаж заради епатажу.
Не чіпати радянські символі на найвищому українському монументі просто не можна було. Щодо цього є відповідний закон і суспільний запит. А зносити монумент безглуздо. Такі великі й затратні споруди нація може собі дозволити один раз протягом своєї історії. До речі, навколо Ейфелевої вежі колотнеча в пресі була не меншою, ніж навколо українського монументу. Французькі естети досі вважають, що Ейфелева вежа псує краєвид.
Про ефект декомунізації скульптури свідчить миттєва реакція російської держдуми, де запропонували нанести ракетний удар по скульптурі декомунізованої України-Матері. Тому моя відповідь блогерам і авторам нової споруди у вигляді паростка така: зосередьтеся краще на чомусь кориснішому. На перемозі. В Україні маса проблем з постачанням та виготовленням зброї, з будівництвом підземних військових заводів, з бюджетом, а не з реалізацією таких ефемерних і затратних прожектів, які ви пропонуєте під час війни.
Володимир Даниленко
