Тіна – це її друге ім’я. Першого вона нам так і не назвала. А пробуючи те ім’я вгадати, діти кликали її по-всякому, і врешті вона почала ніби реагувати на «Ті-на». Згодом ми догадалися, що то вона реагує лише на останній склад, бо виявилася дуже уважною до всякої нагоди поласувати. Але ім’я прижилося.
1. Друге народження
Знайшла вона нас із дружиною в лісі за Бортничами в жовтні 1998-го. Ми пішли чи не на останні того року гриби, бо вже бралося на приморозки. Але білих грибів ще було немало – мабуть, перед тим стояла тепла волога погода. Ми підходили до нашого першого «місця» – і побачили її. Вона стояла на горбку, звідки, мабуть, ще раніше побачила нас. Сказати, що це була красуня – нічого не сказати. Вона не відповідала всім стандартам собачої краси; ветеринари не змогли визначити її походження, метрики у неї з собою не було, але з першого погляду нам здалося, що це вівчарка. Тільки трохи менша й дуже худа. Власне, ми побачили лише силует, морду й вуха: морда видовжена, як для вівчарки, але формою схожа скоріш на мудру таксу, ніж на коллі.
А вуха! Грандіозні, граціозні, стрункі, вони завмерли, націлені на нас, ніби чекали вироку. У Оксани саме собою вихопилося: «О!» – і миттєво ті вуха лягли на спину, морда зробилась неймовірно ласкавою, а хвіст захвилювався так, що не звернути на нього увагу було неможливо. І то таки був гарний хвіст, такого не посоромилася б і клубна вівчарка.
Я лапнув по кишенях, але жодного бутерброда чи бодай сухарика з собою не було, бо ми вибралися до лісу десь в обідній час – скільки там до того вечора. А лісова красуня вже несміливо рушила до нас. «Не приманюй, бо потім не здихаєшся, – сказала дружина. – Прожени, це одна мука дивитись на неї». Справді, на собаку було тяжко дивитися зблизька. Світяться всі ребра, шкура якась обідрана, верхня губа розбита, з лівого ока стирчить дике м’ясо… «Пііішла геть!»…
Вона відразу відійшла на шанобливу відстань і зупинилась. Ми рушили своїм маршрутом – а вона йшла паралельним курсом, не наближаючись, але й не покидаючи нас. Так тривало з півгодини, а може й годину. Дружина моя на всяку бездомну тварину тонкосльоза – не витримала першою: «Давай покличемо, може вона хороша розумна собака, але загубилась?»
Чи загубилась, чи навмисне десь покинули, чи ще яка лиха доля її спіткала, і що вона встигла за цей час блукань пережити – все те залишилося тільки в її снах. Вона потім нерідко плакала вві сні, жалілася якомусь собачому богові. Але тепер треба було щось вирішувати, бо якщо вона так вихудла за літо, то зиму не переживе.
«Сидіти!» Вона слухняно сіла. Я погладив її, а вона не відводила погляду від моїх очей – що я скажу? Я скомандував їй іти поруч – на наше диво, вона як прилипла до мого лівого коліна і вже до кінця 
прогулянки, кілька годин, не відходила від мене. А нічого ж ні крихти їсти ми з собою не взяли.
Вийшли до автобусної зупинки вже в сутінках. Вона – поруч. Сіли на лавку. Вона залізла під лавку й лягла біля наших ніг. «Що будемо робити?» Я завжди був і є противником утримання тварин у міській квартирі, а дружина краще за мене розуміла, скільки це додаткової мороки для двох зачуханих інтелігентів, що живуть на зарплату в стандартній трьохкімнатній квартирі та доводять до розуму двох дітей. Але й собаки було жаль: шансів у тому лісі їй мало, а з людьми в неї щось не склалося, бо й шкура, схоже, була побита шротом з мисливського дробовика. Якому хазяїнові сподобається приблудна собака, що шукає поживи в його дворі…
«Знаєш що? Нехай вона сама вирішує: сядемо в автобус – якщо піде за нами, значить буде наша, а ні, то так їй на роду написано». На тому й погодились. Підійшов автобус, ми підвелися, вона теж, ми зайшли в салон, а собака стала, як вкопана. Ми покликали її, я навіть був вийшов до неї – ні з місця. В автобусі було майже порожньо, але вона нізащо не йшла. Тут двері зачинилися, ми поїхали, а собака залишилася стояти, тільки дивилася вслід.
Минули одну зупинку, другу, третю… Нарешті Оксана кинулася до дверей: «Не можу, поїду заберу її». Ми вийшли на четвертій зупинці, діждалися зустрічного автобуса й повернулися на кінцеву. На тій самій лавці сиділи інші люди, а «наша» собака лежала під лавкою біля ніг іншої, тільки молодшої пари. Вона впізнала нас і зробила такий рух, ніби збиралася до нас кинутись – і з якимсь жалібним виглядом знову лягла біля ніг тієї пари. Чоловік легенько погладив її по голові.
От тобі на. Ми відчули себе в дурнях та ще й зрадниками, але робити було нічого. Почекали, поки автобус розвернеться, та й що – треба їхати додому. Люди – їх знову було небагато – зайшли до автобуса, рушила до дверей і молода пара, а за нею – собака. Біля дверей собака зупинилася точно так само, як і перед тим. А молода пара навіть не оглянулась на неї. Тоді я підійшов до собаки та взяв її просто в оберемок, бо вже знав, що сама вона всередину автобуса не піде. Кілограмів під тридцять. Вона пручалась, але якось нерішуче: боялась автобуса і, мабуть, не дуже довіряла нам, але з іншого боку її чекав лише темний і страшний ліс та вороже й ще страшніше село.
Доїхали! Коли ми вийшли з автобуса (собаку знову довелось виносити), тут таки біля зупинки на зеленому газоні вона, здається, повірила, що її беруть із собою. І ми побачили, як уміє радіти тварина. Вона влаштувала великий імпровізований танець щастя навколо нас. Їй вочевидь не вистачало засобів комунікації, щоб пояснити нам свої собачі почуття. Той танець ми вже ніколи не забудемо.
Ні ошийника, ні повідка, але проблем не було – вона слухняно йшла поруч із моїм лівим коліном, відстаючи або випереджуючи його не більш як на пів морди. Вдома ми з нею добряче налякали Галю, коли та відчинила нам двері. Галя нічого подібного не сподівалась, хоч іноді діти натякали, що гарно б собачку завести. Яку собачку, гримав я, хто її доглядатиме? Ми, ми будемо! Але я добре знав (і знаю) ціну тим обіцянкам.
2. Нове життя
Ми налили в миску молока й поклали туди шматки хліба. Ми боялися перегодувати зголоднілу тварину. Треба було бачити, як спокійно й делікатно вона їла – а ми чекали класичного собачого хапання! Ото так шанувалась у новій хаті. Затим негайно затягли її в ванну, де вона терпляче прийняла всі необхідні знущання. Дали ще поїсти, замазали чимось рани на шкурі, зробили підстилку, та й на тому день скінчився.
Не пам’ятаю, коли приїхав Сергій і як сприйняв поповнення. Здається, ніяк. Головний огляд собаки відбувався на другий день. Рани, дике м’ясо в оці, кліщі. З’ясувалося, серед іншого, що у неї геть обшмалені вуса. Тижнів два ми не чули її голосу, навіть засумнівалися, чи він у неї є. Нічого, з’явився. Спочатку вона висловила незадоволення сусідам, які надто голосно грюкали своїми дверима. Далі її почали обурювати будь-чиї спроби зайти до квартири. Не визнавала нікого стороннього, ніяких «своїх», ніяких родичів, переконати її жодного разу не вдалося, незважаючи на всю її слухняність. Слухняно замовкала, слухняно йшла на місце, а при першій нагоді брала «чужого», за що вдасться. Захист нової території став головною справою її життя.
Довго ненавиділа всіх чужих дітей, кидалася на них, особливо коли гралися в м’яч. А ще за якийсь час ми побачили, що боїться пострілів петард. Схоже, десь діти гралися з нею, та так, що й вуса пошмалили, й губу розбили. Це ж так просто – кинути голодній собаці петарду… До пострілів так і не звикла.
Був період вивчення кінології. Чого ми тільки не начиталися, чого не надивилися в собачих магазинах. Наприклад, крем для лап. Але ніяких розкошів Тіна в нас не зазнала. Нагодувати її було неможливо – тяжке минуле трохи таки деформувало їй психіку, але не тільки в негатив: наприклад, вона стала найслухнянішою собакою Харківського району; ми не мали того клопоту, коли господар бігає за своїм псом по всьому масиві, радуючи народ зразками красного слова («Ко мне! Ко мне, <…>, я кому сказал!»).
Дуже цікаво вивчати міжсобачі стосунки. Гомо сапієнс мало втрутився в цю сферу собачого життя, і в ній збереглися природні закони. Скажімо, ніколи Тіну не вкусив жодний пес; а якщо й траплялося котромусь, не впізнавши, гавкнути на неї, то потім червонів до сліз від сорому, а вона могла йому ще й чортів дати.
Тіна швидко вивчила домашню ієрархію. Вдома головною завжди була господиня: від її рук надходила їжа, а це священне. Зате в далеких лісових прогулянках вона охоче визнавала за лідера мене. До Сергія й Галі ставилася переважно нейтрально, а коли ми залишали її з ними на період літньої відпустки, то по приїзді мали бурхливу сцену зустрічі: собака виконувала свій танець щастя й щось розказувала нам про пережиті за місяць поневіряння. З часом діти підросли, і все вирівнялось.
Перший рік життя Тіни в нашій хаті ознаменувався кількома ганебними крадіжками. Воно й те сказати, що трапилася не просто спокуса, а справжня провокація: як можна встояти, коли нікого в хаті немає, а на кухні на стільці стоїть великий відкритий торт? Чи ж багато тортів довелося з’їсти їй у лісі за Бортничами, і чи ще коли доведеться? Словом, від того торта не залишилося й крихти, а собака поводилася так, ніби нічого не їла і взагалі нічого не трапилось. Іншим разом вона застала на столі гору вареників – тільки ми їх і бачили. Якихось особливих покарань не було, бо за такі речі карати треба на гарячому.
Але минув рік, другий, і крадіжки якось самі собою припинились, незважаючи на те, що собака була голодна завжди: це був і наслідок важкого дитинства, і принцип «тримати собаку в формі», і не такі великі наші статки, щоб цю приблуду розгодовувати. Якось Оксана забула щойно куплене м’ясо на тому ж таки стільці в кухні та й вирушила десь по магазинах. Повертаючись години за дві, згадала про м’ясо – ой лишенько! Увійшла до хати – кухня відчинена, собака привітно помахує хвостом, м’ясо недоторкане лежить на стільці. Тоді ми зрозуміли, що маємо надійного й майже повноправного члена сім’ї.
Тіна любила музику. Коли на підлозі, на килимі, клався касетний магнітофон і співав Джо Дассен, вона могла годинами лежати біля нього, іноді клала голову просто на магнітофон. Цінувала мелодійні, милозвучні записи, від Моцарта до Мареничів, а від симфонічних поем Ліста тікала. До Шнітке й Шостаковича ставилася як до машин, які вранці вивантажують сміття з великих баків під будинком. Лютувала й неодмінно гавкала, коли з кухні долинав сигнал, що ним на пленарних засіданнях Верховної Ради попереджують ораторів, коли їхній час вичерпується.
3. Прогулянки
– Гулять!
Це священний момент. А коли гуляти йдуть обоє господарів, а іноді ще й діти, Галя або Сергій, то щастю собачому немає меж. Хоч на край світу. Стандартна прогулянка – обхід ближчого парку – триває до півгодини. За цей час Тіна не просто справляє видимі природні потреби, але й набирається вражень та інформації, які потім, мабуть, слугують їй матеріалом для довгих домашніх медитацій. Коли вона в настрої, то охоче виконує різні забаганки господарів – бере бар’єри, бере птицю, а ні то просто гуляє.
Головна птиця – ворона. По команді «Птицю взять!» або просто «Птиця!» Тіна кидається на ту птицю з люто вишкіреною пащею – не собака, а сама смерть. Красива, як собача топ-модель, витягнувшись у струнку торпеду, вона не біжить – летить упоперек стадіону, стелиться над травою – ой горе ж тій вороні! За все життя вона, звичайно, не «взяла» жодної птиці, хоча одного разу якийсь перегодований голуб таки припізнився, і вона втрапила клацнути його за хвіст. Голуб полетів, а вона довго й гидливо витрушувала пір’я з рота…
Ще цікавіше було з котами. Котресь із дітей побідкалося, що Тіна щасливіша за нього, бо їй не треба вчити тригонометрію, брати котангенси тощо. Я відповів, що вона тригонометрію справно вчить і сьогодні взяла аж двох котангенсів, тобто загнала їх на дерево. З того часу команда «Котангенс!» означала, що десь недалеко ходить або сидить кіт. Тут стосунки були складні й несподівані. Якщо кіт чесно тікав на дерево чи в якусь шпарку, Тіна летіла за ним так само рішуче, як і за птицею. Але траплялися коти іншої вдачі. Сидить собі такий незворушний філософ на сонечку і не має гадки тікати; Тіна підбігає до нього й зупиняється, явно ніяковіючи: брати його зубами немає жодних підстав, а в такому разі, що ж робити далі? Траплялося й інше: одного разу стійкість виявив не філософ, а досвідчена кицька, у якої ще й котенята десь у підвалі пищали. От тоді Тіна одержала такого прочухана, який суттєво змінив її поведінку з котами: вона не полюбила їх, але стала обережнішою і доганяла тільки за умови, що кіт тікає.
Це спричинило одну веселу ситуацію. Була прогулянка, і був котангенс, і Тіна рушила до нього; кіт дав дьору, вона за ним, кіт злетів на дерево, вона підбігла до стовбура, щоб гавкнути вгору на знак перемоги, і тут трапилося несподіване – кіт не втримався на гілці й звалився просто на спину собаці. Обоє вирішили, що прийшла смерть, і, як дві континентальні ракети, на максимальній швидкості рвонули в різних напрямках.
Та найкращі прогулянки бували в лісі, особливо в теплий сезон, коли ми вирушали по гриби або ягоди. Такі прогулянки тривали цілий день, іноді півдня. Тіна на них так виморювалась, що потім спала як убита. Бо кожне з нас шукало свого гриба, часом ми розбредались на кількасот метрів, і вона мусила без упину снувати між нами, щоб мати певність, що всі є, інакше собача душа була не на місці. Взагалі, для неї найбільше щастя було, коли вся родина збиралася докупи.
Мала дивовижну садистську звичку: помітивши, що хтось із нас зупинився й нагинається, кидалася під руки, товклася по грибах або просто лягала на них. Ніякі благання й погрози не допомагали, хіба що хтось відкликав її до себе. Але ж якщо грибів ціла галявина, то всі збігаються подивитись!
Найкраще було на привалах. Витягали наїдки й напої, бувало й багаття розводили; апетит у Тіни завжди був собачий, а тут ще після лісової прогулянки! Заморивши черв’яка (вона це робила за кілька секунд), лягала відпочити. Але тут її чекали всілякі випробування: по-перше, всі ще продовжували плямкати, і це тривожило душу й шлунок. З іншого боку, душив здоровий сон, і голова сама собою хилилася в траву. З третього боку, допікали мухи. Цих терористок вона ненавиділа люто, вдома, бувало, гасала за мухою по квартирі так, ніби гурт коней увірвався до хати. І брала таки ту муху! Але лісові напасниці, та ще в спеку, – це вам не жарт; спіймати таку муху навіть Тіна не могла, а та муха ще й нахабно крутилася навколо морди, приваблена запахом їжі. Якось Тіна не витримала наруги, зірвалася на ноги й страшно загавкала на муху. Муха ледве не впала від жаху, а ми бралися за животи від реготу.
Кажуть, що собаки надзвичайно гарно орієнтуються. Може й так, але це не про Тіну. Вона досить легко губилася в лісі, кілька разів нам доводилося добре погукати її, поки вона почує та прибіжить; прибігала страшенно захекана й перелякана – видно, відчувши, що втратила нас, літала, шукаючи по всьому лісі, а ліс за Бортничами немалий. А одного разу я її таки загубив. Будень, у лісі майже нікого, снувати не було між ким, бо ми були тільки вдвох із нею. Можливо, через це вона втратила пильність. А може десь почула стрілянину – у неї слух завжди був кращий, ніж у мене. Так чи ще як, але собака щезла. Я гукав, крутився навколо того місця, де вона зникла, та врешті пішов своїм маршрутом, бо більш нічого не залишалося. Години за дві чи три, з грибами чи не дуже, вже не пам’ятаю, повернувся на те саме місце й знову спробував догукатися. Марна справа. Сонце сідало, і я побрів до автобуса. Може, вона на автобусну зупинку побігла? Або додому? Але дорога додому далека й складна, через приміську зону з великими трасами й розв’язками – автобусом їхати хвилин двадцять.
Приїхав додому, коли вже темніло, – Тіни немає. Я вирішив, що вранці поїду на те саме місце, де вона загубилась, – між іншим, майже там, де кілька років тому ми з нею вперше зустрілися. Але Оксана витримати не могла й поїхала в Бортничі. Я вже не мав сил супроводжувати її, та й вважав нічні пошуки безглуздими.
Оксана не побоялася зайти в ліс ще й голос там подати (сама одна!), але це не допомогло. Приїхала майже в сльозах. Я після лісу заснув міцно, а Оксана страждала, страждала, а перед ранком почула в дворі якийсь дивний гавкіт. Виглянула в вікно – серед двору стоїть Тіна, дивиться на наші вікна й сердито вимагає, щоб хтось вийшов. Оксана злетіла донизу на крилах і кинулась до собаки. Забрьохана, брудна, мокра по вуха Тіна кинулась до Оксани. Вони обнімались, цілувалися й виконували дуетом танець щастя, але ніхто того не бачив, бо це була десь четверта година ранку. Коли я прокинувся, то вимита й нагодована Тіна вже спала на килимку і зустріла мої вітання так, ніби нічого не трапилось. А трапилося диво дивне – собака, яка могла заблудитись між трьома соснами, за якихось півдоби он звідки добралась додому, і видно було, що це їй далось нелегко. Ми завжди їздили до лісу автобусом, і собака не могла запам’ятати всіх поворотів і відстаней.
Після цієї події вона ще довго боялась відходити від нас на прогулянках. А прогулянка вдвох із собакою має свою особливість. Між обома встановлюється ледь помітний, але дуже зворушливий зв’язок. Вона має свою програму дій, шнирить по кущах, кидається за птицями або білками, але регулярно пробігає поруч мене і обов’язково торкне своїм холодним чорним мокрим носом мою литку або руку або хоч вусами війне по пальцях – та й знову побігла. Оті доторки створюють постійне відчуття контакту, близькості, надійності – не тільки в неї, але й у мене. Хазяїне, я тут, якщо що, ти тільки гукни. Я радію, що ти теж тут, але я побіжу, бо там он щось наче шелепотить…
4. Розмови
Зазвичай це все розмови беззвучні. Невербальна комунікація у собак на диво багата. Коли Тіна кидається до миски, а там тільки осоружна каша, ледь присмачена нікчемною рафінованою олією, – вона мовчки зводить на тебе сумні очі, не доторкнувшись до їжі, і ти почуваєш себе останнім негідником, садистом і скупердякою. А як вона йде з кухні, коли вже трохи набридла і її попросять «на місце»! Цей приопалий, жалюгідний зад з якось недоречно приставленим до нього й невміло підібганим хвостом, нещасна, безнадійна хода, ще й погляд на прощання – не погляд, а пекучий докір. А вже вийшовши до прихожої, вона вкладається на свій килимок із таким глухим стогоном, що всі присутні заходяться слізьми.
Але крім багатющої й красивої мови рухів і поз, Тіна блискуче володіла й мистецтвом звукового спілкування. Як вона бурчала, коли хтось тинявся по хаті вночі й порушував її сон! Як вона солодко потягувалась, і зітхала, й стогнала, коли її правильно чухали або гладили по животі, по спині, перебирали пальцями шкуру навколо шиї, а іноді ще й у вуха залазили! З нею можна було годинами вовтузитись, забувши про роботу, магазини, ідіотів і родичів. На різні випадки вона мала різний голос і користувалася ним так майстерно, що часом робилося не по собі.
Приходив до хати знайомий, але вона була переконана, що він неодмінно когось та вкусить. Взяти його їй не дозволяли, і вона вдавалася до звукової аргументації. Це не був гавкіт. Це був суцільний потік дуже виразно модульованого звуку, вона говорила щось то прибульцю, то господарям, пояснюючи, що це абсолютне неподобство, що так продовжуватись не може, ви робите велику помилку! Не могла вона втриматись від розмов і в радісні хвилини – коли вдягались на прогулянку, коли повертався хтось із хазяїв після довгої відсутності. А одного разу, коли їй намішувалась вечеря в капроновій мисці, вона між типовими своїми вигуками вирішила облизнутись, бо котилася слина, – і тоді вперше прозвучало з її уст «млам». З тих пір ми й самі нерідко користуємося цим вдалим і смачним словом.
Пасивний запас слів у неї був, здається, більший, ніж у більшості людей. Вона завжди розуміла, що розмова йде про неї, навіть коли її ім’я не називалось. Хоча імен у неї було дуже багато – Тіна, Тіндра, Тіліндра, Циліндра, Шкура, Шерсть, Киця, Пес, Хижак, Собака, Тварюка Сіра Погана, Тішка, Тішак, Тішман і т. д. і т. ін. Все це вона чудово розуміла й цінувала. На кухню вхід їй був офіційно заборонений, але неофіційно вона там неодмінно була присутня під час будь-чиєї трапези. Нічого не дати їй було великою підлотою, і вона вміла це виразно підкреслити. Тому їй видавався невеличкий млам, після чого звучало «на місце», і вона слухняно (ох, до чого ж вона була слухняна!) йшла в прихожу. Щоб через тридцять секунд повернутися з новою надією в очах.
Я пояснював їй, перед тим як спровадити в прихожу: «Це все». Вона швидко зрозуміла це слово, і її не треба було гнати, досить промовити тихенько: «Все». Оксана якось спробувала застосувати цю лексику, але сказала по-російськи «всьо». Собака не ворухнулась, навіть після кількох повторів. «Не русифікуй собаку», зауважив я. І справді, варто було Оксані сказати «все», як Тіна підвелась і ображено подалася з кухні. Тобто, у пса були явні ознаки національної свідомості.
5. Уроки
У Тіни були цуценята. До нас вона потрапила молодою, раніше в неї дітей не було. Але тепер, коли її матеріальний добробут налагодився, треба було подбати й про вищі функції. Стерилізувати собаку нам здавалося варварством, а тут іще накинув на неї оком Нік із четвертого поверху, самовпевнений і ледачий клубний вівчар. Довелося їх познайомити. Знайомство закінчилося тим, що через кілька місяців Тіна народила дев’ятеро цуценят – та до чого ж гарні, цупкі, одне в одне! Пологи відбувалися цілу ніч. Тіна сама собі була і породіллею, і пупов’язкою, і фельдшером, і санітаркою, й нянькою. В коротких перервах між народженнями цуценят вона встигала прибрати за собою, з’їсти «сорочку» з цуценяти, перегризти пуповину, вилизати підлогу, і спочинку собі не давала, безперервно вилизувала всіх народжених цуценят до появи наступного. Вона була збуджена, але не зробила жодної навіть найменшої помилки. Це було схоже на натхненну працю якогось казкового Майстра. Коли весь процес закінчився, цуценята нассалися молозива і весь цей собачник трохи задрімав, ми всі вийшли з кімнати. А за кілька хвилин побачили чудо: Тіна брала по цуценяті в пащеку й носила їх на Галине ліжко. Оксана хапала цуценят з ліжка й носила назад, під стіл, а Тіна продовжувала свою справу, переконана, що їй із цуценятами на ліжку буде краще.
Життя жорстоке, і шістьох новонароджених довелося втопити. Зате трьом іншим було надано все, що потрібно для собачого розквіту. Тіну неможливо було вивести на прогулянку: ледь справивши потреби, вона з усіх сил рвалася додому, до цуценят. Троє щасливців росли як з води, а на молоду маму не можна було намилуватись. Нас вражала її природна мудрість. Ой, як багатьом людським мамам слід би було навчитись у неї природної педагогіки!
Коли малим бандитам було вже місяців по два, вони почали добре їй допікати своїм невгамовним апетитом. І ми стали свідками кардинального етапу в вихованні собачої молоді. Цуценята вже потрохи їли з тарілочки, але мамине молоко, звісно, було смачніше. Вона почала зменшувати їм сеанси блаженства, часом досить безцеремонно відштовхуючи їх від себе. А одного разу ми побачили таке. Тіна якраз їла з своєї миски, і тут одне з цуценят до тієї миски теж наблизилось. Вона загарчала. Цуценя на те не зважило й полізло в миску. Ніхто не встиг кліпнути, як цуценя відлетіло до протилежної стіни з голосним скавулінням, а Тіна заходилася спокійно доїдати свою вечерю. Оксана кинулась до цуценяти й підхопила його на руки – чи не покалічене. Цуценяті вади не було, хоч воно й скавучало, але Тіна! Вона покинула свою миску й рвонулась до Оксани – ні, не кусати, вона ніколи цього не посміла б, але яке то було благання! Хазяєчко, мила, не чіпай його, їх у мене й так усього троє зосталось, молю тебе, не карай його й мене, віддай дитину!
Ошелешена Оксана поклала цуценя на підлогу, інцидент закінчився так само швидко, як і почався. Нічого особливого ніби й не трапилось, Тіна знову взялась до вечері – все як було. Тільки те цуценя (це була мала Інеса) більше до маминої миски ніколи не лізло. А Дунай і його брат, схоже, знали правила поведінки від народження.
Всім трьом випала, скільки ми могли простежити, щаслива доля, бо ми роздали їх у хороші руки. Інеса живе в Києві, Дунай у селі під Києвом (там його всі люблять, бо він великий і доброзичливий – коли ніхто не лізе без дозволу хазяїна в двір), а його брат дістався молдавським пастухам, у яких має справжню, прибуткову й почесну роботу вівчаря. Тіна дуже мало тужила за ними, бо за ті три місяці материнського щастя вони добряче її висмоктали й вимордували.
6. Найголовніші уроки
А найголовніші уроки від Тіни ми отримали й усвідомили вже по її смерті. Смерть Тіни була для нас, мабуть, боліснішою, ніж для неї самої. Вона вже й посивіла, бо таки понад вісім років у нас прожила, а зустріли ми її не менш як трирічну, – але ще далеко не вичерпала свого ресурсу. Брала бар’єри, брала птицю й котангенсів, хоча вже не так спритно, як колись, зате скільки розуму та досвіду набралась!
У неї була якраз тічка, і вона втекла від Оксани разом із поводком. Години дві десь блукала й повернулася надвечір, навіть поводка не загубила. І почала як не в себе пити воду. На другий день неохоче щось поїла, після чого почалася блювота. Вона пила й блювала, не знаючи іншого способу прочистити шлунок. Але отрута вже зробила свою справу, і ніякі промивання допомогти їй не могли. Кілька днів вона нічого не їла, але трималася, навіть виходила на прогулянку, хоча й ненадовго. Ми сподівалися, що йде на краще. Але вранці того останнього дня я пішов на кухню, взяв із холодильника свій пілокарпін і ліг на підлогу, щоб зручно закрапати око. І в цю мить вона теж зайшла до кухні. Вона завжди в таких випадках підходила до мене й непокоїлась – хазяїну не годиться лежати на підлозі… Але цього разу вона не підійшла, тільки стала в дверях.
Я підвівся й побачив, що вона ледве тримається на ногах. Вона дивилась мені просто в очі. Вона плакала. Не скавучала, не стогнала, просто дивилася, і прозорі сльози збігали по ще сухій шерсті на морді. Я й раніше чув, що в надзвичайних ситуаціях собаки, буває, плачуть, але ніколи цього не бачив і не дуже й вірив. Пізніше, коли вона пішла на балкон і лягла там, сліз набігло так багато, що вони промочили шерсть на лапах і килимок. Потім вона тихо й важко ходила по квартирі, тикаючись у всі кутки й до кожного з нас, і ми зрозуміли, що вона прощається. Це був той час, коли тварина «сходить з двору». Вона перестала плакати. Ми взагалі не почули від неї жодного звуку скарги чи болю за весь період хвороби.
А коли ветеринар поставив їй крапельницю, у неї стався інсульт. Вона осліпла. Зіниці якось розпливлися, білки налилися кров’ю, вона здивовано й незграбно повертала голову, мабуть не розуміючи, чому це нічого не видно. Ветеринар пішов, забравши з нас непомірну суму, а ми за годину викликали іншого, бо видно було, що тварині не кращає, а мучитиметься вона ще довго. Ми попросили припинити її муки. Зайшло сонце, і в той самий час перестало битися серце нашої вірної Сірої Поганої Тварюки.
Ми ніколи не сподівалися, що удар буде такий болючий. Собака в хаті – це нелегко, бували хвилини, коли Оксана дивилася радісній Тіні в вічі й питала: «Тіна, ти не хочеш здохнути?» Тіна лагідно махала хвостом, розуміючи, що хазяйка вже немолода, не дуже здорова й стомлена. Але вже на другий день після смерті собаки ми всі відчули, як її не вистачає.
З-перед очей не сходили жахливі епізоди останнього дня Тіни, її сліз і тихої муки, її останніх судом і конвульсій. А потім почалися спогади, які буквально не давали спати. Вночі спогади, а вдень – переміни на кожному кроці. Немає килимка в прихожій. Немає мисочки з водою. Немає кому віддати смачні залишки їжі. Немає потреби йти на прогулянку. Йдеш на прогулянку – немає Тіни…
Чому, чому такий жаль, до болю й до сліз? Це вже навіть цікаво, що ж вона, та собака, за щастя таке, що без неї вже й світ немилий? Як зуміла так у душу залізти? Ніякогісінької ж користі від неї не було – вона насправді не була ні сторожем, ні захисником, ні навіть нянькою. Одні збитки.
І оце був перший важливий урок. Виявляється, ми можемо любити істоту, при тому не якусь там рідну, а абсолютно чужу за всіма параметрами, і любити зовсім не тому, що вона чимось корисна або для чогось потрібна. І секрет цієї любові залишається нерозкритим, загадковим.
А другий урок – це урок природної моралі. Ця продажна шкура кидалася до кожного перехожого, якщо той зупинявся й шелестів чимось у торбі чи кишені. Та разом із тим, вона незмінно показувала свою глибоку вірність господарям. Коли Галю на прогулянці спробував поцілувати, з приводу дня народження, її однокурсник, Тіна, не вагаючись, узяла його за сідницю. Іншим разом Галя розмовляла з подругою, котра тримала на поводку ротвелера-самицю. Демонструючи вишкіл, подруга сказала «Голос!» Ротвелер подала голос, а Тіна вирішила, що та посміла гавкнути на Галю. Рану на шиї Тіни лікували потім з місяць.
До уроків природної моралі треба віднести й інші собачі властивості, про які ми всі знаємо, але рідко усвідомлюємо. Собака не жаліє, не лестить і не співчуває. Собака не заздрить. Собака ніколи не образиться на тебе, якщо ти перед її носом з’їси пів кілограма свіжого шашлику, а їй нічого не даси. У неї тектиме слина, вона не зводитиме очей із твого рота, але не образиться. Собака не бреше. Оте людське «Собаки брешуть» – яка ж то несправедливість! Самі люди брешуть, а на собак звертають. Собаки правдиві й природні, і їхні прості й мудрі закони набагато кращі, ніж людські, можна тільки шкодувати, що людям ті закони не під силу.
Згадуючи Тіну, я з подивом відзначаю, що вона подарувала нам напрочуд чисту й світлу печаль, не заплямовану ні почуттям вини, ні матеріальними чи ще якимись особистими втратами. Тіна багато чого нас навчила. Шкода тільки, що трохи запізно.
Василь Триліс
