Катастрофічно не можу пригадати, коли як читач вперше довідався про письменника Василя Кожелянка. Здається, як людину знав його усе життя, а отого самого першого моменту осяяння/розуміння, що маю справу з видатним автором, справжнім талантом згадати, попри цілеспрямовані зусилля, не можу. І це кажу я! Той, хто цікавився новітнім українським літературним процесом якщо й непрофесійно, то як уважний читач – не формально і зацікавлено точно.
Від взятої ще в університетській бібліотеці першої (?) поетичної збірки «Небо і площі» Андруховича; куплених десь принагідно так само перших (!) офіційних збірок текстів Винничука та інших тоді ще не забронзовілих нині культових авторів-класиків (для таких як вони в 90-х, у тоді ще «Радянському письменнику» (!), навіть започаткували серію «Перша книга прозаїка»); до колективних (дуже подібних на самвидавівські) збірок поезії різноманітних літературних угруповань, на кшталт, «Нової дегенерації» (серія Бібліотека журналу «Перевал»). А згодом вже як передплатник і регулярний читач «Літературної України», усіх без винятку вітчизняних «товстих» літературних журналів – «Київ», «Дзвін», «Вітчизна», «Дніпро» і т.д. та суспільно-політичних часописів. У тому числі нових/відновлених/репатрійованих із діаспори, таких як «Сучасність», «Слово і час», «Пам’ятки України», «Київська старовина», «Україна» тощо… «Рекреації» та «Московіаду» Андруховича, наприклад, я вперше читав ще в журнальному варіанті. І при цьому всьому я просто катастрофічно не можу пригадати, коли вперше довідався про письменника Кожелянка.
Тотальна відсутність Василя Кожелянка на сторінках теоретичних розвідок про літературний процес середини і другої половини 90-х, коли він успішно дебютував як поет, спровокувала ланцюг мисленнєвих 
асоціацій. На цей дивний факт звернула увагу літературознавиця Світлана Кирилюк, лекцію якої про поезію Кожелянка нещодавно пощастило прослухати.
Дивовжниною видалася не так відсутність рецензій на збірки його віршів у тогочасному білялітературному просторі. Це якраз цілком вписується у вітчизняний літературний процес, де напівпрофесійна критика найчастіше, якщо й відстежує новинки, то тільки ті, які виходять з кола її власних літературних тусовок. Тут мова про фактичне ігнорування самобутньої поетичної творчості Кожелянка, як це переконливо показала Світлана Кирилюк, у синтетичних працях дослідників, які осмислювали найдрібніші спроби творити поезію у 90-х, але творчість буковинця проґавили.
Одна з можливих причин такої дивної ситуації лежить на поверхні. Очевидно, що Кожелянко перебував далеко за межами усталеного кола зіркових поетів/прозаїків, яких розкручував їхній тусовочно-видавничий почт. Нічого надзвичайного чи тим більше поганого у цій ситуації, звісно, немає. Хоча вона злегка й нагадує відому парканну дилему, сформульовану Віктором Єрофєєвим в «Енциклопедії російської душі». Паркани в Росії вічно падають, бо їх погано роблять, а чи їх погано роблять, бо наперед відомо, що вони все одно впадуть?
Деяких письменників ігнорують критики, бо наперед відомо, що вони медійно не популярні, чи вони не популярні медійно, бо їх не згадують критики? Врешті, справжній поет творить для вічності, а не для швидкоплинної слави. Ще й спричиненої сезонною модою на його творчість. Із дещицею суму це вкотре констатував журналіст, драматург, письменник Володимир Сердюк, Кожелянків приятель і співавтор. Принагідно згадавши, у конктексі розмови про Василеву творчість, збірку «Прокляті поети», де зібрано твори нині загальновизнаних геніїв, які за життя не отримали гідного їхнього таланту визнання.
Єдиним проривом у цій майже змові, на мою аматорську думку, байдужого мовчання навколо чудового автора стала промоція, влаштована романам Кожелянка від натхненника книжкового рейтингу «Книжка року» Костянтина Родика. Спочатку на сторінках газети «Книжник-ревю», а відтак і першого глянцевого журналу про книги з цією ж назвою романи Кожелянка отримали гідну їхнього рівня увагу. Ми не знайомі з паном Родиком особисто, але я чомусь досі пам’ятаю те щире захоплення творчістю Кожелянка, яке він демонстрував у своїх авторських рецензіях на його творчість.
Приблизно у цей самий час я теж зробив скромну спробу підкинути в’язанку хмизу у багаття його слави. Підробляючи кореспондентом по Чернівецькій області у доволі популярному і впливовому тоді виданні «Львівській газеті» (зарплати журналістів у «Добі», де працював на постійній основі, завжди були жалюгідними), виконував редакційні завдання львів’ян. Поміж іншим, записував інтерв’ю з різними відомими чернівчанами і буковинцями. Починаючи від голови Чернівецької ОДА, який доти не давав жодного живого інтерв’ю, розмов з митрополитом Чернівецьким і Буковинським УПЦ КП чи першим космонавтом незалежної України Леонідом Каденюком…
Добре пам’ятаю, як до цього переліку посадовців і медійних персон запропонував редакції розмову з письменником Василем Кожелянком. У Львові кандидатуру затвердили, залишилося домовитися про зустріч. Старший за мене віком Кожелянко, який і до того часом заходив до нас у редакцію на Гребінки, легко погодився на розмову. Але живої розмови не вийшло. Розмовляти на диктофон Василь, чомусь, не захотів. Запропонував написати запитання, які я хотів би поставити, а він сам напише на них відповіді. Ну, і я не став наполягати на спілкуванні. Про що, звісно, зараз шкодую.
Питання я підготував. Забираючи їх, Василь похвалив, що я питаю переважно про літературні справи, бо його само це найбільше цікавить, але його не надто часто саме про це запитують. І пішов готувати 
відповіді. Мушу зізнатися, що отримавши їх, був відверто розчарований. Кожелянко обмежився найнеобхіднішим мінімумом, щоб його лаконічні рядки зійшли за сяку-таку відповідь. Ми не були настільки близькими, щоби я посмів зробити йому зауваження чи, борони Боже, висловити невдоволення. Тому я просто подякував. Хоча згодом мені довелося читати справді глибокі, живі інтерв’ю, які він давав друзям.
Не пригадую достеменно, але «Львівська газета», здається, так і не надрукувала цю нашу «розмову», зате на сторінках «Доби» вона згодом вийшла. Ми залишилися колегами по журналістському цеху, які привітно віталися під час нечастих зустрічей у місті, чи на заходах, у яких Кожелянко брав участь. На той час, давно прочитавши кілька його романів, я вже розумів, що маю справу з великим, але чомусь незбагненно скромним письменником.
І я добре пам’ятаю нашу з ним останню розмову. Якраз придбав тоді у подарунок на день народження чергове перевидання 2007 року львівською «Кальварією» Василевих романів «Дефіляда в Москві», «Конотоп» та «Людинець пана Бога» і хотів узяти автограф автора для іменинника (з автографом у мене був інший його роман «Срібний павук», але я не мав наміру із ним розставатися). Зателефонував Василю, щоб домовитися про зустріч і підписати книгу. У Чернівці він тоді навідувався не щодня, а наїздами: у справах або коли завозив чергову авторську колонку до «Молодого буковинця». Тоді і вирішили пересіктися. Про свій черговий приїзд він обіцяв повідомити заздалегідь.
Але ми не зустрілися.
Замість дзвінка від Василя Кожелянка почув про його таку раптову, передчасну і несправедливу смерть.
«Надо служить и стараться, чтобы его забыли, тогда вспомнят» – цинічна резолюція всесильного шефа жандармів (ІІІ відділення) Леонтія Дубельта на клопотання «неблагонадійного» Пантелеймона Куліша дозволити йому для заробітку видати котрийсь із перекладених з англійської творів, схоже, продовжує визначати часто упосліджене життя митців і в незалежній Україні (документ зберігається у матеріалах слідчої справи Куліша про його участь у Кирило-Мефодіївському братстві). Байдужість державного хама при часто мовчазній пасивності громадянського суспільства і його окремих представників часто має наслідком тотальну відсутність у порядку денному найяскравіших представників нації. Таких, зокрема, як великий письменник Василь Кожелянко.
Юрій Чорней
P.S.
Юрко, не можеш згадати.., йди до Петра Кобевка, він тобі покаже стіл, де він писав. Там у шухлядах столу, а він праворуч від мого стояв, може ще валяється його біленька книжечка з гранословівськими віршами… І рукописи, на сторінках яких, можливо Андрій Романцов необачно нарізав ковбасу, яку унікально робила мама Василя — 50/50% зі свинини і бичка, як уточняв геній. Може є ще в шухляді горіхи, які щодня приносив Василь у редакцію, які добре заходили під віскі у «Ромашці», на Центральній площі. Там нам його тримали завжди. Але воно програвало самогону від Василевоі цьоці на джунжеровому кореню.
А ти знаєш, як називався пес і вірний друг Василя? Понтій! В обіймах з ним, у садку з йонами (джонатанами), Василько пив кальвадос, коли дружина вже не витримувала його письменництва з нашестям редакційної братії газети «Час» у вихідні…
Ми всі, як міношукачі, шукали у снігах коло хати віскарь, який він «сундучив» і віз додому, коли вже навіть потужний Василь Бабух казав: все, хлопці, гата…
А ти знаєш, Юра, кому його Єворіка казала: ти що, дівчино, хочеш мати готового журналіста і поета?, а ти шукала його ночами у шанцах би не змерз? Ти знаєш кому належить класична фраза: сало іде додому? А я, Петро Кобевко, Андрій Романцов, Ігор Зарембський, Маріанна Антонюк-Ходикіна знаємо.
Саме нам він читав свої літературні прикиди, з нами шліфувався і багато чого набрався, його словами — як пес будяків. Понад 10 років він працював з нами поруч, взасос. Це епоха антирадянщини, викликів і здобуття журналістської волі, гідності, нової якості, легкості пера і світогляду….. Це мегатонни газетного паперу, сотні кілограмів ресторанних меню, це квітучі полуничні поляни рукописів, діалогів, це вагони рому і бренді «Слинчев бряг», подаровані Вангелісом Фотокакісом…
Але тепер всі знають, хто такий Кожелянко. І ніхто не знає, що його пес називався Понтій…
Сергій Сулима
… Все добре, але я про інше. Про те, що ходив поряд з нами великий чоловік, а ми його мало цінували. Бо нема пророка у своїй землі. Тим більше такій затурканій, як Буковина…
Юрій Чорней
… Буковина не є затуркана. Василь у доробку своїм Буковини цурав си. Нема там її навіч. Мовив як буковинський вуйко, але косив під модерн. Так йому було ліпше. Та й таке. А Сулима втяв майже есей-писанку. Файно.
Роман Кухарук
Не затуркана, але цурався… Чого ж тоді цурався? Бо модерний він і вона у нього, а відплатила йому, як усім талантам. Провінційною заздрістю і байдужістю. Сулима написав про пиятику, а я пропоную розмову про те, що боліло Василеві, як митцю. Ходили поряд з генієм, а бачили лише пияка. І Сулима продовжує цю традицію… Лишіть це вуйківство вуйкам. Василь був есетом.
На одній з останніх публічних презентацій 2008 року, він прямо казав: йому набридло, що його весь час ліплять лише до альтернативної історії. І хотів би, щоб його сприймали як письменника серйозних тем… А провина близьких до нього людей у тому, що вони зблизька бачили цей його постійний душевний біль, але не простягнули руку допомоги. Отакими вони були його друзями насправді. А він говорив про це прямо і весь час. Не про матеріальне, а про духовну самотність. Бідний стає злим у творчості, а самотній може запити і померти…
Юрій Чорней
До речі: Кожелянко любив джинси «Вранглер» і «Ливайз», сорочки темні, переважно з гудзичками на ковніру, сорочку «Вранглер» носив доки не розлізлася. Капці — «Саламандра». Анцуги не любив, хіба верх під джинси. Краваток не мав вогулє. Завжди мав свіжі носовички. На столі і в шухлядах, як і дома — жорсткий педант. В непрасованих споденьках з хати не виходив. Був простий як двері, але часом замислювався і гнав таку захмарну «пургу»… Щось знав про себе…
Спонукають, аби я книжку про Василя написав… На книжку не потягне, тепер з папером скрутно — весь пішов на памперси, а кілька оповідок напевно. Ми багато про всяке говорили, він не мав життєвого досвіду, а я приїхав із Крайньої Півночі, пообтирався світами… Саме відсутність досвіду і колориту та калейдоскопу характерів все нових та нових людей, неочікуваних інтер‘єрів і кризових подій заважала йому бути розкутим коло авторучки. Один раз каже: я пишу сцену з бані, ніколи не був у сауні.., розкажи як. Довелося купити йому квиток на Волгоградську, ну, і пантофлі гумові на базарі біля «Рязані». А навпроти турецької бані файний колись був винний погребок, прости нас Свята Діва Маріє…
… Юрію, а щодо провінційної заздрості — це ти до кого? До мене? У мене заздрість? До кого? Ви, шо вмієте писати? Шо ти, що Василь пишете, ніби каміння носите. Чи ти письменництво об‘ємами і обкладинками міряєш? Часом одне оповідання є шедевральним. Тобто лаконічним, точним з флером як за Шанель №5. Знаєш, як я вибираю книжки? Відкриваю сторінки навмання і читаю кілька речень. Відчуваю стиль і легкість, знаходжу вдалі тропи, унікальні гіперболічні порівняння, напівнатяки — купую…
Сергій Сулима
