Там, де ти з усіма…
При тому і душою, і серцем, і багатьма закамарками голови — чуєшся безпідконтрольно повноцінним. Принаймні, поки ґвалти і емоційні потьмарення не спадуть на силі. І на зміну їм знову прийде твереза печаль.
Ба й відчай.
На сей раз маю на увазі картинку після високотехнічної і високоартистичної перемоги Олександра Усика і його інтерв’ю американському якомусь бузькові. З перекладачем (гарнющий, до речі, хлоп), який перекладав Олександрові англомовні запитання (сам він до бою в телеефірі розмовляв українською) і перекладав відповіді на них для, будемо відвертими, усього світу новоявленого абсолютного чемпіона, мовою російською.
Після чого Усик нормальною російською мовою відповідав. І його відповіді слухала Європа, Америка, Азія, підсвідомо втямлюючи, що Україна — то всього лиш політичний фейк.
Насолоду якого-небудь Путіна упродовж цього спродажу всенацінальної нашої гідності коментувати треба окремо, але для кого?
Хіба Усик нам всім зрадив?
А хіба ні?
Невже він думає, що хтось десь не розуміє спортивних внутрішніх торгів при виборові країни, за яку станеш виступати?
На початку кар’єри і для Усика, і для Ломаченка, а тепер і для Берінчика було ясно, що пробитися на Олімпійські ігри в Росії — то ризики й ризики. А тут окрема держава, окрема команда, окремий політичний підігрів. Який похерив Кличко-старший.
Кличко-молодший далі тримається ідеї народів-братів. Щось подібне могло млоїтися і в його братові, але його тверезість пішла значно далі совковості Кличка-молодшого. Той українцем ніколи не почувався і вже не стане. Хоч йдеться про українськість не гасельну.
На видноті (а Усик і Ломаченко зараз на он якій видноті) кожне прилюдне україномовне висловлювання — то удар по мільйоннопикому українофобстві.
Гадаєте, цей удар можна прирівняти з гордістю за те, що Ломаченко теж уже англомовний. Знай, мовляв, наших. У тім то й річ, що не наших.
Зусиль на опанування рідноземної мови треба витратити куди більше, ніж на опанування побутово-англійського ширужитку.
З рідною мовою в Душі і у володіннях Духу оселяється також почуття рідності, яке ніколи не дозволить дружину називати супругою. Та й по імені та батькові… Хоч звучить ніби культурніше…
Ні!!!
Трохи передихну, щоб спокійно пояснити — ніхто не вимагає від видатних спортсменів ганити батьківський різновид «великого й могутнього». Ним і зараз паплюжать літературну нашу мову тисячі львів’ян, жителів Чернівців, Вінниці, Кривого Рогу, Запоріжжя. Жителів малокаультурних або безкультурних.
А Усик-чемпіон, то не просто символ, то ідол нової української Культури. Хай всього лиш для протоколу, але йому, Ломаченкові і ще багато кому необхідно звикати до мовного смокінгу н а ш о г о.
Саме смокінгу.
Хай на мить, але нашим Президентом стаєте Ви, прекрасні наші сини України. Без Вас поки що не такої й величної. А з Вами — великої…
Григорій Штонь
