Писати про Андрія Охрімовича-«Охріма» (1957-2022) в минулому часі якось не дуже пишеться. Хоча, все в нашому житті стається вперше. Коли я читав роман Павла Вольвача «Хрещатик-плаза», в якому одним із наскрізних персонажів проходить журналіст Артем Трохимович (Трохим), то ніби переглядав стару фільму, де одну з ролей грає Андрій.
Такими живими є спогади того ж Вольвача про Андрія. Вони зналися в період спільної праці на радіо “Свобода”, багато спілкуючись в різноманітних ситуаціях. Я так не втну. Навіть не маю старих щоденникових записів під руками. А в них я про Андрія згадував не раз.
Моє спілкування з Андрієм було коротким – 1991-1992, а відтак ще десь принагідним у 1995-2000 роках. Змінилася і амплітуда спілкування: від майже приятельських до відсторонено-байдужих. Тут треба сказати, що Андрій взагалі не страждав на сентиментальність. Був егоцентричним і зосередженим на собі. Зрештою, як усі творчі люди.
Нас познайомив Юрко Бедрик десь ранньої осені 1991. Я більше року жив на київських квартирах зі своєю дружиною, зберігаючи аспірантське житло на Ежена Потьє, 9. Весною ми на сімейній раді прийняли рішення, що жінка повертається в Крим, а я повертаюся в гуртожиток і намагатимусь дописати дисертацію.
Я жив з Богданом Сютою і Сашком Стішовим (здається, обидва вже доктори, відповідно мистецтвознавства і мовознавства), але заходив щовечора в гості до Юрка, який писав дисертацію з творчості Василя Стуса чи не в самого Миколи Жулинського. Якогось вечора Юрко запропонував перебратися до нього, приятель, з яким він жив, закінчив навчання і виїхав. І десь через декілька днів після поселення у двері нашої 39 кімнати постукав середнього зросту кремезний молодий чоловік із уважним поглядом із-під скелець окулярів, в кашкеті (чи то була спортивна шапка), довгим русявим волоссям і тижневим заростом на обличчі. То був Андрій Охрімович, приятель Юрка по навчанню в Київському університеті, де Юрко вчився на українській філології, а Охрімович на журналістиці. Зійшлися вони на грунті поезії, обидва писали вірші й обидва вже мали публікації в альманасі “Вітрила” (відповідно, 1987 і 1989).
Охрім заходив десь раз у тиждень. Гарні розмови про літературу, майже чемні без зловживань застілля, над усім панував приємно-категоричний баритон Охріма: “Тримайте порох сухим!”
Так тривало, доки в листопаді нам на голову не “звалився” Степан Процюк. Його перевели із заочного на стаціонар для дописання кандидатської про Грінченка. Процюк її дописав, але це вже инча історія. Зі Степаном у нашому гуртожитському житті додалося «весілє». Степан вхопився за шанс зреалізувати свій творчий потенціял і ще більші амбіції. Перманентно на цьому грунті ми сварилися. Але життя стало набагато цікавішим. І відвідування Охрімовича ставали все більш богемними: сигарети, дим коромислом, алкоголь, часто через край, і література. Ніяких жінок, окрім поетес. Але їх у нас не було, принаймні за моєї пам’яти. Зате було багато ріжних людей (пригадується Яровий-«Шия», Розумний, Руденко, Кухарук, Кокотюха, Гаджієв)…
Особливо рух відвідувань пожвавився з весни 1992, коли до нас в гуртожиток приїхали “новодеґенератівці” — Іван Андрусяк та Іван Ципердюк з дружиною Оксаною. Тих декілька днів їхнього перебування в Києві були по-махновськи анархічними. «Водилася коза» без перерви на обід. Були ми і в гостях у Охріма. Його дружина Оксана приймала нас стримано і насторожено. Не пригадую, чи була тоді 5-річна донька Андрія. Напевне, ні, інакше б запам’ятав.
Ті дні добре виписані у першій повісті Процюка “Vae victis!” (Горе переможеним). Коли я ту повість прочитав у 1993 вже у Львові, то запитав Степана: «Всіх прототипів знаю. Себе не бачу». Степан після паузи відповів: “Ти був іншим. Ти не вписувався в задум”… Попри все, повість залишається найкращою в прозовому доробку Процюка (поряд із ще однією його повістю “Бийся головою до стіни”).
Мені ці відвідування починали потрохи набридати. Майже кожен вечір якісь люди в кімнаті, якась випивка і безконечні розмови про літературу. Голова пухла. Степанів егоцентризм зашкалював. Перманентні сварки тривали. Я писав дисертацію про історичний роман XIX cт. Тема складна, навичок наукової роботи в мене не було. Півдня я сидів у бібліотеках, то в Інституті Літератури, то у Вернадського, то у відділі рукописів університетської бібліотеки. Після 9-ї вечора працювати було неможливо. Я деколи рятувався втечею до Василя Задорожного. Він вже встиг захистити дисертацію з української мови і працював молодшим науковим співробітником Інституту мови.
Пригадую, раз зірвався і кричав, що ці творчі особистості мене замучили. На диво, першим мене почав заспокоювати Андрій, твердячи, що мене шанують і не вважають чужаком. Потім у мене була ситуація, коли я потрапив у ситуативну бійку біля станції метро “Завод “Більшовик” (тепер Шулявська). Коли розповів Андрієві, той вислухав і сказав, мовляв він знав, що зі мною “можна йти в розвідку”. Втіхи це мені не додало, але трохи “відпустило” з тої напруги, яка завжди стається, коли потрапляєш у незвичну й несподівану для себе ситуацію.
Десь у травні 1992 Охрім привів до нас в гуртожитську кімнату писателя з Франківська Василя Добрянського, тоді редактора журналу “Перевал”. Здається, це було наше перше знайомство з автором нині читабельних детективів.
Восени 1992, десь за тиждень-два до іспиту зі спеціальності, було весілля в Івана Андрусяка у його Вербовци на Косівщині. Хлопці гуртом поїхали на весілля, Процюк, Бедрик і Охрімович. Я не поїхав, вважаючи таку поїздку невчасною і навіть авантюрною.
Хлопці пробули там з тиждень. Власне, найголовнішого, що зробили, – познайомили Охрімовича з Василем Рябим, й вони домовилися про видання поетичної збірки Андрія “Замкнутий простір” (вийшла вже 1993).
Восени 1992 року я закінчив навчання в академічній аспірантурі й повернувся до жінки у Крим, а в березні 1993 вирушив, нарешті, на Львів, аби вже ніколи не повертатися у Крим.
З Охрімом ми не зустрічалися, лише час від часу якусь інформацію про нього я чув від Процюка (розлучення з дружиною, смерть батька, робота в Чехії у представництві радіо “Свобода”).
Влітку 1994 у Львові у Палаці Потоцьких проходила презентація 1 тому багатотомного видання творів Василя Стуса. Отам ми з Андрієм коротко перетнулися. Чи він ще працював у Чехії, чи вже повернувся в Україну, не пригадую. Здається, вже був у Києві й навіть купив собі однокімнатну квартиру на першому поверсі на лівому березі Дніпра.
А потім почалася “смолоскипівська” одіссея (з червня 1995), коли я з Процюком, Ципердюком, здається, Стринаглюком поїхав в Ірпінь на семінар творчої молоді. З хлопцями поїхала студентка Уляна Глібчук, красива, вишукана, талановита. Там з нею познайомився Охрім і закохався (скажу, що у 20-річну Уляну тоді гріх було не закохатися).
Охрім в Ірпінь до молодіжі не приїжджав. Уникав він також зустрічей зі студентами яко поет. Скільки разів ми його просили прийти і зустрітися зі студентами, – категорично відмовлявся. Був у нього якийсь патологічний страх перед публічними виступами. При тому, що як тележурналіст, камери не боявся і свої передачі на 5 Каналі проводив дуже вільно…
Було декілька разів, що я з ранкового поїзда їхав до нього на квартиру (Нікольська?), а вже від нього вибирався на зустрічі.
Якось приїхав, а на підлозі Охрімової квартири валяються коломийські примірники “Замкнутого простору”. Я підняв декілька книжок, усі вони були мовби подзьобані, пробиті в кількох місцях наскрізь.
— Що сталося з книжками? — запитав Андрія
— А, це. То ми з N. стріляли з пневматичного пістолета, якого мені подарував Римарук.
— Можна, я візьму декілька твоїх книжок?
— Скільки хочеш, я і так не знаю, що з ними робити.
Виявляється, весь наклад книжки, а це 1000 примірників, Василь Рябий віддав Охріму. Той щось пороздавав, а решту отак валялися в квартирі, а потім, швидше всього, були викинуті на смітник.
Коли ж я написав відгук на книжку, він був опублікований у “Post-Поступі”, то спочатку Андрієві відгук сподобався, а коли знайомі почали його “підколювати”, що я порівняв його письмо з апостольськими проповідями, – почав і собі казати, що я “передав куті меду”. І тішився рецензіями Михайлини Коцюбинської та Анатолія Крата в “Сучасності” (потім один наш спільний знайомий нібито ненав’язливо продемонстрував, чого вартує моя публікація в газеті, на спільному відпочинку на природі показово розпалював вогнище примірниками з моїм відгуком).
Андрій же не мав своєї твердої думки про матеріял, а тому приєднався до більшості. У цьому теж був Андрій. Без сентиментів. До книжок і людей ставився одинаково байдуже. Навіть не знаю, чи були в нього друзі, до яких він був прив’язаний. Хоча, коли в Бедрика, а потім у мене помер батько, то Охрім на радіо “Свобода” читав есеї про нас авторства Процюка. “Треба хлопців підтримати”, – казав Андрій.
Пізніше того пневматичного пістолета “під шафе” Андрій подарував отому N., якому вдавалася роль щирого друга і якого Ярослав Довган колись при застіллі назвав “хитрим галичанином”. Але це инча історія.
Був у наших стосунках з Андрієм один дражливий момент. Деталі не розкриватиму, але суть така: Андрій попросив моєї оцінки однієї людини, поклявшись, що це буде між нами. Свого слова він не дотримав, розкривши мою думку в розмові з тією людиною. Я не тверджу, що моя оцінка була справедливою. Ні. Приватною і суб’єктивною. Так чи інак, після того випадку з Андрієм ми не спілкувалися аж до тієї трагедії, яка сталася з ним 2015 чи котрогось там року.
Андріїв параліч виглядав абсурдним – здоровий, козацької статури чолов’яга, який вечорами богемив, а вранці міг піти до спортзалу, ніби нічого не було. Андрій постійно рівнявся на Юрія Тарнавського: “Я буду жити так довго, як пан Юрій і так добре виглядатиму… ”
Юрію Тарнавському з лютого 2024 виповнилося 90 і він залишився єдиним живим представником Нью-Йоркської Групи в Америці, а для Охрімовича осінь 2022 стала останньою.
Десь років 6-7 тому передав мені Процюк, що Андрій є у Франківську і просив, аби я зі Степаном його відвідали. Після пар в університеті ми пішли на квартиру Уляни Глібчук. Я був дещо знервований, бо знав, що Андрій після хвороби не говорить, але все розуміє. Коли зайшли в квартиру, з глибини кімнати якось боком з палицею в руці висунувся якийсь чоловік. То була тінь колишнього Андрія.
Ми мовчки потисли один одному руки і обнялися:
— Я радий тебе Андрію бачити живим, – сказав я, стримуючи підступну сльозу.
— Тута-матута, – енергійно відповів Андрій, – тута-матута…
Смерть Андрія мене вже не здивувала, хоча було сумно, бо з Андрієм якась частина мого життя теж стала історією, нікому не потрібною. На похорон я не їздив. Зрештою, мене ніхто про дату і місце похорону не повідомляв.
І все мені згадується улюблена фраза Охріма, якою він закінчував свою телепрограму про історичну пам’ять: “Тримайте порох сухим!”
Що і робимо, Андрію. Іншого не вміємо і вже й не хочемо…
Євген Баран
