… Знаєте, я ніколи не вишивала. Я ніколи не встигала творити таку величну красу, яку можна вершити лише у роздумах та спокої. Через рутину я навіть не могла надихатися більше трьох днів незбагненними ароматами квітів, дерев, туманів і димів. Я так рідко слухала дощ і тишу. І не мала часу на погляди удалечінь, на прогулянки в прекрасне нікуди, на авантюри і чарівні блукання.
Політ завантажених пилком бджіл я чула лише над гречаними полями під час виїзних планерів у аграрні господарства. Стільки років і сама літала планером над прекрасним. Робота, робота, робота. Пшениці, картоплі, кукурудзи, жита…
А коли життя?
Ми, аграрії, навіть багряні, живі і прекрасні маки, заплетені у коси пшеницям, сприймаємо як зло. А натура, культура та філософія нашої народної вишивки закладена у самій українській природі. Бо не можна не братися за пензлик і голку на землі в таких чудових та барвистих пейзажах і краєвидах. У цьому 
неперевершеному квітнику, подарованому нам Богом. Серед цих життєстверджуючих тонів та кольорів, незбагненних гамм та відтінків. Коли черемхи розвіваються вітром, як щойно випране полотно. Хоч вже бери і вишивай по ньому.
… А я так безпечно не мала тремтливого щастя колоти пальці повз наперстки. І не лягали на біле поле мої власні хрестики та стіжки у творчому злеті. Що ж, я мало не спізнилася на цей вселенський карнавал вишитих суконь, сорочок та рушників… Рутина, обов’язки, плани і стратегії в’язали крила скотчем. Бо все життя досі я так необачно і приземлено намагалася осягнути лише те, як вкрити поля житами і пшеницями.
Але далі так не буде. Бо життя — це не лише обов’язки та бажання врятувати світ. Важливе кожне сьогодні.
І я теж хочу встеляти галявини квітами… Бо у мене ростуть дві неперевершені донечки, два ангелочки, які все частіше повертають мене із задзеркалля у живий світ зозульок божих та метеликів. А сьогодні у світ вишиванок.
Боже, які вони гарні, які глибокі і проникливі на них мазки та узори. У кожній області, у кожному селі вони свої, індивідуальні та автохтонні, як відбитки пальців… Сьогодні життя знову змусило українців вишивати червоним та чорним. Це глибокі зашкальні кольори. Та переконана, це поєднання владарюватиме недовго. Ми ще шитимемо і золотом, і сріблом, і блакитним, і жовтогарячим…
На білосніжних крилах цих сорочок нема місця для фальші. Кохання і радість є наскрізними. Як і біль, горе та печаль. Життя, як воно є, вишите і закодоване у цих шматках лляного чи конопляного полотна. Усе 
глибоке, сильне, вічне і шляхетне, що належить народу. Наші мрії і сподівання, такі терпкі, такі солодкі, такі дивні і ніжні. Цілий світ зійшовся на кінці голки!
І це не просто генетичний код — це дрес-код, це високий стиль, це от-кутюр нації. Самобутній і талановитий. Бо вишиванка — не звичайний одяг. Це позиція, це зброя, це оберіг, це бронежилет… Саме тому склалося так, що Україна має три національних прапори: синьо-жовтий, чорно-червоний і вишиванку.
… Щось так розчулилася, що аж вірш мимохідь наплив. Не судіть, якщо занадто пієтетний:
У вишиванках ми єдині.
Прекрасні, радісні і злі.
У вишиванках ми Богині.
Цариці на своїй землі!…
З Днем вишиванки, шановні панове, пані та панночки! Ви неперевершені! Все буде Україна!
Ануш Балян
