Ексклюзивна хвиля

Василь Нечепа про мистецтво без … солярки

Щороку консерваторії та музичні училища випускають велику кількість професійних співаків та музикантів, але на сценах, телеекранах ми бачимо одиниці. Українським талантам майже не дано «вижити» в конкуренції з просунутими за гроші «попсовиками», як називав їх колись покійний Микола Мозговий.

Складається враження, що пестувана ідеологіями десятки років українофобія знаходить собі місце і захист у мистецьких колах. Чому так є? Як змінити ситуацію? Чим завинили в цьому менеджери від мистецтва?

З цими та іншими запитаннями я проштовхалася за куліси до народного артиста України, лауреата Національної премії імені Т.Г. Шевченка, кобзаря-лірника Василя Нечепи.

— Хочу зауважити, — почав здалеку Василь Нечепа, — що впродовж 360 років ми живемо на окупованій території. Кремлівський чобіт нищив тут все безжально, і звичайно ж найперше страждала духовність. Жодної тюрми до Переяславської Ради в Україні не було. А потім з’явилися тюрми і… міністерство культури, як знаряддя утвердження ідеології.

Масштабно проводились гастролі на широкому союзному просторі і славили партію та вождів пролетаріату. Коли Україна здобула, так звану, незалежність, все гастрольне господарство завмерло. Одне з чутих мною пояснень – нема солярки…

Хтось думає, що у сучасному світі мистецтво – це вже не так важливо, але я твердо знаю, що народ приречений на забуття, якщо не зберігатиме мистецтво, не примножуватиме традиції своїх пращурів. Були колись, наприклад, ахейці і пелазги, але тепер їх нема. Ми є, бо зберегли свою автентичність, свою культуру, але впродовж століть ведеться боротьба, цілеспрямовані і жорстокі зусилля на знищення української спільноти.

В нашу добу потрібно прагнути і робити все можливе, щоб українське мистецтво було в центрі державних інтересів. Я присвятив мистецтву все своє свідоме життя. Можна реставрувати, відбудувати греблі, будівлі, якісь інші проекти в Україні, але духовність реставрації не підлягає.

Нездорові фобії виникають на тлі невігластва, відсутності знань та інформації. Зокрема українці з їх культурою переслідувались кілька століть навіть на своїй етнічній території. Наведу кілька прикладів зі свого життя. Я маю чималий досвід роботи в концертній організації, де мені весь час доводиться відстоювати себе і захищати своє мистецтво, але багатьом артистам не вдалося перебороти антиукраїнську навалу.

Коли я прийшов працювати до Чернігівської філармонії, комісії з міністерства затверджували концертні програми та гастролі по Україні і за її межами, були художні ради. Зараз все це у філармоніях відсутнє. У древньому Чернігові і філармонії по суті, як такої, вже нема. У кожному штаті США, у кожній столиці Європи – є, а в нас нема…

І це при тому, що Чернігівщина дала світові безліч унікальних талановитих співаків, музикантів, художників, письменників, поетів та інших митців, як і кожен край України. Чернігівці перемагають у найпрестижніших українських та міжнародних конкурсах. Сьогодні у столиці диригують, співають випускники нашого музичного училища. Диригенти Національного оркестру народних інструментів, Національної капели бандуристів – наші славні земляки. Диригують наші і у Збройних Силах України.

— А в Чернігові – збої… До речі, що трапилось на вашому концерті у ці січневі дні кілька років тому, коли через технічні збої ледь не зірвався концерт. Вам довелося вибачатися перед глядачами…

— За сценарієм концерту, який був присвячений Дню Соборності України та сторіччю від дня народження видатного сина України, лауреата Національної премії України імені Т.Г.Шевченка, Народного художника України Данила Нарбута, у центрі сцени на хоругві висіла його картина «Мамай чекає гостей», яку Данило Нарбут присвятив і подарував мені.

З екрану художник мав говорити про Україну. Але глядачі натомість побачили лише його зображення. Я намагався озвучити хоча б щось, але ведуча несподівано зупинила мене і запросила на сцену капелу бандуристів. Вибачаючись перед глядачами, звинуватив режисера Олега Васюту, який за декілька хвилин до початку мого концерту проводив на сцені репетицію. Через це не перевірили відео і звук…

Такого концерту у мене ще не було: інструменти не настроєні, концертний костюм не підготовлений. Я вийшов, точніше, вибіг на сцену із запізненням… Я мав намір розповісти зі сцени про видатного художника Данила Нарбута, його творчість, твори і любов до України, яку перейняв він від батька. Георгій Нарбут створив художню академію у Києві, яка працює і досі. У 1920 році старшого Нарбута не стало, кажуть, його отруїли. Так прибрали Георгія Нарбута, який герб України і гривню нам намалював. Він не дожив до 40 років, а його син Данило Георгійович прожив тривале життя: з 1916 до третього березня 1998 року.

Він побував двічі у радянських таборах і двічі у німецьких. Все своє життя віддав служінню Україні. Але таких, як він, по телебаченню не показують і орденами не нагороджують. Був у нього один орден з війни «Червоної зірки», і той «компетентні» органи відібрали. Ніякими пільгами учасника війни не користувався. Мені пощастило спілкуватися з ним понад десять років. Головна його пільга, як говорив він в інтерв’ю, — це любов до України.

У 1991 році, коли художнику виповнилось 75 років, я взяв професійну відеокамеру і поїхав до Черкас разом з відомим оператором Сергієм Лисецьким, що разом з Сергієм Параджановим знімав «Тіні забутих предків». Він захоплено фільмував інтерв’ю з козаком, який був отаманом у Черкасах. З ним рахувались керівники всіх рангів. Данило ніколи нікого не боявся, хоча виживати та ще й творити на окупованій території нелегко і небезпечно. Я і по собі це знаю. Він – могутня нескорена постать, козак, якого за приклад ставити треба для виховання молодого покоління.

— А ви, пане Василь, боїтеся когось?

— Я боюсь гріха. У мене троє дітей і троє онуків. Щоб вони росли здоровими і щасливими, треба жити правильно. Найбільший у житті гріх – зраджувати свою Батьківщину і шкодити на своїй святій православній українській землі.

— А маєте якісь політичні уподобання?

— Я позапартійний. І давайте не будемо про брудне…

— Тоді розкажіть ще про своє концертне життя, успіхи, поневіряння.

— Я справді мало чого боюсь, але мене вже тягали у Чернігові і по судах, і не один рік… Тому до всього, що кажу, маю документальні свідчення. На жаль, ще не настали наші часи, тому треба бути готовим…

Солістом Чернігівської філармонії працюю з 1982 року з невеликими перервами. Робочого місця у філармонії у мене не було і зараз нема. Я тут, так би мовити, «неформат». Але я тут і «старожил», бо такий тривалий час у філармонії ніхто не виживав.

— І саме тут ви стали відомим артистом, удостоєні найвищих мистецьких звань і премій…

— Ніяких нагород і звання я ніколи не просив. Шевченківську премію таємним голосуванням мені присвоїли одноголосно. Про присвоєння «народного артиста» я дізнався в оперному театрі у Києві, де відкривав великий концерт.

Після кожного потурення з роботи у моєму мистецькому житті відбувалося щось важливе: їхав у кругосвітні мистецькі подорожі, тимчасово мешкав і працював у Києві та Черкасах. Потім зрештою через суди мене повертали до Чернігівської філармонії.

На жаль, іншої концертної організації в Чернігові не було і нема. Є театр, але я артист не для драмтеатру. Мене дуже довго вчили співати, грати, зберігати та примножувати славу своїх попередників. За межами України під час своїх виступів нагадую, звідкіля розпочалася світова цивілізація, походить письмо, індоєвропейські мови та багато чого, чим люди користуються.

— А як взагалі живеться співаку-кобзареві?

— Мені завжди живеться нелегко, а зараз – ще й тривожно. Дуже багато працюю. Хочу, щоб усі дітки України були доглянуті хоча б так, як мої діти та онуки. Тому весь час везу в Україну гуманітарку, дітям співаю сотні благодійних концертів, щеплю любов до України, дарую тисячі звукозаписів. Хочу, щоб сади в Україні садили і доглядали за ними так, як я за своїм. Саджу безліч дерев, садів і парків по всій Україні. Як моя мама колись, переживаю за все.

— Хто Ваші друзі?

— Моїми побратимами були Данило Нарбут та Анатолій Єрмак. Данило помер, Анатолія — вбили. Раптово помер і Микола Щербина, помічник президента Віктора Ющенка. Ми товаришували. Маю сотні побратимів і за межами України. Здебільшого — старші люди. Є і молодь. Серед моїх друзів найбільше художників, тому я завжди був у курсі подій, що відбувалися у їх середовищі.

Серед найгучніших – організоване пограбування Чернігівського художнього музею. Тоді всі просто оторопіли. Якось повертається рано вранці чоловік з риболовлі на Десні. Бачить у кущах лежить якась велика картина. Роздивився і зрозумів — щось цінне. Поруч Художній музей, то він і поволік картину туди. На виклик вийшов сторож музею. Рибалка пояснив, що у кущах знайшов картину, яка знадобиться у музеї. Сторож відповів, що у них такого добра вистачає і… пішов собі. А вранці почався ґвалт. З музею зникли майже всі роботи фламандських майстрів. Біля музею знайшли сліди якогось великого авто…

Говорив мені тоді мій сусід Леонід Богдан, на той час – заступник начальника обласного управління МВС, бойовий полковник, що те викрадення організували свої, але дуже майстерно. Сигналізацію якось там відключали, бо вона часто ночами пищала. Говорив, що роботи представляли дуже велику цінність… Картини шукають вже понад два десятиліття…

Про справи художніх погромів вам краще розповість художник-фронтовик Анатолій Шкурко, дев’яносторіччя від дня народження якого ми недавно відсвяткували. Його вчили у тій академії, де і Тараса Шевченка, у Петербурзі. А вже «пресували» по-справжньому тут і свої, вірні ленінці, художники. Народного художника отримав з рук Президента Віктора Ющенка на дев’ятому десятилітті життя. Його домашня майстерня — це величезний скарб і фортеця, у якій художник вижив і переміг.

До мене ж особисто якось звернувся Леонід Кравчук з пропозицією піти на вибори до Верховної Ради по 211 округу. Це північ Чернігівщини. Там на мене і собаки не гавкали. Я об’їхав всі села Чернігівщини. Леонід Кравчук пояснив мені, що туди йде кандидатом Пустовойтенко, тому… люди оберуть саме мене. Я запитував: на що мені та Рада? Але все-таки спробував…

Але. Замість Пустовойтенка раптом (після моєї реєстрації) туди насунулось 28 претендентів. Був серед них такий собі Олег Петров з довіреною особою Олегом Васютою, начальником обласного управління культури. Я йшов з великим відривом на першому місці до 1 березня 1998 року. Цікавився мною, як кандидатом до парламенту, сам тодішній президент…

Про ті вибори треба окремо писати. Я веду щоденник і мені туди страшно заглядати. У мій бік посипались погрози… Хтось порізав колеса мого авто. У кожному районі організовували маніфестації комуністів із знаменами вождя пролетаріату. Отут я вже наспівався. По п’ять концертів у день проводив.

Виборцям я нічого не обіцяв. Помічники ж того Петрова їздили по хатах із запитами і записували потреби кожної сім’ї. Були там записи про ремонт парканів та туалетів, будівництво будинків і хлівів. Водопроводи і газопроводи… Я бачив ті томи із записками. Оце і є відповідь на те, чому в українців відібрали все те, що збудували наші батьки і діди у великій праці…

Третього березня 1998 року помер Данило Нарбут. Я на кілька днів лишив свої виборчі змагання. Поки їздив, людям пояснювали, що я зняв свою кандидатуру. Мені радили звернутись до суду. А судді хто? Звичайно Петров переміг. Отоді я і зрозумів які у нас вибори. У нас не обирають депутатів, а призначають. А Кремль, і президентів нам призначав. Тому і за порадами туди наші «гаранти» їздили, коли Майдани збирались. Там та банда з награбованим і ховається.

— А чому та за що Вас кілька разів звільняли з філармонії?

— Коли з Криму повернувся до Чернігова, мій учитель, славний маестро Леонід Пашин, прощаючись, вигукнув: «З філармонії тебе виженуть через тиждень». Його якраз напередодні звідтіля вигнали, а разом з ним — і капелу бандуристів, якою він керував, розігнали. Капелу бандуристів (на обіцянку своєму вчителю) я відродив у філармонії через тридцять років. Створив у Чернігові ансамбль бандуристів «Соколики». Це тепер у Чернігові цілий полк козацький.

А тоді сталось так, як Пашин і казав – мене вигнали. Директором тоді працював товариш Полєвик, а художнім керівником — товариш Васюта. Я вчився співати понад п’ятнадцять років. Вчитель говорив, що як тільки я прийду на роботу до філармонії, переді мною з’явиться велика група «товаришів-шакалів». Треба бути готовим до цього. Я говорив, що буду день і ніч працювати над собою. Ми вивчили систему Станіславського. Методику видатного вченого Рауля Юссона. Цей француз розписав чоловічий голос як арифметику. Оцим чоловічим лірико-драматичним тенором я і володію.

«У тому то й річ: за твою майстерність тебе і будуть переслідувати. Чим більше ти працюватимеш, тим більше отих жирних товаришів і буде на твоєму шляху» — казав мені мій мудрий і славний учитель. Говорив, що на них треба дивитись як на інвалідів. Мало хто з обдарованих людей перемагає цю темряву. Молодих талановитих співаків багато, але через деякий час ми їх не чуємо.

Говорив мені про це і Юрій Багатіков, коли запрошував до себе на роботу до ансамблю «Крим». І Софія Ротару, і Василь Зінкевич радили мені йти під крило Юрія Багатікова. Але я нікого не послухав і поїхав до землі своєї Сіверської, кобзарської, повернувся додому. Адже ж, нічого дорожчого від землі своєї у світах не існує.

Так отой товариш Полєвик був ворогом не лише славного маестро Леоніда Пашина. Він знущався над ветеранами війни. За його директорування не могли навіть встановити стенд з фотографіями ветеранів. Фронтовик Любомир Глінка, який перед тим працював директором, фронтовики Леонід Пашин і Олександр Тарнавський, Микола Житньов в День Перемоги приходили до філармонії при орденах.

Полєвик орденів не мав, хоча був їм ровесником, усю війну десь блукав і з’явився після війни. Щоразу після конфлікту виправдовувався, що війна тут ні до чого. У Чернігові була мистецька премія імені Григорія Вірьовки, тепер такої премії вже нема, зате є премія імені В. Полєвика. Замінили «героя». Розумієте?

Ну, а я поміж тих «героїв» уже понад 30 літ кобзарюю. Кобзар, як і козак – людина вільна. Йду співати туди, куди мене кличуть. Кобзарювання – це обряд, прадавня і глибинна традиція. Я вчився у каторжанина Олександра Корнієвського, який за свою майстерність понад 25 років «загартовувався» у Сибіру. Він винайшов сучасну бандуру і весь час майстрував неперевершені бандури та інші інструменти. Нікого не боявся. Про свого вчителя я написав книжку «В рокотанні – риданні бандур». У ті часи не те, щоб до Корнієвського у двір зайти, по вулиці з осторогою ходили.

— До речі, на чому ви їздите?

— На тролейбусі. Коли видавав книжку «Рід козацький величавий» все спродавав, що міг. Книжка вийшла дорогою. Автомобіль згодом стане металобрухтом, а книжка – могутньою зброєю. Тепер мені дякують за книгу і вітають поважні вчені. У ній вперше виписано походження козацької касти. Я живу у Носівці на Тишківщині біля Нечепиної греблі. Лука Тишкевич – рідний батько Северина Наливайка, а я праправнук гетьмана в одинадцятому коліні.

— А пам’ятаєте як починалася ваша пісня?

— Колядувальником і засівальником ходив по всій Носівці з чотирьох років. Баба Одарка давала великий список людей, до яких нам обов’язково треба було заходити із старшим братом Миколою. Нам добре платили… У 1960 році в Носівці відкрили Будинок культури. І я вже співав на відкритті. Тоді мене взяли до агітбригади… У 1970 році став солістом військового ансамблю пісні і танцю у Німеччині. Туди брали артистів навіть з Великого театру з Москви. Ансамбль – лауреат премії імені «Фріца Ройтера». З цього ансамблю стартував Лев Лєщенко. Приїздив для виступів Муслім Магомаєв. Соліст ансамблю, з яким я співав дуетом, працює нині у Сумській філармонії. Це заслужений артист України Леонід Матвієнко.

Мені пощастило співати із Заслуженим народним хором «Десна», який у 1951 році заснував у Чернігові Леонід Пашин. Цей колектив і сьогодні дивує слухачів майстерністю. Розігнати його неможливо, хоча й намагалися. Своєму мудрому і славному вчителю я встановив меморіальну дошку на будинку, де він жив у Чернігові. Тепер у місті є і вулиця імені Леоніда Пашина. Через тридцять п’ять років маестро повернувся до Чернігова, як син України і слава Чернігівщини. До Луцька на його могилу вожу квіти, там він похований разом зі своєю дружиною Валентиною. У 1981 року у Ялті я їх одружив, був за дружка…

… У 1983 році в Палаці культури «Україна» відбувся концерт переможців «Молоді голоси України». Я відкривав цей концерт у супроводі симфонічного оркестру. Серед переможців були: ансамбль «Беркут» з Івано-Франківська, народний артист Володимир Пірус, Лариса Стельмашенко, Микола Гуз, народні артисти Лідія Михайленко, Юрій Врублевський, Валентина Михайлова… А я – відкривав цей концерт!

Натомість досі бережу пожовклий папір.., це — наказ від 20.02.1985 року № 9-Л, підписаний директором О.П.Васютою, у ньому йдеться зокрема: «Нечепу В.Г., враховуючи те, що він має слабкі професійні дані звільнити з роботи артиста чернігівської філармонії…».

Є ще один пожовклий наказ №254 від 27 грудня 1984 року за два місяці перед цим. У ньому пишеться: «За високопрофесійну діяльність та активну участь у організації культурно-масових заходів видати премію в розмірі 50 крб. Нечепі Василю Григоровичу у зв’язку з постановою Ради Міністрів України № 922». Міністерство культури України.

Як кажуть, червоними і чорними нитками…

Коли у 1972 році відкривали палац культури «Україна» у Києві, на концерті я співав як соліст. Поруч співали Муслім Магамаєв, Юрій Багатіков, Юрій Гуляєв, Бела Руденко, Євгенія Мірошниченко, Анатолій Солов’яненко, Софія Ротару, Василь Зінкевич, Назар Яремчук і ще багато видатних співаків і колективів, хор ім. Г.Вірьовки, ансамбль танцю Вірського. Сам Павло Вірський бігав поміж балетних рядів. Ми брали автографи. Тоді я думав, що у мене розпочалося щось у житті важливе…

А Леонід Пашин, випускник Київської консерваторії, заборонив мені співати естраду. Наказав не лізти і в співаки оперні. Говорив, що ще десять років учитися треба, а за Солов’яненка все одно краще класику не заспіваєш. Треба робити те, чого ніхто не вміє. Тоді весь світ обспіваєш…

Я ніколи не належав і не належу до якихсь шайок-лєйок.
Ніколи не співав про партію і вождя не нашого племені. Мені ніколи ніхто не наказував, що співати, а що не співати. Жодного центу чи гривні від моїх концертів ніхто не привласнив. Я все вкладаю у надійну справу. А непорозуміння, і в чернігівських музичних колах також — це боротьба чорного з білим.

Мені пощастило працювати поруч із цікавими професійними артистами. Олександр Олександрович Тарнавський був військовим артистом на фронтах другої світової війни. На роботу до чернігівської філармонії він прийшов у 1950 році. Працював конферансьє і адміністратором. Розповідав багато цікавого і повчав нас, молодих. У філармонії співав заслужений артист Росії Валентин Бей, мав іменний годинник від самого Брежнєва, був першим виконавцем пісні «Малая земля» у військовому ансамблі. Трагічно загинув.

Ще і сьогодні заслужений артист України Іван Круш дивує своїм баритоном. Працює в музичному училищі. Йому вже понад 80. Цікавим ведучим і адміністратором був Артур Губль, несподівана смерть якого вразила всіх. Шанувальники вокалу запам’ятали унікального, невтомного тенора Антона Івко. Працювала у філармонії справжня Народна артистка Лариса Роговець. Звільнили. Тепер передає свій досвід у музичному училищі.

Чимало молодих співаків приїжджали на прослуховування, але їх на роботу просто не приймали. Тепер у філармонійному центрі працює понад чотириста людей, а співаків професійних нема. Мене з Португалії викликали співати на концерті, присвяченому 300-літтю освячення Катерининської церкви…

— Що ж треба робити, аби щось змінити?

— Треба виконувати настанови своїх учителів. Мені змалечку учитель, фронтовик першої світової війни, скрипаль Олександр Сопіга наказав бути скрипалем і співаком. Говорив, що Україна найбагатша і найкраща держава в світі. Треба робити найголовнішу роботу – берегти і примножувати свою культуру і прищеплювати цю любов українцям. Українці повинні знати, на якій землі вони живуть.

Я чув, як один відомий співак говорив у своєму інтерв’ю, що Анатолій Борисович Солов’яненко мав солов’їний голос і солов’їне серце, але ж, щоб вижити поміж шакалів треба було мати серце лева. Для мене Анатолій Солов’яненко — кумир і приклад. Я виступав у спільних концертах з ним не один раз. Співав з кобзою та лірою, а він мені говорив, щоб я вставав і співав. Тоді у мене такої можливості не було. Кобза та ліра були для мене, як говорив Олександр Микитович Шльончик, міцними підковами. Я тоді ще до кінця не розумів, чому мене, за словами майстра, перемогти не зможуть, хоча будуть збивати та гнуздати. Боротьба продовжується.

Тепер святкуємо 95-річчя від дня народження Олександра Шльончика. Про цього унікального майстра музичних інструментів я і в радіопередачах розповідаю, і в книжці своїй написав. Він зробив мені першу кобзу і вчив на ній грати. Коли я створив у філармонії ансамбль «Сівери», маестро зробив для нього цілий оркестр унікальних музичних інструментів. На створення цього фольклорного колективу була рекомендація з Міністерства культури.

У 1984 році, мене призначили керівником. Оркестровки робив Олександр Лют. Тоді і Сергія Линника вдалося повернути з далекої півночі до Чернігова. Запрошував і талановитих випускників з музичного училища. Разом з найкращими художниками шив костюми. Перше концертне вбрання виготовив разом з Аріадною Перепелицею, адже перед приходом у філармонію працював закрійником в ательє першого класу.

Показав колектив на 90-річчя від дня народження Олександра Довженка. Через кілька днів нас побачив на центральному телебаченні весь тодішній Союз. Українське телебачення зробило записи, колектив почали запрошувати. Основу репертуару складали твори українських композиторів та народні пісні. Маю навіть звіт проведених концертів. Та колектив розігнали, інструменти та костюми кудись зникли, як після погрому. Кажуть, що аж до Канади попродавали…

Згадую, як це сталося.
Якось раптово і несподівано мене запросив до кабінету з ескізами тодішній директор філармонії товариш Васюта, наказав передати ескізи костюмів та оркестровки товаришу Пушкаренку, якого він запросив очолити колектив. Другого дня новий керівник прослухав ансамбль і заявив, що співак Нечепа йому не потрібен.

Товариш Васюта не дозволяв нам проводити репетиції у філармонії. Приміщення надав композитор Іван Зажитько у клубі «Янтар», недалеко від філармонії. Згодом товариш Пушкаренко утік з філармонії разом з апаратурою. Мене в черговий раз звільнили, ансамбль «Сівери» розігнали…

— Василь Григорович, знову ж таки: що далі?

— Через 30 років кобзарювання я співаю з Національним оркестром народних інструментів України, ми відновили весь репертуар Анатолія Солов’яненка, що був у нього з цим неперевершеним оркестром під проводом маестро Віктора Гуцала. Ці концерти є в інтернеті. На телеканалах, на жаль, їх не побачите.

Хоча Національна телерадіокомпанія і записала мої концерти. Я все чекаю і чекаю, коли ж в Україні справжні керманичі прийдуть. Та самі вони не прийдуть. Наш народ повинен їх туди привести і захистити. І тільки так ми захистимо і власну пісню, і власну культуру.

А ще, знаєте, треба виплекати нам, українцям, і нашу внутрішню культуру, гідність. Знову і знову згадую мого учителя Леоніда Пашина. Він говорив мені про товаришів, які стоять у черзі за орденами, медалями, квартирами та іншими речами. Там про мистецтво не йдеться. Ці «артисти» десятиліттями на усіх рівнях доводять своє право впливати на людей, пишуть доноси, як тільки хтось професійний з’являється на їхній дорозі.

Так було у Чернігові, у філармонії зокрема. Особливим інформатором був, скажімо, керівник камерного хору товариш Б. Він не зникав з голубих телеекранів. Народного артиста йому «вибивали». Та минув час, і камерний хор зазвучав професійно, коли до хору прийшов справді високопрофесійний керівник Іван Богданов. Це маестро справжній. Навчався у Національній музичній академії імені П.Чайковського на кафедрі хорового диригування. За його плечима — аспірантура цієї академії. Кафедра оперно-симфонічного диригування. Керований Іваном Богданом камерний хор можна посилати на найвищі сцени світу.

Оце будемо святкувати 75-річчя від дня народження Петра Кириловича Омельченка. На жаль, його земне життя передчасно завершилося. Високопрофесійний співак, випускник Київської консерваторії, порядна, шляхетна людина, справжній заслужений артист України, він завжди захищав мене у філармонії.

Приїхав якось Петро Кирилович на конкурс вокалістів до Києва, а там товариш Субачев з Чернігівської філармонії ходить і запитує здивовано: «Чого ти сюди приїхав?». Петро відповів, що приїхав перемагати. А той, сміючись: «Їдь собі додому, бо лауреатом конкурсу буду я». Хоча це було за день до конкурсу, але так і сталося: жодних турів не проводили, поспівали і роз’їхалися…

Скільки тоді було галасу в Чернігові! Лауреат – секретар парткому філармонії — отримав, здавалося, вже все: ордени і медалі, звання народного, ще й другу квартиру на додачу дали. Відтоді до філармонії на десятки років був закритий вхід професійним співакам. Мою жодну концертну програму не приймали, з філармонії виганяли.

Тоді я запропонував на роботу Олега Марцинківського і Степана Гігу. Ходили по чернігівських філармонійних кабінетах з наміром працювати і Олександр Сєров, і Валерій Леонтьєв… Взагалі багато цікавого і не зрозумілого я спостерігав впродовж 30 років у нашій філармонії…

Якось у «Деснянській правді» я прочитав про молоде «обдарування», якому треба було присвоїти звання заслуженого, про те, що він здобув перемогу у міжнародному конкурсі на Кіпрі і його запросили на стажування до оперного театру Ла Скала в Італії.

У 2014 році я співав у Мілані, а потім був у цьому театрі і дізнався, що цей відомий у світі театр уже не проводить обмінні стажування навіть з Большим Театром. Проте виявилось, що Ла Скала – це вам не жарти. На філармонійній рекламі концерту, присвяченому Дню Соборності України я прочитав, що той-таки співак – «обдарування» — уже заслужений артист України, а товариш Васюта – заслужений діяч мистецтв і доктор філософії. Чудеса!

Отож, я й кажу, що в Чернігові філармонії просто нема. Є Чернігівський обласний філармонійний центр фестивалів та концертних програм, в якому за штатним розписом є симфонічний оркестр під назвою «Філармонія». Керівник-диригент товариш Сукач – кум товариша Васюти. Коли у 1998 році з філармонії розігнали всі творчі колективи разом зі мною, я ходив до тодішнього начальника обласного управління культури Олега Васюти з питанням про те, як можна створювати такий оркестр не маючи симфонічної бази, не маючи професійного диригента-симфоніста?

Тоді керманич культури мене запевнив, що і консерваторія у Чернігові буде, і театр буде вже оперним. Олег Павлович, мабуть, найпоінформованіша людина серед керманичів культури, адже працював художнім керівником філармонії, директором філармонії, директором музичного училища, інструктором обкому партії, начальником обласного управління культури, завідувачем міського управління культури.

А запросив його до Чернігова, як не дивно, і підтримав мій учитель Леонід Пашин, якого звільнили з філармонії, коли туди вже художнім керівником прийшов Олег Васюта. І мені він тоді говорив, щоб я шукав собі місце у філармонії якоїсь іншої області…

Я пообіцяв йому подумати. Оце думаю. Почитайте пожовклі газети: «Молодь України» за 15 вересня 1998 р., матеріал під назвою «Погром» або «Голос України» за 5 вересня 1998 р., «Лісоруби в саду»…

Хоча в тутешній філармонії в усі часи працювало багато творчих людей. 2 липня 2015 року виповнилося 75 років від дня народження композитора Івана Зажитька. Його пісні я співаю безупинно. Цей справжній українець тривалий час працював художнім керівником філармонії. Колись він мав необережність за наказом обласного керівництва готувати документи на звання заслуженого артиста України Василя Нечепи. Звання мені тоді не присвоїли, а ось Івана Зажитька директор Іван Семененко з роботи вижив. Про це вам розповість сам композитор.

Ним були створені неповторні унікальні програми. Разом зі славним режисером Леонідом Отрюхом. Заслужений артист України Леонід Отрюх уже відійшов у вічність. Іван Зажитько все бідкається, щоб провести у філармонії ювілейний творчий вечір, але нічого не виходить. Справа у тому, що знову з’явився товариш Васюта…

30 березня 2015 року — вечір пам’яті Леоніда Пашина. Вечір, присвячений 90-річчю від дня народження, замінили на «Симфонічні зустрічі», хоча цей концерт і програму було узгоджено за рік. Я тоді співав у Мадриді. Дізнавшись про наругу, повернувся до Чернігова. Пішов до голови обласної ради Миколи Зверєва, і завдяки йому концерт дозволили провести. Голова ради ще й з промовою виступив, бо він добре знав ювіляра і шанував.

А ось захід, присвячений 90-річчю від дня народження колишнього директора філармонії Любомира Глінки, фронтовика, справжнього орденоносця і співака провести не дозволили. Ювілейний концерт композитора Зажитька все ще переносять. Я молюся Богу, щоб дожив цей славний чоловік до свого концерту.

Експерименти продовжуються…
Складається враження, що це не концертна організація, а чиясь дача, де постійно нетверезі гармоністи рвуть гармонь… Диригенти захопили сцену…

— Знову ж таки, де вихід?

— Вихід завжди є. Зараз знову заговорили про якусь реформу у концертній діяльності. Я пропоную старий варіант. Щоб зберегти професійні колективи треба написати великий список артистів на чолі з Василем Нечепою. Я звик до звільнень і втрачати особисто мені нічого. Пропоную щільно прикрити філармонійні двері і впускати до філармонії через незалежну професійну художню раду. Про організацію такої ради я звернувся до Президента України Петра Порошенка. З’являться високопрофесійні диригенти та виконавці, і можна буде вирушати у світи з гастролями.

Я поважаю президента Петра Порошенка.
Його, як і Ющенка Кремль не призначав, а обрав народ. Йому, як і Віктору Ющенку дісталась тяжка булава. Треба всім разом, тіло до тіла, душа до душі перемагати ката.

Реформувати в Україні потрібно не лише газову трубу та банки з прокурорами, а й культуру в першу чергу, бо можемо втратити покоління українців. Варто зважати на те, що втрата духовності — річ незворотня. Я колись писав про це Президентові Віктору Ющенку. Багато зроблено. Тепер звертаюсь з листами і до Президента Петра Порошенка.

Записала Ольга Журавка

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.