Ексклюзивна хвиля

Про кобзарство (на прохання Василя Яременка)

… Сів і накрапав коротенькі мої спогади на прохання професора Київського університету імені Бориса Грінченка Василя Яременка… Отож, народився я давненько. Як писав Анатолій Пашкевич: «У прадавньому козацькому дворищі, у хаті з принишклими сволоками молода Нечепиха народила сина Василя…». Народила 1 вересня 1950-го року на Чернігівщині, у козацькому містечку Носівка, на Тишківщині. Це дворище Тишкевичів, батьків гетьмана Северина Наливайка. Хотіла мама дівчинку, тому я з дитинства на всіх фото у спідничках та карсеточках. Про спіднички не пам’ятаю, а пам’ятаю себе з того дня, коли вся Носівка плакала та страшенно ревів гудок цукрозаводу…

То Сталін помер. Мені ще і трьох років не було. Тоді і розпочалось довготривале співоцьке життя моє. Коли старший брат Микола пішов до школи, а він старший на три роки, ми уже були на всю Носівку знаними засівальниками та рождествувальниками. Баба Одарка навчала молитов та пісень засівальних, вручала Миколі список людей, куди треба було йти співати та насипала зерно у чималі мішки. Ми, ще до схід сонця, перелазили через снігові кучугури, стукали у вікна, там запалювали каганці і нам відчиняли двері. Додому приносили повні мішки гостинців та грошей. Підростали, список значно розширювався. Нам добряче платили.

У 1961-му році, коли червінець рублем став, нам продовжували платити по 5 рублів. Мої гроші завжди були у мами. Купляв подарунків мамі, рідні, а згодом і однокласницям. Жив у сім’ї заможній. Співали у нашій хаті дуже часто. Співали так, що каганці затухали. Була така реверберація, що кисень до вогню у каганцях не доходив. Це я вже потім зрозумів. Пісню «Що то за кінь стоїть» завжди мама заспівувала. Співали у чотири голоси, тому треба було брати потрібну тональність. Я вже дорослим з’ясував — мама мала абсолютний слух та чудовий голос. Мій у мене — від мами. Завжди заспівувала у тональності (соль-мінор). Такий слух маю і я.

У 1957-му році до хати провели електрику. Шкільні уроки вчили при світлі. У першому класі розпочались справжні гастролі. У школі була концертна бригада з хором та оркестром. Ми багато виступали. Особливо під час, так званих, виборів та інших свят. З Олександром Сопігою виступав як скрипаль. Він мені підігравав на акардеоні. У першому класі до нашого двору прийшов Олександр Степанович Сопіга. Він був директором школи. Фронтовик та полонений першої світової війни. Хотів забрати до себе. Щоб після школи я йшов до нього по науку гри на скрипці та співу. Хотів, щоб я у його і жив. Він пенсіонер і дітей своїх не мав. Батько довго слухав його і наказав: хлопець має спати вдома! Бо не сирота і не жебрак якийсь.

Так розпочалась десятилітня наука. Школа після школи. Олександр Степанович подарував мені скрипку, яку привіз із німецького полону. Музичної школи у Носівці тоді не було. Мене згодом включили до Носівської агітбригади. Розпочалось справжнє концертне життя. Шкільний учитель співів Іван Козаченко вчив співати безліч пісень та грав мені на баяні на концертах. Я став артистом. Чекав кожного концерту з нетерпінням. Цікаві співаки завжди у Носівці були. Нічого крім співу та грі на скрипці для мене не існувало. Нас муштрувала баба Одарка вдома. Мама завжди клопоталась. Треба було нові черевики, нові вишиванки. Я ріс дуже швидко. Привозили часто пізно після концертів.

У школі мені вчилось складно. У дев’ятому класі вступив до Чернігівської музичної школи по класу скрипки. Вчився у відомого скрипаля Адольфа Чеботарьова. Їздив за сто кілометрів до Чернігова у четвер. Домашні завдання виконували разом з Олександром Степановичем. Він наказав мені бути артистом та зберігати українські традиції. Говорив, що це робота найважливіша.

У десятому класі мене зі школи були вигнали… Потім якось поновили. Після школи я продовжував успішно учитися у музичній школі в Чернігові. Олександр Степанович якось сказав, що я його у грі на скрипці уже обігнав. Я намагався обігнати і Адольфа Чеботарьова. Нічого не вийшло. Тут все різко змінилося. Адольф Михайлович відвів мене до керівника Заслуженого народного хору «Десна» Леоніда Пашина. Хотів, щоб я набирався практики. Бо там ще й платили. У оркестрі грали музиканти з консерваторською освітою. Мені надали прості оркестрові партії. Після репетиції Леонід Миколайович залишив мене якось. Як сьогодні пам’ятаю. Перевіряв діапазон голосу. Просив співати піано і форте. Наказав, щоб я скрипку більше до хору не приносив. Якось сміючись промовив: «Вася, ти співак. Таких скрипалів на базарі руб відро».

Мені було 17 років. З хором співав у 1967-му році у «Жовтневому палаці» у столиці на великому святковому концерті. Це висока сцена. Так я став солістом прославленого Заслуженого народного хору «Десна», керованого фронтовиком з орденами, випускником Київської консерваторії, видатним хоровим диригентом, заслуженим артистом України, сином махновця, філософом та справжнім патріотом України Леонідом Миколайовичем Пашином. Я був його єдиним учнем.

Це моя щаслива доля. Передача знань — справа божа. Треба вчителів своїх любити. Я своїх учителів обожнюю. Леонід Пашин став для мене впродовж чотирнадцяти років вчителем, захисником і другим батьком. Ми щоденно були поруч. Тепер щороку вожу квіти на його могилу в Луцьк. Хор «Десна» виступав на найпрестижніших сценах тодішнього союзу. Було безліч виступів на фестивалях та різних святкових заходах. У 1969-му році, 10-го травня, прийшла мені повістка на службу військову. Нас тисячами везли у Німеччину. В кінці травня я став солістом військового ансамблю пісні і танцю у Німеччині. Це професійний ансамбль, лауреат премії імені Фріца Ройтера, куди артистів брали навіть з Большого театру. Гастролі були беззупинними. Концерти щоденними. Дякуючи моїй попередній підготовці я вижив.

Прийшов до Леоніда Пашина після служби. Багато розповідав про гастролі закордонні. Він поставив мене до роялю. Довго слухав. Закрив кришку роялю і каже: «Вася, ти нуль. Мутація голосу завершилась. Треба ще учитися не менше 10 років». Ту хвилину мого мовчання я запам’ятав на все життя. Якщо пройдеш науку мою, — весь світ оспіваєш. Якщо підеш на сцену недовченим, — довго не встоїш. Ні до Київської консерваторії, де колоратурне сопрано Чавдар мене слухала, ні до мінської консерваторії, де бас — профундо Осколков мене слухав, Леонід Пашин не пустив. Я вступив до чернігівського музичного училища. Тут з’являється ще один мій дорогий учитель співу Любомир Андрійович Глінка. Він навчався у київській консерваторії у видатного оперного співака Івана Сергійовича Паторжинського. Фронтовик з орденами, український патріот і великий побратим та однодумець Леоніда Пашина. Я цим своїм учителям меморіальні мармурові дошки встановив на центральних вулицях у Чернігові.

Але хмари насувались. Любомира Глінку звільнили з посади директора філармонії. Леоніда Пашина, який керував ще й капелою бандуристів у філармонії, теж звільнили. Директором філармонії поставили лютого ворога всіх фронтовиків — Івана Польовика. Він був ровесником моїх вчителів, але єдине — орденів не мав. Десь ховався під час війни та після неї. Це на честь його імені знищили мистецьку премію імені Григорія Верьовки на Чернігівщині…

Чим тут завинив славний наш земляк?
Після звільнення Леоніда Пашина капелу бандуристів розігнали. Треба було влаштувати одного заблудшого стукача із Івано-Франківська. На штатному розписі капели утворили хор. Леонід Пашин поїхав працювати до Криму і забрав мене з собою. Це було понад два роки унікальної праці. У селі Славне Роздольненського району Олександр Гаврилов створив для нас ідеальні умови для роботи. Були щоденні уроки та репетиції з оркестром. У 1981-му році ми перемогли на 7-му міжнародному фестивалі Придунайських країн у Будапешті. Їздили з концертами у різні кінці світу. Хор був самодіяльним, а оркестр професійним. Всі музиканти були з вищою освітою. Я співав на концертах з Юрієм Багатіковим, товаришував із Софією Ротару. Мені запропонували роботу у кримській філармонії. Брав до свого ансамблю «Крим»і Юрій Багатіков. У них там кілька філій було.

А тут творчі звіти областей у палаці культура «Україна». На відкритті цього палацу я співав у 1972-році. Було велике свято і на концерті тоді виступали всі світила тодішнього союзу. Мене знову запросили на роботу до чернігівської філармонії. Леонід Пашин умовляв не їхати назад до Чернігова. Говорив, що під колеса ляже, мовляв, не їдь, бо тебе там товарищі шакали з’їдять, через тиждень виженуть…

Але я таки поїхав до чернігівської філармонії. Леонід Пашин поїхав до Луцької філармонії. До Чернігова йому дорога була закрита. Прийняли мене на роботу солістом філармонії 15-го жовтня 1982-року. Тут Леонід Пашин не вгадав. Вигнали не через тиждень, а на другий день… Всіх непокірних карав тоді колишній інструктор обкому партії. Він гнав і мене зі сцени. Я проспівав на першому концерті одну пісню під оркестр народних інструментів. На другий концерт не пустили… А режисером тих концертів був унікальний чоловік — Микола Вільямінов. Це той Микола, що під час німецької окупації ставив для німців вистави. Була така вистава у нього, де вони Сталіна на красной площаді вішали… За ці художества він десять років відсидів. Але вижив і працював головним режисером чернігівського драматичного театру. Ставив у театрі безліч унікальних вистав та різноманітні концерти. Я тоді співав на всіх його концертах. Зберігаю товстенну папку програм. Жодної пісні про вождів нема. Мої вчителі його «фашистом» називали.

В кінці свого життя він запросив мене в гості. Я, знаючи його стосунки з моїми вчителями-фронтовиками, довго не йшов. Владислав Бойко, чернігівський диригент, якось умовив мене піти. Я купив торт для онука і пішов. Довго стояв біля дверей. Таке не забувається. Відкрились двері і я побачив сивого, бородатого, старого та згорбленого режисера з палицею в руках і онуком. Він попросив дитя заспівати пісню «Догорай, гори моя лучина» і став на коліно. Я завмер. Дід просив у мене пробачення за отой звітний концерт. Онук натхненно співав улюблену пісню діда… Цей натружений роками режисер говорив, що він старий та підлий чоловік, а от фашистом ніколи не був. Показував мені безліч фото зі знаменитими людьми. Говорив із сумом та хрипотою. Його губи тремтіли.

Привітав мене з концертними успіхами та перемогами на конкурсах вокалістів у Києві. Знав про мене дуже багато. Попросив берегти голос, не форсувати на високих нотах. Не співати так багато концертів. Обняв та благословив мене у великий, щасливий та тривалий мистецький світ. Я здивований, зі слізьми на очах, вибачався і говорив, що ніякої образи не маю. Не він був винен у знущаннях. Мене мій вчитель довго готував до цього. Через кілька днів режисер помер.

Мовлю слово і про видатного диригента Богдана Ярославовича Дунця. Він створив був у Чернігові неперевершений симфонічний оркестр. Ми готували з ним програму. Поки я в Криму збирався до Чернігова, його звільнили з філармонії. Він не знаходив собі місця. Приїхав до мене у Крим. Там не було можливості створити оркестр, але кілька років він там працював. Потім повернувся до Тернополя. Якось і там у його не складалося. Оркестру не мав. А оркестром у Чернігові, який він створив, диригував тим часом п’яний гармоніст, кум колишнього інструктора обкому партії…

Загинув чудовий диригент Богдан Дунець у автокатастрофі. Цього року я поклав квіти на його могилу та попросив прощення за чернігівських невігласів. Дунця нема, а невігласи і далі концертують. Той таки гармоніст-алкаш, концертмейстер, продовжує знущатись над професійними музикантами. Перекалічив сотні мистецьких доль. Більше того, ще й роздає численні інтерв’ю. Розказує, що міг би диригувати симфонічними оркестрами у Парижі та Лас-Вегасі. Мовляв, його кличуть туди як видатного диригента сучасності та просять допомогти, а він не хоче їхніх міліонів, бо дуже Україну любить…

Я вже писав про цього «дилігента», кому цікаво, знайдете в інтернеті статтю: «Василь Нечепа про мистецтво без солярки»… Стільки після неї клопоту було! Мені погрожували судами і навіть розправою. Проводили збори у Чернігівській філармонії, де намагались під диктовку засуджувати, але засуджували не всі. Мене на ті збори покликати побоялися. Натомість заборонили виступати по селах Чернігівщини.

А гармоніста нагородили якимсь орденом та оголосили почесним громадянином Чернігова. Ніби якась насмішка над древнім містом. Справа в тім, що до приходу у філармонію п’яний гармоніст валявся п’яний під тинами та торгував у Чернігові запчастинами на базарі, на яких тоді платили данину рекетирам. Тепер ці рекетири на високих посадах. Вони згуртовані та дружні. Своїх платників добре пам’ятають…

Я зберігаю всі матеріали по моїх звільненнях. Судів не боюсь. Всі суди виграв. Але куми в Україні — непереможні. Я звертався до всіх попередніх президентів з прохання розібратися, оголосити конкурси та надати можливість професійним музикантам працювати в Чернігівській філармонії. Що зробили філармонійні спритники? Розігнали філармонію, а оркестр назвали філармонійним. Тепер міністерство культури жодного впливу на філармонію не має. Пишуть мені на мої клопотаннях: філармонії у Чернігові нема! У кожному штаті Америки є, у кожній столиці Європи є, у кожній області України є, а в Чернігові нема.

Зате присвоїли оркестру звання академічного, а гармоністу — Заслуженого діяча мистецтв! Таке звання і кум його носить, який ніколи не працював з колективами. Чи хто бачив десь п’яного гармоніста, що диригує симфонічним оркестром? Отож. У Чернігові є багато професійних музикантів. Є і диригенти професійні. Проте столичні дядьки не хочуть мати професійний оркестр під боком. Вони й так тут добряче заробляють.

Звідси грошики впродовж 40 років на столицю шумлять. Тому і знищили оркестр Богдана Дунця. Мені дуже боляче за цього диригента. Він, як і його вчитель Степан Турчак тоді був уже диригентом видатним. Я їх добре знав. З Дунцем співав. Пам’ятаю його руки із засуканими рукавами. Він день і ніч симфонічний оркестр у чернігівській філармонії творив. Ночами партитури писав. Там інколи і ночував. Зібрав високопрофесійних музикантів біля себе. Був дуже шляхетним, принциповим та патріотичним українцем. Отам його життя творче і обірвалось. Про його уже і забули. Він відмовився платити хабарі за надання житла у Чернігові. Про це може розповісти його дорослий син Ярослав. Він професійний музикант. Працює у Тернопільській філармонії.

А гармоніст страшенно ненавидить все українське. Разговаріваєт і концерти свої сам веде на общєпонятном язикє. Його чомусь усі бояться. Приїжджі музиканти грають зарубіжну класику. Він з ними ще і за кордон їздить. До бандуристів особлива люта ненависть. Бандуристки є. Ми там з президентом Ющенком ансамбль бандуристів почали створювати. Бандуриста жодного до капели не беруть. Понад тридцять років тому створив у Чернігові гурт бандуристів «Соколики». Понад 500 козаків пройшли науку у музичних школах, музичних училищах та консерваторіях. Мене, як кобзаря, затягали по судах. Постійно звільняють як профнепридатного та неосвіченого. Зі списку Шевченківських лауреатів викреслили. Звання народного артиста України не визнають. Не вони на звання подавали. Я завершив навчання на музичному факультеті з відзнакою, Чернігівський Національний університет імені Тараса Шевченка. Робочого кабінету у філармонії, адміністратора та концертмейстера у мене нема. Жодного концерту мені філармонія не організувала. Мене там давно вигнали, а я працюю. Ця зграя нічого не може зробити зі мною. Уже і просили, щоб я собі місце десь шукав.

Говорив мені відомий майстер музичних інструментів Олександр Щльончик, що я на таких підковах, що мене збити неможливо. Ми створили були дивовижний фольклорний ансамбль «Сівери». Московське телебачення свого часу крутило вдень і вночі. Мене звільнили, ансамбль розігнали, а костюми концертні та інструменти, кажуть, аж до Канади продали. Ще і хор народний у філармонії створював. Коли вже взув і одягнув усіх, мене вигнали, а хор співає. Там теж керівником був п’яний гармоніст. Ще і сьогодні плахти з села Дігтярівка позолочені одягають. І чернігівську музичну фабрику знищили. Древо нищать, під коріння копають…

Був дивовижний режисер Леонід Отрюх. Ми творили унікальні концертні кобзарські програми. Тепер мого захисника уже немає серед живих. Мені заборонено виступати на святкових заходах, на фестивалях та святах по всій області. Тепер не можу співати і у своїй Носівці козацькій, де мене почесним громадянином обрали. Все контролюється. Артистам носівським заборонено спілкуватися зі мною. Тут «свої» владу давно взяли. Тут у вишиванках не ходять тепер і державні прапори не майорять. На всю Носівку один двохметровий прапор у моєму дворищі на козацькій вежі та малесенький над адміністрацією.

Я ж не знімав прапор, коли навіть танки на Носівку сунули. Добре знав, що до мене зразу приведуть освободітєлєй. Я озброєний і живим не здамся. Оці всі товаріщі між собою кріпко пов’язані. Це одна команда. Люди їх бояться. Роблять що хочуть у Чернігові і Носівці. Позабирали людські паї. Уже у дворах попід хатами орють. Переорали береги річки Остер та всі луки з сінокосами. До річки підійти не можна. Уже кілька років зникла вода у криницях. Землю та воду у криницях отруїли на століття. Переорали без дозволу і мій пай на Нечепиній Греблі. Це земля моїх пращурів із сивих давен. Козацька земля. Документ на сінокос є, а ось сінокосу нема. Як же мені спадщину на онука Михайла переписувати?

Руські танки ніби відступили, а всі колаборанти — на місці. Вони нищать головне — духовність нашу, землю та культуру. Танків та ракет ми набудуємо. Духовність неможливо відбудувати. У Чернігівщині, як і в інших областях, є безліч людей славних, а я оце про таке.

Коли Ющенка президентом обирали, у директорки моєї Носівської школи порвались труси… Випала велика папуша бюлетенів за іншого кандидата. Тут і прокурор з’явився і спостерігачі свідчення давали. Але все гаразд. Ще довго директорувала. Натомість коли владу у Носівці взяли «правільниє люді», то на другий день вигнали з кабінету завідувачку районної освіти Наталію Баришовець. Вона у вишиванці на роботу ходила, дуже дітей любила та впроваджувала українознавство у районну освіту. Ось чого вороги наші та окупанти бояться.

А знаєте хто тепер управляє освітою у Носівці? Тримайтесь за стілець — дочка отієї директорки школи, у якої труси під час виборів порвались… Тут «своїх» добре пам’ятають та бережуть. Для них і в Чернігові, і в Носівці все українське вороже. Під Чернігів і під Носівку танки приходили. Відступили. Колись, коли окупанти відступали, то «палачів» із собою забирали. Тепер лишають. І не бояться…

… Колись, коли прийшов на роботу до філармонії почав їздити до Олександра Корнієвського у Корюківку. Цей геніальний сіверянин на початку минулого століття створив новий музичний інструмент, — хроматичну бандуру. Кобзар-лірник, геніальний майстер музичних інструментів, бандурист віртуоз на той час був єдиним представником старосвітської чернігівської кобзарської школи. За свої винаходи 24 роки по сибірах загартовувався. Він не радив мені братися за це кобзарське ремесло. Просив бути просто співаком. Йому мій спів подобався. Славний був дідуган. Нічого і нікого не боявся.

Терентія Пархоменка, його попередника, у 1911-му році жандарми убили на сцені в Умані. Олександр Самійлович говорив, що це мистецтво дуже небезпечне, що там дуже холодно, тяжка робота і голови рубають. Я просив учити, як грав Пархоменко. Це самий давній спосіб, гра отбоєм. Тепер так ніхто не грає і лірою ніхто не володіє. Отак Бог послав мені ще одного геніального учителя. Ми все-таки затоваришували і я понад десять років їздив по науку. Інколи зі мною їздили шанувальники його таланту. Навіть зафільмували одного разу. Сей сюжет є в Інтернеті. Там ніхто до двору та хати не заходив. По вулиці з осторогою ходили. А дід жив до 99-ти років…

… Один «гарант» сварив чернігівське керівництво за те, що усі гуртом Василю Нечепі ради не можуть дати. Після кожного звільнення у моєму концертному житті траплялось щось важливе. Створили програму з Національним оркестром народних інструментів України. Видав дві книги за межами України та дві в Україні. Репетиції щоденні, гастролі беззупинні. Виконую настанови своїх великих вчителів щоденно. Я не знаю як я співаю. Себе не бачу на сцені. Глядачі оцінюють. Мені не треба співати краще когось. Мені щодня треба співа краще за себе. Тепер не шлють до Сибіру — вдома нищать. Треба бути готовим до всього. Кобзарювання це не шоу якесь. Це обряд прадавній. Кличуть — треба їхати. Надходять запрошення і я через всякі перепони їду.

Оспівав 36 столиць світу. Оспівав усі українські школи «Рідна школа» у США та Австралії. Десятки американських університетів. Уже втретє збираюсь до Стендфордського університету. Я там лишаю тисячі аудіозаписів та літератури. Розпочав благодійні концерти з подарунками нашої літератури у Національних бібліотеках Європи. Іспанцям та угорцям уже подарував. Маю троє дорослих дітей. Усі волонтери та з академічною освітою. Вони тепер мені допомогають. Дочка Таня фінансує витрати на квитки, готелі та інше.

Виступаю перед дітьми. В кінці уроку відкриваю таємницю: «Щоб жити щасливими — треба вивчати, любити та берегти традиції свого народу. Треба любити землю українську». Отак ми світ і завоюємо. До початку війни за межами України проживало 20 міліонів українців. Це велика сила та резерв наш. Виступаю на фронті як волонтер «Музбату». Від 2014-го року оспівав безліч військових частин. Збираємо великі кошти на потреби війська за межами України. Плануємо благодійні заходи з « Міжнародним благодійним фондом Національної пам’яті України». Провів 200 концертів «Уклін тобі, Тарасе» до 200-річчя Кобзаря, 160 концертів «Не пора москалеві служить» до 160- річчя Івана Франка та 80 концертів до 80-річчя Василя Стуса та Анатолія Пашкевича. Загалом — 450 концертів від 2012-го року.

На телебаченні цих концертів не побачили. В Україні кобзарі тепер заборонені, а разом з ними і моє мистецтво. Тепер заборонено і міжнародне Шевченківське свято «В сім’ї вольній новій». Ми його урочисто проводили від 1981-го року. Чисельні делегації завжди приїздили із-за кордону. Потихеньку заборонили. Проводжу мистецькі заходи пам’яті Василя Сліпака. У луганських окопах на пісню кобзарську готували ракетну атаку. Наші захисники знищили той розрахунок. Я вийшов з окопу живий, і мені генерал вручив найвищу нагороду сухопутних військ.

… Днями запросив на бесіду відомий вчений, ректор університету імені Бориса Грінченка Віктор Огнев‘юк. Запропонував очолити міжнародне жюрі конкурсу бандуристів та співпрацю на тривалий термін. Плануємо багато різних важливих мистецьких заходів. Я управлюсь. У мене є великий досвід працювати по суміцниству. По філармоніях теж тепер не розгулюєшся. Все під контролем. Планові гастролі, із приходом незалежності, закрили. Свідомому українцю ще тяжко буде. Вороги наші тут кінчину чують.

Тяжко повірити у те що я розповідаю. Але це правда. Я ніколи нічого не видумую. Таке життя. Як можна з лірою та кобзою протистояти проти такої зграї ворожої? Це я пояснюю по Чернігівщині. Про інші області не знаю. Люди ніяк не можуть збагнути що з цим Нечепою. Навіть у філармонії моїй. У керівництво мистецтвом завжди ставили тих, хто виконає будь-який наказ. Головна їхня проблема — наша глибока духовна традиція та висока культура народу українського. Всю нашу еліту стирали з землі, катували, нищили та по таборах розсилали. Все що нагадувало та нагадує про Україну у Чернігові досі нищать. А «катів» нагороджують та блага різні роздають. А ми думаємо, що тієї партії уже нема… Вона контролювала усе з Кремля і сьогодні через своїх посіпак контролює.

Тепер вони у відкриту продовжують свою справу. Нищать українців уже бомбами та ракетами. Невже не зрозуміло? Я позапартійний, іду чистим шляхом поруч із славетними українцями. Нікому не заважаю. Нікого нічому не повчаю. Нічого не прошу для себе. Несу правду людям. Сумна моя розповідь. Прикро. Це не для сцени. Є безліч подій у моєму концертному житті радісних, переможних. Але то після перемоги. Це ворожа система привела нас до страшної війни. Багато ворогів і сьогодні на видному місці в Україні. Прийди додому сядь і подумай, поки голову не відрізали. Думати людині заборонити неможливо. Хто ж винен у знущаннях над українцями та страшній війні? Треба після війни міняти систему. Вони, ослаблених нас, будуть і далі мудрувати та нищити. Кара ворогам буде земна і небесна.

Трохи призупинила мої мандри кобзарські оця чума та війна сучасна. Співаю та сади саджу у розбомблених містах. Оце повернувся із Канева. Як у старі добрі часи вшанували Батька Тараса у день його перепоховання. 161 рік батько вдома назавжди. Знову на могилі Кобзаря, як голуби сизі, Павло Мовчан, Петро Засенко, Анатолій Паламаренко, Борис Пономаренко, Михайло Сидоржевський, Микола Томенко, Іван Заєць та інші. Люди з квітами та дітьми ідуть на могилу беззупинно.

Директор заповідника «Тарасова Гора» Валентина Коваленко зустрічає всіх як рідних. Ми славні! Ми Батька Тараса не забули! Ми Батька шануємо та виконуємо його заповіти! Ще не закінчилась війна. Мусимо перемогти гуртом. У нас військо високопрофесійне та всенародне. Наше непереможне повстанське військо розїб‘є та знищить ворога століть. УПА завершить своє визвольне змагання. Уже стоїмо на царських кордонах. На фронті гине цвіт України, а злочинні телеканали круглодобово показують у ефірах куди бомбити. За це їм платять гроші величезні з бюджету та господарі їхні злочинні. Це якийсь суцільний, постійний та беззупинний жах. Яких дум та билин створять про наші покоління? Що нам робити після перемоги? Що робити з ворогами домашніми?

В Україні одна проблема-тріщина поміж українцями. У цій тріщині століттями жирують вороги наші. Зникне тріщина — зникнуть вороги. За 30 років з України здерли шкіру. Ця наруга продовжується та посилюється. Хочуть знищити душу українську. Я з піснями всі Майдани пройшов, з першого до останнього дня. Там ми перемагали. Знову МАЙДАН чую. Ви мене там з кобзою першим побачите. Я все своє життя присвячую об’єднанню українців та доношу правду до людей про славну Україну. Так учителі наказали.

Будемо робити все можливе і неможливе для дітей та онуків своїх. Тепер біля мене ще й троє онуків. Вони повинні жити у своїй Україні вільними, непереможними та заможними. Мій онук Михайло хоче військовим бути. Нехай сам вирішить. Нам потрібне могутнє військо. Ми світ захистимо. Світ перевернувся. Український сучасний Ренесанс набирає обертів. Знову центром Європи та всього світу стає Україна. Повертається могутня РУСЬ. Тисячолітнє прокляття волхвів з нас знімається. Отут і будуть базуватися усі європейські та світові інституції. У нас вихід один — МУСИМО ПІСЛЯ ВІЙНИ РОЗПОЧИНАТИ БУДУВАТИ НЕЗАЛЕЖНУ, ЗАМОЖНУ ТА НЕПЕРЕМОЖНУ УКРАЇНУ! Так уже повелось у світах: «Усі визвольні революційні алеї поливаються молодою патріотичною кров’ю». ПЕРЕМОЖЕМО!

Із козацької Носівки вільний козак
Василь Нечепа

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.