Її автор – італійський письменник Джованні Кателлі. Книжка вийшла в 2013 році, перекладена українською в 2023 році (видавництво Старого Лева). В 2019-му Дж.Кателлі опублікував розширену версію «Смерть Камю» (не перекладена). Мені важко визначити жанр книжки, в якій присутні журналістське розслідування, дослідження архівних видань, публіцистика, інтерв’ю й елементи детективу. Трохи незвично.
Квінтесенція книжки – в її назві. Автор на підставі різноманітних джерел стверджує, що вбивство А.Камю готувалося в структурах московського КДБ. І, власне, книжка – це такий собі клубок, який він розмотує, щоб показати велику ймовірність цієї версії автомобільної аварії 4 січня 1960 року, в якій загинув лауреат Нобелівської премії. «Це – наш борг, – пише Дж.Кателлі, – перед Альбером Камю та його пам’яттю».
Цінність цієї книжки – у невідомій для широкого загалу публічній позиції Альбера Камю в обороні угорського народу й Угорщини, на територію якої безцеремонно вторглася совєтська (російська) орда зі своїми танками і своїм «язиком». Коли московські танки дочавлювали Будапешт, угорські письменники в розпачному зверненні апелювали до Камю, Мальро, Моріака, Рассела, Ясперса, Еліота, Кестлера, Казанзакіса, Гессе й інших західних інтелектуалів з проханням діяти: «Ми боремося на барикадах за свободу нашої Батьківщини, за свободу всієї Європи та за людську гідність. Ми помремо. Але хай наша жертва не буде марною».
А.Камю виявився першим західним інтелектуалом, який негайно публічно відгукнувся на це звернення 10 листопада 1956 року: «Слабкість Організації Об’єднаних Націй та її підрозділів поволі веде нас до Третьої світової війни, яка вже стукає в наші двері. Стукає – і ввійде, якщо скрізь у світі не буде запроваджено норми міжнародного права для захисту народів і окремих індивідів».
У своїй відповіді він запропонував європейським письменникам, до яких апелювали угорські літератори, підписати текст, який він підготував. У цьому тексті Камю назвав геноцидом окупацію совєтськими військами Угорщини восени 1956 і потоплену в крові угорську державність і закликав Генасамблею невідкладно розглянути геноцид, жертвою якого стала угорська нація. У цьому тексті він прописав вимогу європейських письменників до кожної держави взяти на себе зафіксоване в письмовій формі зобов’язання проголосувати за негайне виведення совєтських військ.
До речі, професор Сорбони Жан’ів Ґерен написав, що в архівах Камю зберігається з 30 відповідей і, зокрема, відповідь Роже Мартена дю Ґара. Наведу тут ще низку цитат з А.Камю. Я побачив у них дуже багато паралелей з нинішньою російсько-українською війною, геополітичною ситуацію нині. Моментами він прозірливо заглядає в далеке майбутнє, а для нас – теперішнє.
Свій герць А.Камю продовжував з комуносоціалізмом совєтського розливу ще кілька років. Зі звернення до студентів 23 листопада 1956 року: «… ви повинні знати, що коли дух закуто, а працю поневолено, коли робітника пригнічено, письменникові заткнули рот, а націю позбавили свободи, соціалізм не звільняє нікого, а поневолює всіх».
З публічної промови 15 березня 1957 року, яка дуже зачепила КДБ, Камю звинуватив міністра закордонних справ СРСР Шепілова і подібних до нього: «… в тоталітарному суспільстві еволюція неможлива. Якщо терор розвивається, то лиш у гірший бік… Тоталітарне суспільство, правого штибу чи лівого, визначає насамперед одна-єдина партія, а одна-єдина партія нищити сама себе підстав не має… Не забуваймо, що коли тоталітарне суспільство, за самими своїми принципами, зобов’язує друзів доносити одне на одного, західне суспільство, попри всі свої бентежні прояви, завжди породжує людей, які зберігають честь життя…».
«Якщо міністр Шепілов, повертаючись із Парижа, наважується написати, що “західному мистецтву судилося роздирати людську душу і плекати масових убивць усякого ґатунку”, то настав час відповісти йому, що наші письменники й митці, принаймні вони, ніколи нікого не вбивали і попри те ще достатньо великодушні, щоб не звинувачувати теорію соціалістичного реалізму у розправах, які здійснюються за наказом Шепілова й подібних до нього, а потім отримують від них виправдання. Правда у тому, що серед нас є місце для всього, навіть для зла, а також для письменників Шепілова, проте водночас і для честі, для вільного життя прагнень, для пригоди розуму. Натомість у культурі сталінізму немає місця ні для чого, окрім настановчих проповідей, сірого життя і катехизму пропаганди. Тим, хто ще мав щодо цього якісь сумніви, угорські письменники гучно про це повідомили – щойно, перш ніж зробили остаточний вибір, адже сьогодні вони воліють мовчати, а не брехати, як їм наказано».
Передмова до книжки «Правда про справу Надя» (1958 рік) іронічна, з елементами сарказму, вбивча для соціалістичних режимів Польщі, Югославії, КНР і, звичайно, постНадівської Угорщини. «Перевага в тому, що у ролі переможця завжди виступає прокурор. Правоту за ним визнають ще до того, як він розтулить рота, й обвинуваченому тут-таки ламають карк». «Фактично, ООН заявила, що закон є обов’язковим лише для тих, хто його поважає. Для всіх інших він необов’язковий». «Ті, кого жовтневі події не просвітлили остаточно, більшого просвітлення все одно не здобудуть – хіба що ціною мучеництва своєї країни колись у майбутньому; втім, навіть тут цілковитої впевненості не існує». «…не можна дозволяти цим людям отак рік за роком брехати. Їм, звісно, ніхто не вірить. Але людина – істота тендітна і швидко втомлюється».
Дж.Кателлі відштовхнувся від 2-много щоденника чеського поета і перекладача Яна Забрани (Jan Zábrana) «Все моє життя», який чинив опір режимові мовчки. Свій щоденник він не побачив за життя, бо помер за 8 років до публікації, вже після падіння Берлінського муру. В одному записі літа 1980 року Ян Забрана коротко переповів інформацію, яку він одержав від одного знайомого, пригрітого чеським режимом, підкаблучним Москві, з чіткими деталями про технічний пристрій, що його було встановлено на одне з коліс машини. На великій швидкості той пристрій проколював або розрізував гуму, що й сталося з авто приятеля-видавця Камю Мішеля Ґаллімара на абсолютно пустельній дорозі шириною 9 метрів.
«Щоденники» Я.Забрани вийшли в 1992 році, але, здається, ця інформація не привернула уваги у світі, окрім уваги цього італійського автора. Не привернула уваги й у незалежній Україні. А, можливо, хтось у нас вже досліджував ці щоденники, а я не знаю.
Ще один вельми цікавий аспект книжки – сторінки, присвячені політичним убивствам українських політемігрантів Лева Ребета і Степана Бандери, а також згадки про інші політичні замахи – на болгар Георгія Маркова і Владимира Костова. Дж.Кателлі стверджує, що якби не зізнання Сташинського і колишніх офіцерів КДБ Калугіна і Гордієвського, про те, що то були політичні вбивства, ніхто б і не дізнався.
Думаю, якби А.Камю дожив до створення незалежної України (а міг дожити, бо на момент підлаштованого вбивства йому було 46 років), то став би по наш бік барикади. Майже 65 років пройшло з часу загибелі письменника, і, мабуть, документально вже не можна буде підтвердити викладені факти, але велика заслуга Яна Забрани і Джованні Кателлі, що ці факти реанімовано для історії.
Сподіваюся, що вбивство Ірини Фаріон буде розслідуване швидше.
Тарас Марусик
