Це ґінґо… До цього деревця в мене особливе ставлення. Здається, не буває й дня, щоб, своїм звичаєм безцільно ни́паючи по саду, я не підійшов і, голубливо торкаючись до фіґуристих листочків, не мовив до нього кілька слів. І щоразу чую у відповідь ледь уловне чи то сміхотливе шамотіння, чи щось схоже на якусь особливу рослинну мову, повну грайливих ноток, яку, гадаю, не инакше, як саме небо заказало мені розуміти. Тож ґінґо завсіди відзивається до мене, вітає, і то так щиро, приязно… Я відчуваю це всім своїм єством. І моє серце в такі хвилини тріпоче.
Коли я віддав свої останні чотириста пятдесят доларів, купуючи в Костя Костьовича, сусіда по сходовій клітці стареньку, але капітально відремонтовану “Славуту” темно-зеленого кольору (мені набридло їздити в село переповненими автобусами), отоді і запопав його. Воно було зовсім малесеньке, хи́ряве, росло у чорному плястмасовому вазонку, тріснутому і збоку зшитому мідним дротом і привернуло мою увагу незвичною формою листочків, схожих на гусячі лапки.
— Що за зіли́на?— запитав я, кивнувши на запилюжене підвіконня, де серед купи старих зашмульганих журналів стояв вазонок. Впадало в очі, що помешкання в мого сусіда було вкрай занедбане, захаращене речами, особливо одягом, який жужмом лежав і на стільцях з високими спинками, і на лакованому, нічим незастеленому столі, і на вузенькій канапі, і навіть на столикові з телевізором.
— Це ґінґо, дерево, що походить з Японії… живе до двох з половиною тисяч років, а заввишки буває і сорок, і пятдесят метрів. Можете забрати собі разом з автом, — буркнув з кислою і, як 
на мене, дещо недоречною посмішкою Кость Костьович, спираючись на новенькі алюмінієві милиці, які, як говорив з гордістю, купив йому син, — Тепер, як мене розбив інсульт, за ним і так ніхто доглядати не буде.
— Що ж, заберу в село, посаджу в саду, хай там росте, раз такі гаразди́, — відказав я і взяв вазонок.
З того дня (як я переконаний) між мною і ґінґом усталилося щось подібне на мовчазну взаємну симпатію. Я тішився деревцем, радів, коли бачив, а воно відповідало тим же — вітало мене, всміхалося, коли я підходив. І зараз, коли воно виросло, стало вдвічі вищим за мене, почуття мої до нього не змінилися, і його ставлення до мене теж. Ба більше, почуття ці, я певен, лише поглибилися.
І от десь на початку вересня (саме тоді, памятаю, розпочався славний Слобожанський контрнаступ, коли наша армія вигнала росіян з Харківщини) я раптом отримав на мобільник той лиховісний дзвінок, який буквально паралізував мене, цілковито вибивши з усталеного трибу життя.
Спочатку я довго не годен був нічого второпати, не міг доглупатися, про що йдеться, не розумів, хто й навіщо до мене дзвонить.
— Тихін Рожавський?— почувся у мобільнику чийсь вкрадливий голос.
— Так,— відказав я, не приховуючи невдоволення, що мене потурбовано.
— Наперед прошу вибачення… Я щодо пані Довіряк, моєї пацієнтки… Вона просила… — в голосі незнайомця явно вчувалася ніяковість.
— Ви, здається, помилилися з номером, — перебив я і вже був готовий перервати розмову.
— Але ж тут чітко написано “Для Тихона Рожавського”. І номер ваш, — чоловік майже кричав.
— Та хто ви в біса, поясніть до ладу́!
— Хірурґ-онколог, який робив їй операцію. Телефоную з київської лікарні, де вона лежала.
— Хто, хто вона? Я не знаю ніякої пані Довіряк, — гукнув я, і раптом відчув, що мене опановує незрозуміла тривога.
— Як, не знаєте?! — чоловік, що назвав себе хірургом, на мить збентежився. — Секундочку, зачекайте. — Почулося шарудіння паперами, потім квапливе клацання на клявіятурі компютера. Врешті він проказав, виразно вимовляючи слова: Довіряк Оранабела Романівна, 23 березня 1956 року народження, зареєстрована в Києві за адресою…
— Оранабела?! — повторив я наче в тумані.
І тут до мене дійшло — йшлося про Белу, рудоволосу танцівницю з кафешантану на Подолі, з якою я колись познайомився і цілу осінь зустрічався і яка потім так несподівано обірвала наші стосунки. Я, виявляється, просто не знав, що її прізвище Довіряк. Своє Белі сказав, а її прізвища не спитався.
— Так, так, я знаю її, це Бела, танцівниця, — мовив я. — В неї було таке гарне вогнисто-руде волосся?
— Так, тоді в палаті вона одна була така.
— Що з нею, вона жива ? — запитав я, ледь стримуючи тремтіння в голосі.
— Померла. Десь через два тижні по операції.
— Коли саме? — мені здушило горло.
— Зараз гляну.
На кілька секунд запала тиша.
— Тридцятого грудня дві тисячі шістнадцятого року.
Я мовчав. Не казав жодного слова. Не міг. В моїй душі все перевернулося.
— Альо, ви чуєте мене?
— Так, чую,— з чималим зусиллям видушив я з себе.
— Пані Довіряк незадовго перед смертю залишила для вас пакунок. Просила вам передати.
— Чому аж тепер? Таж минуло шість років! — зі злістю, яка раптово нахлинула на мене, зикнув я.
— Так вийшло, прошу вас… Я через ці клопоти з пораненими вояка́ми (на Донбасі війна ж не зупинялася!) зовсім забув про це. Мені дуже прикро, але ліпше пізно, ніж ніколи… — заторохтів він.
Я мовчав. Він ще щось там говорив. Але я не слухав.
— То ви приїдете забрати пакунок?
— Так, — відрубав я.
Наступного дня ще на самому світанку я виїхав автом до Києва. В лікарні мені довелося півтори години чекати в приймальні, бо в лікаря був обхід. Але він так і не з’явився. Виявилося, що його знагла викликали на якусь важливу нараду. Замісць лікаря прийшла медсестра, висока підстаркувата жіночка в накрохмаленому й ретельно випрасуваному білому халаті і з незугарною червонаво-фіолетовою помадою на губах, яка зі словами “Це вам веліли передати” тицьнула мені в руки невеличкий паперовий пакунок і, нічого більше не пояснюючи, з кумедно набундюченим виразом на лиці пішла геть.
Пакунок я розгорнув, уже сидячи в автомобілі. Там була добре знана мені Белина полотняна торбинка з зображенням призахіднього сонця на морському обрії, а в ній невеличка стограмова флящинка рому “Неґро”, пасе́мко рудого волосся і складена вчетверо записка. Я довго не зважувався прочитати, що там написано. Сидів нерухомий, застиглий і дивився на пішохідців, які відсторонені, заглиблені в себе рухалися асфальтованим хідником повз мою “Славуту”. Не знаю, чого я так боявся? Та й що могло бути аж такого в цьому посмертному посланні від Бели, жінки, з якою в мене не склалося нічого серйозного, щодо якої не мав навіть сподівань на якісь глибші почуття і яка неспогадано з’явилася в моєму житті і так само неспогадано щезла.
Минула, чей, ціла година, перш ніж я змусив себе зазирнути в записку. В ній було нерівним почерком вже, мабуть, ослаблою рукою написано лише кілька слів: «Тихоне, я так не хочу розставатися з тобою. Прощай, коханий».
До села я вертався, зовсім не тямлячи, що роблю. Руки автоматично стискали кермо, а я знай натискав на газ, обганяючи на своєму шляху все нові й нові машини… І летів уперед, швидше, швидше… Я наче тікав від чогось, намагався позбутися чогось, а радше просто праг втекти від самого себе, від свого болю, який душив мене… Тож я мчав на величезній швидкості трасою, залишивши вже далеко позаду Київ, і раз за разом повторював одну і ту ж фразу: “Нема нічого, нема нічого, нема нічого”.
Певно, це було справжнє чудо, що я не розбився десь по дорозі. Пізніше, вже в селі, заїхавши на обійстя, я навіть не став заганяти “Славуту” в ґараж — так і залишив посеред двору, а сам кинувся в сад і сягнистими кроками став ходити поміж дерев та кущів, ніде не зупиняючись. Ходив і ходив туди-сюди як неприкаяний. Не знаходив собі місця. Образ Бели, вся вона, як є, її така рельєфна сухорлява фіґура, її запитливі дещо насмішкуваті очі, її руде волосся, що нависало згори неслухняною копицею, її худі з темними плямками на ліктях руки, довгі міцні мускулясті ноги, стегна вже трохи позначені обрезклістю, але ще гарні, навіть звабливі — усе це переслідувало мене скрізь, і я нічого більше не бачив, нічого, крім неї, цієї дивовижної жінки, цієї кафешантанної танцівниці на ймення Бела, про яку я зовсім забув і яка через стільки років так неждано-негадано знову з’явилася й заволоділа моєю уявою. Я тікав від неї, тікав від її образу, який пянив мене, хвилював, вабив, проникаючи в усі засторонки свідомости, тікав, як тікають від власної тіни, тікав і не міг втекти.
Але на що я сподівався, блукаючи стежками там в саду серед трав, квітів, кущів та дерев? Так, тільки на одне — знайти сяку-таку розраду. Та й куди мені, що жив у цілковитій самотині, ізольований від людей, без друзів і знайомих, було ще податися? Тож я й прийшов до тих єдиних, кого мав, кого любив, хто дарував мені сили й наснагу жити в цьому незатишному й жорстокому світі, прийшов весь спустошений, збурений серцем, опанований сумяттям, спраглий знайти прихисток. Але сад, такий ще весь зелений, без найменшого натяку, що вже вересень і почалася осінь, зустрів мене як чужого, наче не впізнавав, мовчав замкнутий в собі… Я підходив до кожного дерева, до кожної яблуні, груші, вишні, черешні, сливи, морелі, торкався листочків маґнолії, ліщини, дерену, бруслини, ясмину, аронії, ожини, нахилявся над кожною рожею, хризантемою, фльоксом, паморозником, рожавенцем на клюмбах, перебирав пальцями жовтіючі билини деревію, зірочника, грициків, калгану, мяти, инших трав… Та ба, відгуку не було ні від кого. Всі рослини наче відвернулися від мене, не помічали, наче мене не було взагалі. І я не розумів чому, що сталося, чим я завинив перед ними, що вони не бажають спілкуватися зі мною.
І от, повен розпачу, я побіг до ґінґа.
— Не відвертайся хоч ти від мене, — прошепотів я, ледь стримуючи сльози, і простяг руку, ніжно торкаючись одного з листочків.
Але ґінґо мовчало. Жодного знаку не подало, що чує мене. Я стояв і дивився на нього з жахом. “Якщо всі дерева й рослини в саду, і навіть моє любе ґінґо не бажають більше мене знати, то чи не означає це, що на цьому світі місця мені вже нема?”
Як не дивно, але після цієї думки мене пойняв якийсь всеохопний мертвущий спокій. Я наче збайдужів до себе і всього довкруж. Втім, я і далі стояв і дивився. Без сподівань. Без цілей. Без жалю хай там за чим. Я бачив усе, ніщо не проминало повз мою увагу — і листочки ґінґа, схожі на гусячі лапки, якісь такі невиразні, безживні, і образ Бели, також наче збляклий, позбавлений живих відтінків. І раптом укмітив дивну річ — Белу і ґінґо я не годен споглядати одночасно. Якщо є Бела, то нема ґінґа. Память про Белу наче затуляла собою і ґінґо, і все розмаїття саду. “Виходить, — мовив я вражено, — це не ґінґо, не сад, не вся ця жива дійсність закривається від мене, а я сам закриваюся від усього цього, поринаючи у власну память. Але хіба можна звільнитися від памяти, Господи?”
Володимир Яворський-Волдмур (В.Н. Ясмин)
