Коли в 1995 році, після 18 років життя в Росії, я таки повернувся в Україну назавжди, то першою кардинальною відмінністю України від Росії, яку я з подивом помітив удома, була повна відсутність будь-якого пафосу на українських телебаченні та радіо в матеріалах про власну державу. Мене дивувала буденність таких розповідей і здавалась тоді ознакою глибокої нашої провінційності: так можна подавати матеріали обласного чи районного рівня, але ніяк не державного!
Бо живучи в Москві, я звик щоденно, в усьому чути прямі й опосередковані посили про «вєлікую Россію», «вєлікую русскую літєратуру», «вєлікую Побєду в Вєлікой Отєчєствєнной войнє», «вєлічіє русского народа», та й узагалі довго жив, як і всі москвичі, з відчуттям, що «вєлікоє вєршится рядом».
Скажу чесно: в матеріалах наших ЗМІ про Україну мені тоді не вистачало саме пафосу – того доречного, який би формував у населення гордість за державу, в якій ти живеш. Та, власне, я й тепер вважаю, що в епоху Кучми українська інформаційна політика була ніякою, прісною до бездержавності, за що ми й платимо по кремлівських рахунках аж донині. Саме ця обставина здалася вельми привабливою для російської пропаганди: поле бою відтоді чи не завжди лишалося за антиукраїнською риторикою – чомусь нашим і крити було нічим.
Утім вже під кінець дев’яностих я від тієї зарази повністю вилікувався і російське «вєлічіє» мене стало відверто дратувати: я ж бо добре знав стан тамтешніх справ. Але скільки б не намагався у розмовах пояснити землякам, що рівень життя в Росії зовсім не такий, як його демонструють, в мене нічого не виходило: в очах співрозмовників читалося мало не насміхання – «В тебе не вийшло там, у тім раю, от ти і намовляєш, аби зігнати зло, виправдати свою особисту невдачу».
Тепер, коли дехто вже побачив (правда, боюся, що більшість, так при тій думці й досі лишається), що «Король, виявляється, голий!», продовжувати доводити очевидне не бачу жодного сенсу. Зате від початку війни все мірився поділитися своїми міркуваннями щодо феномену російської тяги до власного «вєлічія». Але зробити це не давали три тижні сидіння без доступу до Утелівського інтернету – в смартфоні подібний допис не наклацаєш. Дякувати Богу й ЗСУ, орки втекли, доступ до мережі з’явився – ось і допис.
Давайте розберемо це ісконно русскоє слово – «Величие». Звідки воно в них? Без інтриги це похідна від іншого слова – «Великий». Хм… І в нас є таке: хто ж не знає? Тільки от значення різні. В них українське «великий» – це «огромный», або «большой», тоді, як «Великий» для них – це «возвеличивающий или выделяющий эпитет». І коли згадати їхню історію, то вєлічіє є нічим іншим, як дитячою психологічною травмою Московії. Походить від стародавнього титулу «Великий князь київський», що в джерелах про Русь уперше згадується зі Святославом Ігоровичем. Означає незалежного князя, що править удільними, підпорядкованими йому князями.
Коли колонізоване Руссю ще в Х-ХІ століттях Залісся набралося сил і відірвалось від ослабленої метрополії, то і в себе завело цей титул – для Владіміро-Суздальського князя. А потім прийшов Батий і на практиці доступно показав ціну титулу «великий князь». Заліські князі участі в поході на Калку не брали, побоялись і під Батия смиренно лягли, варто було впасти Коломні та Рязані. Далі, аби отримати право на княжіння у своїй землі, претендент мусив смиренно опуститись навколішки, бити лобом об землю, рачкувати до трону та цілувати ічиги хана – якщо удостоять такого привілею.
От Михайло Всеволодич Чернігівський з боярином своїм Федором честі своєї не зганьбили, навколішки не стали, тому й живота позбулися. А в заліських князів хребет виявився гнучким, через що Велике князівство Московське офіційно вважалось улусом Золотої Орди, її невід’ємною складовою нарівні з вісьмома іншими: Великою Ордою, Астраханським ханством, Кримським ханством, Ногайською ордою, Казанським ханством, Сибірським ханством, Казахським ханством, Узбецьким ханством. І якщо ярлик на княжіння давався такою ціною, то як же було не перейняти у своїх володарів правила поводження з підлеглими?
Великий князь Московський, отримавши з ханських рук ярлик, на бояр дивився не інакше, як на рабів своїх – хто вони, і хто він! Бо тільки той, хто рачкував у юрті монгольського хана, знає ціну та запах чужої величі – запах вонючих ханських чобіт, що породжує нестерпне бажання і собі вподібнитись тому ханові, щоб і твої підлеглі лизали тобі чобіт, адже тільки тоді ти пробачиш собі власне приниження
«Государь наш! Холоп твой, боярин Ивашка (Васька, Митька), челом тебе бьет! Нє вєлі казнить, велі міловать…» А тут ще – треба ж такому статися! – великий князь Московський Іван ІІІ, «государь всєя Русі» одружився вдруге на Софії Палеолог – племінниці вже давно покійного останнього імператора Василії Ромеон (тобто Візантії) та й отримав із цим якесь там право на царські інсигнії, тобто регалії. Головне ж – Москва, оголосивши себе спадкоємицею і правонаступницею Константинополя, одразу перейняла і візантійські лукавство, несосвітенну зверхність та чванство: «Два ибо Рима падоша, а третий стоит, а четвертому не бытии», та згодом і цього загребущим московитам виявилось замало: «Воссиял ныне стольный и преславный град Москва, яко вторый Киев.., и третий великий Рим, провоссиявший в последние лета, яко великое солнце в велицей нашей Русской земли».
Помер Іван ІІІ, минуло кілька десятиліть, настав час Івана ІV і той «понад усе бажає заволодіти містом Кия, яке йому до вподоби, твердячи, що він – нащадок Володимира, київського князя. Немало ремствують і його люди, що не володіють такою давньою столицею царів та її святощами» (Михалон Литвин). І так ото тягнеться це параноїдальне бажання вже понад п’ять століть! А щоб ніхто не забув і навіть сумніву не мав – ні з підлеглих, ні з сусідів, титул свій слід підкреслювати на кожному кроці: «Божію милістю, Ми Великий Государ, Цар і Великий Князь Олексій Михайлович, всія Великій і Малій та Білій Росії Самодержець, Московський, Київський, Владимирський, Новгородський, Цар Казанський, Цар Астраханський Пермський, Вятський, Болгарський та інших Государ і Великий Князь Новагорода Низовській землі, Чернігівський, Рязанський, Ростовський, Ярославський, Білоозерський, Удорський, Обдорський, Кондинський і всієї Північної країни Повелитель і Держар Черкаських і Горських Князів та іншим багатьом Державам і Землям Східним і Західним, і Північним Отчич і Дідич, і Спадкоємець, і Государ, і Володар».
Ось саме з цього і народилась сєрмяжная суть російського «вєлічія»: мені належить все, що я бачу навколо, а чого ще не бачу – теж! Тремтіть, нишкніть та лижіть мій чобіт! І всі, хто, тремтячи від страху, той чобіт лизав шість, п’ять або чотири століття назад, чи лиже тепер – всі на своєму рівні копіюють поведінку «государя», спускаючи її донизу: згадайте лишень сакраментальне «Ти начальнік – я дурак, я начальнік – ти дурак!» або дідівщину в радянській, тобто, без самообману, російській армії. Всі, що тоді, що тепер пишаються своєю приналежністю до одоробла російського «вєлічія» і отримують найбільше задоволення, коли їх бояться.
О, це солодке для російського вуха «вєлічіє»! Спочатку були титули: вєлікій князь, вєлікій государь, потім, з часом, перейшли на людей – Пьотр Вєлікій, Єкатєріна Вєлікая, правда, посмертно, вже тоді, як Росія стала «жандармом Європи» і російський цар погрожував Франції надіслати на прем’єру вистави, що висміювала розпусту Єкатєріни Вєлікой, «триста тисяч зрітєлєй в сєрих шинелях» – французи, виставу, звісно, скасували, бо добре пам’ятали бородатих донських козаків на вулицях своєї столиці в 1815 році. Це виглядало приблизно так, як зовсім недавній страх Європи перед «Можем повторить!»
Людська цивілізація розвивається, як відомо, по спіралі, тож ми завжди можемо знайти в минулому певний відповідник сьогодення. Кримська війна 1853-56 рр. Три держави – Британія, Франція та Туреччина вирішили покарати Росію за експансію в Середній Азії, Афганістані та анексію Молдовського князівства і Валахії. Росія рвалась ні мало, ні багато до Індії, британської колонії, мріючи про часи, коли «русскій солдат будєт мить сапогі в Індійском окєанє» і загарбувала все навколо себе, бо ж (пам’ятаєте?) – «… багатьом Державам і Землям Східним і Західним, і Північним Отчич і Дідич, і Спадкоємець, і Государ, і Володар». Замість проведення внутрішніх реформ по скасуванню кріпацтва, яке гальмувало розвиток Росії, вона вирішила, як завжди, вдатись до війни, аби перемкнути увагу суспільства з внутрішніх проблем на зовнішні.
Знайомо, правда ж?
Союзницький флот підійшов до Севастополя, узяв його в облогу і Росія тоді цю війну програла. Куди ж поділось недавнє вєлічіє Росії, жандарма Європи, спитаєте ви? Чому вона програла? Та причини одні і ті ж, одвічні російські: дУрні й дорОги. Союзники мали парові лінійні кораблі, російський флот лишався вітрильним – можливо, й красивим та романтичним, проте неконкурентноздатним в бою. А ще, кажучи сучасною мовою, російська логістика шкутильгала на обидві ноги. До Севастополя не було залізниці. Війська пішки, по бездоріжжю, в спеку долали сотні чи й тисячі кілометрів, але ж з яким вєлічієм! Обов’язково з піснями!
Салавєй, салавей, пта-шеч-ка!
Канаре-е-єчка жалобно пойоть!
Ех! Раз пойоть, два пойоть, пта-шеч-ка!!
А попереду кожного полку – плясуни! Тобто танцюристи. Вприсядку! – бо ж свято для солдата: на смерть іде за царя, за Отєчєство! З бубнами, під пастуші скрєпниє рожки. І свистуни. Ложкарі ритм вибивають – ехх! Лєпота-а!! Чули знамените російське: «Пуля – дура, штик молодєц!»? Битва на Алмі, під Севастополем. Стоять коробками, колонами Мінський та Московський полки, озброєні гладкоствольними рушницями, які заряджаються круглою кулею через дуло, шомполом, і стріляють на 300 кроків, тобто метрів на 200. Навпроти – французька легка піхота, так звані зуави. Не в колонах, а в розсипному строю, бо світ ще вісім десятиліть раніше, під час війни США за незалежність усвідомив переваги такого шикування перед щільними колонами. Зуави стояли з нарізними штуцерами, що заряджались з казенної частини кулями Міньє і били в чотири рази далі російських пукалок. Далі можна й не розказувати – ви вже все й так зрозуміли. Додам лише, що зуави качались зо сміху, дивлячись, як російські кулі не долітають до них, а потім почали методично обстрілювати фланги полкових колон – саме там, згідно шикування знаходились російські офіцери. Падали цілими шеренгами, але офіцери які ще лишались в живих згідно тодішнього статуту командували: «Сомкнуть ряди!Дєржи строй!» — і побиття «немовлят» тривало. «Пуля – дура, штик молодєц!» – це так по-русскі, правда ж?!
А ще ж були резервні полки: Білостоцький, Брестський – так у тих на озброєнні взагалі були кремневі рушниці часів Сагайдачного. «Салавєй, салавей, пта-шеч-ка-а!» Вєлічіє!! Тоді щільні колони солдат, тепер щільні колони техніки — результат аналогічний. Вєлічіє!
Про втрати Росії в тій війні даних я не знайшов, але це десятки тисяч убитих, можливо, що й за сотню. Севастополь було зруйновано і захоплено союзниками, правда, цар Микола Другий, самодур і дуролом, що мав прізвісько «Палкін», до її кінця не дожив, помер. Одним словом, Росія в тій війні ганебно капітулювала, зобов’язана була позбавитись Чорноморського флоту та берегових фортець у Криму, звільнити Молдову, Валахію і Бесарабію. Через п’ять років по війні кріпосне право в Росії було нарешті скасоване.
Москва, «Третій Рим, Другий Константинополь», перейняла від Візантії все найгірше, включно з її непомірною, хворобливою гординею. Царство Ромеїв, останні чотири століття свого існування скорочуючись територіально, як бальзаківська шагренева шкіра, жодного разу не визнала своєї поразки! Всі територіальні втрати у війнах все одно визнавались перемогою Візантії з припискою, що імператор, підписуючи мир із противником, милостиво дарує йому черговий клапоть землі. Тому Севастополь – «город русской слави», символ російського «вєлічія».
Солдатушкі, брави рєб’ятушкі,
Ааа кто ваааші дєєєдии?
– Наааші дєєєди слааавние побєєєди,
Вооот кто наааши дєєєди!!
Володимир Ворона
