Давно мусили поставити свій власний український пам’ятник одному з тих героїв-українців, хто підняв прапор над рейхстагом, а ще давніши мали перестати весь час озиратися на Росію і зазирати до рота Путіна. Я кажу про власну національну політику історичної пам’яті, про Другу світову війну, якої у нас не було, а нам натомість товчуть про збереження імперських символів на території незалежної країни, які нагадують не про участь України в перемозі одного диктатора-вбивці над іншим, а про колишній колоніальний статус.
Фактично це мітки Росії на території, яку вона колись контролювала. Це ті магніти, які притягують Кремль, бо наочно засвідчують, що у головах частини людей в Україні ще досі ватна каша замість розуму. Тому у Росії і думають, що мають якийсь шанс на перемогу. Адже мають тут світоглядних союзників.
Та якби ми ще тридцять років тому зробили з цими, так званими символами перемоги, те, як вчинили у Прибалтиці, а натомість замінили їх своїми власними меморіалами пам’яті, то це був би найкращий сигнал, що Путіну тут нема що шукати. Невже дехто справді не розуміє, про що я?!!
Дико, коли на тридцятому році незалежності, після виконання Гімну України, дітей з українських шкіл відправляють до радянських пам’ятників, які є символом не перемоги, а мітками радянського союзу на теренах його колишніх колоній. Це шизофренія на державному рівні. Роздвоєння психіки молодого покоління.
Наслідки цього якраз і бачимо зараз. Ментальна/світоглядна роздвоєність навіть тих громадян України, які народилися вже за часів незалежності. Але яким брехлива влада і батьки не зуміли допомогти сформувати новий світогляд на основі гуманістичних, загальнолюдських ідеалів і цінностей (вже не називаю його європейським, бо самі бачимо як воно з цінностями у сучасній Європі). Проте це аж ніяк не значить, що моральних стандартів поведінки взагалі не існує. Просто українським політикам потрібні були виборці з обох світоглядних таборів, тому вони намагалися сподобатися і одним, і другим. А ще краще налашутувати одних проти інших, щоб наловити електоральної риби у каламутній воді протистояння, замість бути державниками, об’єднати і примирити громадян.
І ніхто не відмовляється від велетенського вкладу українців у знищення нацизму. Але ж ми не вважаємо першими космонавтами України етнічних українців, які були у космосі раніше Каденюка. Хоча знаємо і шануємо їх. Але це герої імперії, які працювали на її славу і розвиток. Це потрібно пояснювати і розуміти. Так само з пам’ятниками війнам, до яких ми причетні. Це меморіали полеглим, часто за чужі, на жаль, інтереси. Хоча інколи, як у випадку з нацизмом, наші інтереси співпадали. Але тоді ми так само співучасники окупації частини європейських країн. За це ми теж маємо розділити відповідальність, якщо маємо спільні пам’ятники перемоги зі справжніми окупантами, для яких що ми, що ті європейські народи були лише гарматним м’ясом. Бо не було ніяких рядових солдатів-антинацистів у діючій сталінській армії. Усі вони гвинтики веленської воєнної машини, які несуть як колективну відповідальність за всю сталінську політику, так і персональну, якщо скоїли під час війни особисті злочини проти мирного населення.
Саме для того нам потрібно мати свій власний пам’ятник, який би не тільки наочно засвідчував нашу персональну участь у війні, але й передавав увесь трагізм української історії того періоду, коли ми не мали власної держави, а тому одночасно боролися за неї, і воювали проти неї у чужих арміях. З поясненнями, чому краще мати і захищати власну державу, щоб не помирати в чужих війнах через чужі імперські амбіції. Натомість нам пропонують далі вважати своїми трохи ідеологічно підрихтовані радянські постаменти часів совка. На практиці це виглядає так наче у скульптури Леніна зрізали голову, а натомість приробили голову Шевченка, а тіло Ілліча залишили. І образ цей має не тільки переносний, але і прямий зміст.
Українській державі і місцевій владі треба не посади ділити, а проводити розумну гуманітарну політику. В тому числі шукати могили невідомих українських солдатів тієї війни, так як це робила імперія, і з великою пошаною перепоховувати. А не вдавати розчулення на чужих меморіалах, нічого не зробивши самим. Але це так по нашому — самим нічого не робити, але вдавати, що робимо. Без власної політики пошанування жертв Другої світової війни ми приречені грати за чужими правилами.
Ці постаменти давно приватизував Путін, перетворивши міф про велику перемогу на одну зі «скрєп» свого українофобського режиму. Подивіться на антиукраїнську пропаганду, яку на основі цього «побєдобісся» влаштували в Росії. Життя не вистачить, щоб розплутати у головах простих 
людей цю дилему, чому Путін поганий, але ми все одно маємо шанувати пам’ятники, які є наріжним каменем у фундаменті його режиму. Може краще один раз розрізати цей вузол і нарешті проводити власну політику пам’яті про Другу світову, а не тільки про одну її частину — радянсько-німецьку війну?
Так, Україна стала правонаступницею УРСР. Шкода лише, що УРСР була фейковою «державою». Власне, саме такою і хотів би надалі бачити Україну Путін. Фейковою. Як Білорусь. З радянською символікою, російською мовою і радянськими пам’ятниками. Саме небажання розлучитися зі спадщиною УРСР, в тому числі, спричинило тривале роздвоєння України, зробило її слабкою і не дозволило досягнути прориву. Не можна довго одночасно сидіти на двох стільцях. Власне, це визнав вже навіть Путін і один із його ідеологів, який прямо про це написав, пригрозивши стерти навіть саму назву України. Навіть таку фейкову, яка була у абревіатурі УРСР. Тому іншого вибору у нас просто немає. Або стати такими українцями, як написав я, або просто зникнути.
Допоки не демонтуємо чужі імперські пам’ятники по всій Україні, доти наш власний точно ніколи не з‘явиться. І зробити це треба було ще тридцять років тому. Тоді б і війни нинішньої, можливо, не було. Зате так само точно був би власний пам‘ятник на згадку про участь України у Другій світовій війні. А тепер Путін просто не дає нам можливості його спорудити, стираючи навіть наше власне ім‘я.
Юрій Чорней
