Не вірю новинам від телеведучих, які ще вчора працювали на проросійських каналах, а тепер заговорили зовсім на інший лад. Не вірю людям, які вперто на 40-му дні повномасштабного вторгнення продовжують говорити російською «патаму что ето іх радной язик», не приховуючи й далі свою відразу до української мови. Не вірю авторам, які впродовж всього часу, що йде війна, видавали в Україні книжки російською мовою і йшли з ними до читача.
Не вірю вітчизняним виконавцям російськомовних «шлягерів», які різко заговорили про нелюбов до москворотого ворога. Не вірю співвітчизникам, які кажуть, що зараз не варто порушувати мовне питання, адже в такий спосіб вони і далі продовжують свідомо чи несвідомо просувати рускій мір…
Не вірю, бо знаю, що коли ми виграємо цю війну, але вкотре програємо на мовному фронті, то доведеться сидіти і чекати, що орда рано чи пізно знову повернеться гвалтувати наших дітей.
Це якщо коротко. Переконувати мене у чомусь протилежному не варто. Просто йдіть собі далі, у напрямку російського військового корабля…
Тетяна Череп-Пероганич
