Ексклюзивна хвиля

«Внутрішні дворики» Степана Процюка

У внутрішньому дворику Київського університету імені Бориса Грінченка письменник Степан Процюк зустрічався з читачами і презентував свою нову, щойно видану книжку «Відкинуті і воскреслі». Одна простодушна студентка з нетерплячки совалась на стільці, аж поки улучила момент, аби спитати: «Нам на парах сказали, що маємо змогу побачити живого класика. То як воно – бути класиком?»

… Колись мені випадково потрапив до рук журнал «Кур’єр Кривбасу» з повістю Степана Процюка «Бийся головою до стіни» про взаємини батька і сина. Читати було сумно і, як каже молодь, стрьомно. Я теж мав непрості взаємини з батьком. Але після повісті Процюка зрозумів: мій батько, порівняно з його – янгол!

Відтоді так трапилось, що Степан Процюк і його творчість мене, безпробудного читательника, якось минала опріч, а ця (знову випадкова) зустріч в університетському дворику була першою, коли побачив його наживо. І, власне, тільки тепер уважніше до нього придивився і ближче познайомився. І був подивований його письменницькій усеїдності та плодовитості – десятки «товстих» і «тонких» книжок у великій торбі за плечима, поет, повістяр, романіст, есеїст, літературознавець, кандидат філологічних наук, якого обожнюють студенти…

І я розумію студентів, бо Степан Процюк насправді незвичний. Це той тип освічених, ерудованих, експресивних інтелектуалів зі смерчем пахучої словесної віхоли, котра одразу овіває і обсотує. Нестримною експресіє він схожий на історика і письменника у «запорєбрику» Едварда Радзинського, емоціями — на нашого унікального літературознавця і публіциста Вадима Скуратівського, а ще є в ньому якась ледь вловима магія, котру ми любили в студентські роки в Миколі Дем’яновичу Хмелюкові на факультеті журналістики КДУ, коли той час від часу повторював своє сакраментальне: «Ви понімаєте в чом дєло?!». Хто чув Хмелюка – зрозуміє про що я!

Такий і Степан Процюк.
Він безпосередній як дитина – голосно сміється, тупоче від емоцій ногами, захлинається словами від думок, фрази зриваються з його вуст «кулеметними чергами» і треба бути уважними, і щось мати в голові і серці, аби уловити нить його мережива…

Степан Процюк із тих співрозмовників, яких доста послухати півгодини, щоби він уночі приснився. Його книжки треба читати. І мені прикро, що він досі мною не прочитаний, і я розумію Степана Процюка, коли він, на мить зневірившись, з гіркотою говорить про марноту письменницької праці, але однак каторжно продовжує працювати, бо вірить, що люди колись неодмінно навернуться до розуму й читання.

Не знаю, чи є Степан Процюк живим класиком?
Ніхто поки не знає. Трохи далі він сам про це розмірковує, але, як на мене — маніриться і дещо недомовляє. Однак поза сумнівом – «внутрішні дворики» письменника Степана Процюка мають і дивовижну архітектуру, і унікальний дизайн, і запахущі клумби його творчості, що звичайно ж позначене мистецькою цінністю, а отже обов’язково колись буде і затребуваним, і пожаданим.

Що ж до запитання студентки «як воно бути класиком?», то Степан Процюк відповів:
— Стосовно «живого класика» — з вами, либонь, пожартували, бо я не вважаю себе класиком. Хоча водночас, коли мене, скажімо, намагаються знецінювати, то я до того ставлюсь жорстко. Кажу так, бо з тим стикався, і не раз, і відповідав завжди жорстко. Ще гірше — коли мене переоцінюють, перехвалюють. Я тоді те словоблуддя пропускаю поза вуха. А щодо класика в його класичній формі, то в моєму розумінні класик – це величина, означена не кількістю книжок, а їхньою глибиною. Класики – Ліна Костенко і Валерій Шевчук. Оце – живі класики, справжні і поза сумнівом. А я особисто не знаю, що таке класик, бо я не класик.

— А що таке слава? Чи потрібна вона вам, чи важлива, і як ви нею насолоджуєтесь?

— Я і про літературну славу мало що знаю. Як на мене, в Україні є небагато письменників, які мають справжню літературну славу. Хто? Ну, напевно, Оксана Забужко, Сергій Жадан, Юрій Андрухович, Василь Шкляр (напевно)… Може, ще хтось, не перелічуватиму всіх уславлених. Що ж до мене, то і моя проза, і есеїстика, не завжди прості і легкі, і тому я не можу мати широкої популярності, аби мене читали сотні тисяч. Але в мене є люди, мої прихильні читачі, і їх стає поволі більше, які до того, що я роблю, ставляться з великим інтересом. То мої щирі шанувальники, і мені того достатньо. Дехто, хто мене вперше почитав, вважають, ніби я недооцінений, хтось навпаки каже, що я досить відомий… Бачите, все це дуже відносно… Ну, згадаймо, лауреат Нобелівської премії Ернест Хемінгуей – застрелився. Отруївся газом ще один Нобелівський лауреат Ясунарі Кавабата. Отже, щось інше, аніж слава, є в письменницькому житті, що тримає на плаву, що наснажує радістю, щось більше, аніж така ефемерна річ, як збіги на певний час якихось певних резонансів, які ще називають літературною славою. Тим більше в наш час, коли література відіграє чимраз усе маргінальнішу роль для суспільства. Тому, коли йдеться про славу, то я тверезо на те зважаю. Мені важливіше – аби мене читали.

— До вашої нової книжки – «Відкинуті і воскреслі». За якими критеріями добирали письменників, про яких пишете?

— Я вже рік веду блоги в газеті «День». Велика частина цих блогів потрапила до книжки, яку видав Василь Карп’юк у видавництві «Дискурс». Блоги писав до днів народження письменників. Але давайте не будемо це називати блогами чи колонками, давайте це називати есеями. Я намагався так написати про письменників, щоб зацікавити, привернути якнайширше коло читачів. Про книжку вже пішов поголос. Але найбучніше пролунав негативний голос на сайті 112 каналу. Натомість добрі люди мовчать… А вороги одразу відгукнулись зневажливо…

— Принаймні у першому розділі книжки всі ваші герої позначені болем і темними фарбами. Чому тільки біль? На який читацький ефект ви розраховували?

— У Стефаника, про якого я написав роман, запитували: «Ну, чому у вас така песимістична проза? Чому ви пишете про біль?». Хоча у товаристві Василь Стефаник був надзвичайно веселим і жартівливим чоловіком. Ті, хто його знав особисто і коли вперше читав його твори, то не йняли віри і дивувалися: невже це той самий Стефаник?! Власне, то є те саме, коли комік жартує до сліз, а вдома плаче. Люди, котрі працюють з екзистенційними темами — не завжди є понурими у житті. Тому я не вважаю, що в моїй книжці — темні фарби, це є скорше фарби натуральні. Там є життя у всіх його проявах. І потім даруйте: а якже ж писати про репресованих письменників?! Як писати про Сандормохи?! До речі, з тим фактажем не кожен письменник хоче працювати, бо то мусиш мати певний психічний склад. Це не так легко. Ану, нехай хтось спробує. Кожен письменник має свою специфіку. Все, що з’являється – потрібне, чого нема – зайве.

— У вашому есеї «Ідолопоклонство» в цій же книжці ви привідкрили завісу особистого життя, вашого першого кохання…

— Якщо так трапиться, що до моєї творчості буде більший інтерес в Україні і світі, то мені доведеться ще багато розповісти про мою юність, яка була дуже тяжка, і добре, що я залишився живий і здоровий, але то все трапиться, коли до моєї особи і творчості буде інтерес…

— А хто ваші улюблені автори?

— Їх багато. Навіть дуже багато. Але найулюбленіших – з десяток. Я дуже люблю англійського письменника Джона Фаулза, люблю романи Германа Гессе, мені неймовірно подобається австрійська письменниця Ельфріде Єлінек, її роман «Піаністка» з патологічними стосунками між матір’ю і дочкою, люблю романи француза Мішеля Вельбека… Отакий тип письменників із чудовою психологічною прозою є «моїм». Я дуже люблю Скота Фіцджеральда. Багато разів перечитав його «Великого Гетсбі», про цього неймовірного романтика, про цього мрійника, який все створив заради жінки, тієї його псевдофеї і поплатився за те життям…

— Чому в українській літературі нема романів рівня Нобелівської премії?

— Найперше хочу вам сказати, що нобеліанти дуже часто є людьми випадковими. Якщо говорити чесно, то критерії Нобелівської премії в літературному світі і у вищих мистецьких колах — не завжди збігаються з критеріями найвищого письменницького ґатунку. Наприклад, Мілан Кундера не має Нобелівської премії, хоча поза сумнівом мав би мати. Я думаю, що українська література зокрема має дуже багато вартісних письменників. Вона, власне, лише зараз починає вільно розвиватися і набирає обертів.

— Кажете про вартісних наших письменників. Назвіть хоча б одного, кого би ви особисто подали на Нобелівську премію?

— Валерія Шевчука!!!

— А Ліну Костенко?

— Також добрий вибір. Але я кажу про Валерія Шевчука найперше лише тому, що прозу легше перекласти англійською. Поезію дуже складно адаптувати до перекладу, якщо взагалі можливо, щоби лишився смак національної римованої унікальності.

— Степан Процюк і «Станіславський феномен». Стосунки, перспективи…

— Я сам галичанин, родом з Львівщини, а Львівщина і Франківщина – то є різниця, то лиш для центральної України воно однаковісіньке. І я вам скажу: щось є таке поверхове в душевному житті галичан. Я не дуже почуваюся своїм у галицькому середовищі. Це не те, ніби я скаржуся. Якщо чесно — маю нелегкий, і часто прикрий характер. І мене приймають тільки ті люди, які приймають. Я — не «подарунок». Я не з усіма можу і хочу спілкуватися. Це не значить, що я живу в ізоляції. Просто у мене є моє коло людей, воно вузьке, але мені достатньо цього кола. Я не намагаюсь його розширювати. Тому, напевно, «Станіславський феномен» — то шось одне, а я – шось інше. Отак я маю про то сказати. Ну, не знаю. Всі нехай працюють, нехай будують українську літературу. Я ж направду вже відчуваю до певної міри не те, що байдужість, а відсутність літературних ревнощів. Щось десь відгукнеться легким щемом, але то вже відголоски. Не знаю, чи ви зрозуміли хід моїх думок…

— В одному зі своїх гострих есеїв ви говорите, що українська класична література народилася не завдяки підтримці українського народу, а всупереч, як велике диво. То що ж виходить, українська література автономна від народу?

— Даруйте, але в мене є елітаризм. І досить це приховувати! Хоч я намагався його усіляко погамувати, але воно лізе з мене як не в двері, то у вікно. Тому скажу так, як є. Ви візьміть і запитайте зараз у тисячі наших співвітчизників: хто читав Тараса Шевченка?.. Чули? Так. А хто читав?! Отож бо. Так нині і так було давно. Та що казати, коли п’єси Лесі Українки навіть Марія Заньковецька не розуміла… Я не хочу ображати український народ. Але після останніх президентських виборів хто ще жорстокіше годен образити український народ, аніж він сам себе образив?!! Я живу в Івано-Франківську в 9-поверховому будинку. Дехто із людей, що живуть в тому ж будинку, кажуть, що бачили мене в телевізорі і знають, що я письменник. Але жоден з них жодного разу не спитав, що я пишу… Я вже не кажу, щоб хтось купив мою книжку і поцікавився, і почитав… То, скажіть мені, як я маю ставитись до «мудрого» українського народу?! Скажіть, як мені і що про цей народ думати?! Я йому, цьому народові, життя віддаю… Це не значить, що я жаліюся чи маю якесь презирство, я маю тільки гіркоту і якесь відсторонення. Отак, на жаль, є. І то спонукає до невеселих розмірковувань. Моя каторжна письменницька праця – то є сенс мого життя. Але навіщо праця, коли вона людям байдужа? Я не те, що відчуваю якусь неприязнь, але відчуваю холод навіть там, де живу. Але це те, що стосується письменства. З іншого ж боку більшість цих людей, якби я потрапив у якусь прикрість, вони би мене нагодували й обігріли. Це я знаю точно. І це той самий український народ. Книжок не читають, але пожаліють. Це дуже складне і сковзке питання. А до того ще ж є і письменницький егоцентризм. Що казати про український народ, коли я сам хотів би бути кращим, ніж є. Я іноді впадаю зовсім в іделічний стан. Тоді займаюсь медитацією…

— Ви були членом Національної спілки письменників, а тепер не є. Чому не є? І що ви взагалі думаєте про цю творчу спілку?

— Я пішов зі Спілки письменників, бо вже далі себе там не бачив. Серед НСПУ є різні люди. Там є люди, які мені симпатичні. Було багато тамтих людей, які вважали, що я своїм «виходом» їх зрадив. Але я переконаний, що Спілка віджила себе. Абсолютно. Вона була створена на початку 30-тих років, щоб гебісти наглядати за письменниками і щоб легше їх було заарештовувати, а зараз Спілка тільки грошей просить. Не гроші треба просити, а писати краще! Набагато краще писати, а не клянчити гроші у чиновників. Більшості з цих письмаків ніхто не знає й не читає. А вони натомість продовжують жити якимись ілюзіями. Повигадували якісь премії, які ж їх і дискредитують. Вручають один одному грамоти і тішаться тим по фейсбуках. Шо це за дитячий садок?! Тому я і вийшов звідти кілька років тому, хоч вийти треба було набагато раніше. Все заспокоював себе: нічого, нічого. Але коли писав роман «Травам не можна помирати», то зрозумів, що неетично писати роман про Спілку письменників 70-х років і самому бути в цій спілці. Я не маю нічого проти ні до жодної людини, котра є членом тієї спілки, я лишень проти самої структури, яка віджила себе. Що то за література, яка тішиться дипломами і медальками, та ще й часто готівкою купує ті дипломи? Що це за література?! Письменник має заробляти з літератури. Хоча, як казав Горький, нехай вже тішаться дипломами, аби лиш не крали… То хто зна, може, так воно і має бути?

Леонід Ісаченко, «ГРІНЧЕНКО-інформ»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.