Сьогодні уродини Миколи Орловського, перший день пам’яті Миколи Петровича. Згадую роки роботи під його орудою у часи становлення українського парламентського телебачення. Багато було цікавого, нового, іноді навіть екстремального. А коли, часом, «парламентські будні» вже геть діставали, просив Орловського на декілька днів відпустити подихати чистим гірським повітрям, побродити заповідними стежками, поспілкуватися із щирими гостинними верховинцями, знову зануритися у вир непростого життя горян.
Тоді й відбувався між нами приблизно такий діалог:
– Миколо Петровичу, щось давно у нас не було проблемних матеріалів про життя регіонів, місцеве самоврядування…
– Знову хочеш на Закарпаття?
Зазвичай Орловський приставав на таку пропозицію. Подібні виїзди відбувалися вже й не так часто, і в не пленарні тижні, коли роботи у Києві значно меншало.
Коли наша знімальна група поверталася із відрядження, привозили цікавий актуальний матеріал. А ще взяв за правило, зізнаюся тепер чесно, привозити Орловському маленький гостинець – пляшку його улюбленого «Закарпатського». У ті часи, певне, це був кращий з вітчизняних коньяків. Його перед від’їздом звідти купував у фірмовому магазині «Тиса».
Але одного разу не встиг в Ужгороді заскочити на «закуп». «Не біда, в Києві візьму. Хіба не все одно», – подумав тоді.
Сказано, зроблено, по дорозі на роботу забіг на вулиці Інститутській в магазин, легендарну «Зосю», отоварився, і традиційно презентував Миколі Петровичу «привіт із Закарпаття». Хоча тоді, на початку 2000-х, наразитися на підробку міцного сонячного трунку було простіше простого.
Наступного разу, зайшов перед поїздкою до директора отримати останні настанови.
– Андрію Костянтиновичу, тільки закарпатський коньяк краще в Ужгороді купувати.., – спокійно, «між іншим» сказав Орловський, підписуючи відрядження.
Рум’янець сорому заливав моє обличчя…
В колективі цінували директора за незлостиву вдачу, вміння ефективно керувати — тихо, «без горла» і хамства, з повагою до підлеглого.
Минув час, я давно вже не працював на парламентському телебаченні, Микола Петрович, вийшовши на пенсію, переїхав на Закарпаття, осів у мальовничому куточку поблизу Сваляви. Час од часу, зідзвонювалися, іноді, коли Орловський бував у столиці, зустрічалися, обговорювали можливі спільні проєкти, перейшли «на ти».
– Ну і повітря тут, у вашому Києві, нічим дихати, – якось вітаючись, на повному серйозі зауважив Петрович…
Сьогодні вперше за багато років не подзвонив і не привітав з днем народження Миколу Орловського.
Переді мною на столі чарка «закарпатського», гірка чарка.
Царство Небесне, спочивай з миром, Миколо Петровичу…
Андрій Михайлик
