Приїхав до нас вчора в медпункт боєць. Морпєх. Звати – Серьога. Кулеметник. Серьогові трохи за 50, високий, але худий, як швабра, аж просвічується. Скарги — погане самопочуття, болі в спині, тиск, і все по списку. Почали розбиратись. Призваний 1,5 місяці тому. І місяць він майже не їсть. Нема зубів… Копаємо далі. Зір — нуль, без окулярів не бачить ні*уя. Спина — проблема. Серцево-судинна система — гостра проблема. 10 років тому – туберкульоз.
Питаємо: Сергій, а як ти пройшов медкомісію?! Як тебе взяли? «А мене, — каже, — з 5-го разу взяли. Я міняв військомати, бо вони знали мої болячки. Тільки в останньому вдалося збрехати — і проканало…»
З ним був командир. Розповів про Серьогу. По-перше, визнав свою помилку, що вручив йому кулемет. Ну, не розібрався — побачив високу дилду, а з комплекцією проколовся — в мішкуватій формі не видно було, що там шкіра та кістки. Ну, тепер вже все. Кулеметник.
4 тижні тому вони брали участь в боях на околицях смт С. Взвод Серьоги потрапив під ворожу арту, втратили БТР, треба було відходити. Серьога повз кілометрів 5, загубив окуляри і вставну щелепу. Але доповз. З кулеметом і БК — не кинув. По ходу “мандрівки” двічі потрапив під мінометний вогонь. Але лише контузило — встиг скотитись в канаву.
Коли дійшов до своїх, попросив підкріплення, щоб повернутись і забрати хлопців. Командир підкріплення дав, але Серьогу залишив на 2-й лінії, розуміючи, що ресурс везіння для цього горе-воїна на сьогодні скоріш 
за все вичерпаний. Не повернеться. Серьога рвався, але його пригальмували.
І от стоїть перед тобою «прозрачний» Серьога, шось там про свої хребці розповідає… розумієш через слово — зубів же ж нема… та й не слухаєш… а шо там слухать? Все і так ясно.
Шанси вижити в нього — 1%. Помре у черговій атаці, тут і гадати нічого. Морпєх же ж. За кого помре? Ну за тих підкачаних спортсменів, які щодня лапають дівчат в клубі Ібіца. Щоб у них було майбутнє. Якось так…
Ми постійно бачим в інтернетах статних спецназівців, обвішаних військовими прибамбасами. Але забуваємо, що в армії в основному воюють звичайні “мобіки” – хворі, фізично слабкі і на швидку руку навчені. Вони не стануть героями, про них не напишуть в інтернеті, навіть їх фотки в фейсбуці нікому не цікаві, та вони їх і не викладають. Десятки тисяч таких хлопців загинули і ще загинуть, ставши просто записами в щоденних звітах начштабів. Безславно, без почестєй, без медалей, без поваги і довгої памʼяті.
А ті, кому пощастить вижити — повернуться додому і стануть проблемою для суспільства. Бо кадрові військові і спецура більш тривкі до “радощів” війни, а “мобіки” — ніжні, вразливі, цивільні, коротше. Їм буде складно соціалізуватись і повернутись до звичного життя. Тих, кого не вбила війна — вбʼє байдужість оточуючих і алкоголь. І навіть квіточки ніхто на могилу носить не буде – сімʼю і друзів вони остаточно втратять.
Це песимізм?
Ні, це — реальність. Як донести її тим, заради кого гинуть і лишаються кінцівок хлопці? Що нема в ЗСУ героїв і статистів — всіх треба однаково шанувать і підтримувати. Бо ви живете завдяки їм. Байдужість (а по-нашому – по*уїзм) — головний руйнівний гріх сучасного українського суспільства. Якщо ми і далі будемо жити за принципом “моя хата скраю” – не бачити нам того щасливого майбутнього, за яке борються наші хлопці і дівчата.
Вийшло чергове марне ниття, знаю. Але може ж до когось дійде. Бо після Перемоги настане така *уйня, малята, що захочеться знову повоювать — стільки проблем на нас навалиться.
Олександр Страх, ЗСУ, лікар
